Схожий на аполлона

Навiть не вiрив, що на схилi лiт менi ще раз доведеться читати поезiї Олеся Бабiя. Цьогорiчний травневий номер "Жовтня" скупо розповiв сучасному читачевi про чотири забутi лiтературнi постатi. Цiєю публiкацiєю популярний часопис нiби залатав одну з так званих "бiлих плям" лiтературного процесу на Українi, про якi довiдались нащадки тiльки в часи перебудови. Для мене, щоправда, цих "бiлих плям" нiби й не iснувало. Адже ще з дитинства перечитав чимало лiтератури, яка була у войнилiвськiй бiблiотецi (там, за моїми пiдрахунками, було десь 14 тисяч книжок, написаних здебiльшого польською мовою). Читав запоєм, хоч за позичену книжку треба було платити по 10 грошiв. Як правило, випрошував їх у мами. Потiм на плату за книжку заробляв рибалкою, бо грубi фолiянти давалися лише на три днi. Менi дуже хотiлося знати про те, що писав Гомер, Есхiл, Шекспiр, Бальзак чи Емiль Золя. Не дивуйтесь, комсомольцевi тридцятих рокiв дуже хотiлося бути комунiстом. Власне, у той час я вже був накованим комунiстом. Якби сказали, що завтра вранцi в районi партконференцiя, то я все робив би для того, аби там бути. Навiть Днiстер, що розливався iнодi на кiлька кiлометрiв, не страшив. Тепер чомусь такий ентузiазм у комунiстiв – дуже велика рiдкiсть. Моє становлення як людини комунiстичних переконань вiдбувалося в жорстоких двобоях iдей, якi тривали на моїх очах. I не останню роль у цьому вiдiграв Олесь Бабiй, який дуже часто приходив на дискусiї до мого старшого духовного побратима – сусiда Марка Федюшка. Цей чоловiк був не тiльки комунiстом, а й чудовим кравцем. А Олекса, стрункий та високий парубок, що виглядав гейби князь, хотiв мати гарнi, поряднi костюми. Тодi й починалися отi цiкавезнi дебати, якi не раз затягувалися аж до пiвночi. Мати шукала мене по селi, переживала, а я сидiв мiж цими людьми – i був свiдком того плюралiзму думок, про який щойно заговорили нинi. Менi подобались обидва: i Марко, i Олесь вмiли добре обстоювати свою позицiю. Я б сказав, що деколи Бабiй в чомусь навiть переважав Федюшка, справляв враження дуже мудрої людини. За рiвнем ерудицiї аж нiяк не поступався професору, i як на мене, то мiг би спокiйненько працювати собi десь в унiверситетi i майже не знати про якусь полiтичну боротьбу. Доктор фiлософiї Олесь Бабiй був справжнiм полiглотом, бо знав, крiм латини, ще й грецьку, французьку, еспанську, iталiйську, нiмецьку та англiйську мови. Вже й не кажу про те, як бездоганно володiв вiн слов'янськими мовами. Словом, Олесь Бабiй – це вельми обдарована i порядна людина. Навiть не знаю, чому вiн усе своє життя присвятив мандрам? Принаймнi, Юрiй Шкрумеляк стояв на бiльш реакцiйних позицiях, нiж Олесь Бабiй, але нiде не пускався у мандри, залишився на батькiвщинi. Згодом до моїх рук потрапила ще не одна книжка цього безсумнiвно талановитого автора. Дуже талановитим прозаїком, як на мiй погляд, був i наш середнянин Олесь Бабiй. З великим задоволенням читав його "Першi стежi". I поема "Гуцульський курiнь" – дуже талановита рiч, здається, чи не йому належить. Такi високохудожнi твори могла написати людина з великими творчими потенцiями та багатющим життєвим досвiдом. На власному гiркому досвiдi Олесь Бабiй переконався, що таке зрада. За участь у Вiденському конґресi його замельдував син ксьондза Барановського. Шiсть лiт покарання Олесь вiдбував не в Березi Картузькiй, а в Дрогобицькiй тюрмi. Як нинi пам'ятаю, вийшов з неї вiн дуже озлобленим, з великою чорною бородою та страшним поглядом. Старiсть, кажуть, не радiсть. Не все здатна зберегти людська пам'ять. Але його лiрична поезiя залишається з людиною надовго, бо в нiй передано найтоншi нюанси людських переживань. Хто читав вiршi цього автора, то не мiг не зауважити багатьох криптонiмiв та присвят. Скажiмо, в поезiї "Стрiча" ви знайдете криптонiм "О. Ф.", а в циклi вiршів, присвячених пам'ятi самовбивцi Марушки Дурбакiвни, читаємо: "Тiй, що дарувала менi найвищу радiсть i найглибший бiль мого життя,– присвячую." Звичайно, в цього гарного, високого, поставного чоловiка (такого в Середньому бiльше, певно, й не було, зовнiшнiм виглядом вiн нагадував Аполлона) закохувалися дiвчата. Щоправда, не кожна з них могла вдовiльнити високих запитiв поетової душi. Не знаючи, що дiяти з собою, вони iнодi шукали порад серед людей, якi були дуже далекi вiд великого кохання. Ось так у хвилi вiдчаю й прийшла до войнилiвської молочарнi Марушка Дурбакiвна. I пан Зенцьо порадив їй стрiлити з револьвера в рот. З вiршiв Олеся Бабiя видно, як переживав вiн цю трагедiю:

А нинi плач i гомiн дзвонiв На чужину не долетiв: I з чужини на похорони Цю пiсню шлю замiсть вiнкiв...

Уже вкотре беру до рук журнал "Жовтень". Читаю рядки Бабiєвої лiрики i здається менi, що то юнiсть вертає до мене. Передi мною гарний i мудрий чоловiк, так чимось схожий на Аполлона.

П. БАЗИЛЬКО, (с. Середнє)