Олесь бабiй та його поема "повстанцi"

Олесь Бабiй – досить помiтна постать в українськiй лiтературi, а його творчий доробок значний i досить рiзноманiтний, навiть якщо брати до уваги лише те, що з'явилося за його життя окремими виданнями. А ще ж, напевно, були рiзнi журнальнi та ґазетнi публiкацiї, а ще, мабуть, залишилось щось нiколи й нiде не друковане – листування, особистий архiв. Чи зiбрав хтось усе це, впорядкував? На жаль, ми цього не знаємо, як не знаємо i того, коли, нарештi, з'явиться бодай том-два його "Вибраних творiв". Хотiлося б вiрити, що чекати на появу окремих видань його кращих творiв доведеться не дуже довго. Пiслявоєнний перiод життя i творчостi О. Бабiя, коли письменник опинився на емiґрацiї (Нiмеччина, США), вiдомий нам менше. Знаємо тiльки, що в рiдному селi Олексу востаннє бачили в липнi 1944 року, перед приходом чергових "визволителiв" вiд "визволителiв". Вслухаючись у гуркiт канонади, що наближалась зi сходу, вiн тодi буцiмто сказав: "Добре, що так сталося. Фашизм треба обов'язково знищити... Мав би-м тiшитися, люди добрi, цьому. Але не все так стається, як того хоче чоловiк. Менi, мабуть, тут не жити". В емiґрацiї О. Бабiй знову вдається до розлогих епiчних форм, створюючи поеми "Жнива" (1946) та "Повстанцi" (1956). 1947 р. з'являється ще одна збiрка його поезiй – "Свiт i людина". Але особливо активно вiн працює як лiтературознавець i публiцист. З-пiд його пера вийшли працi про Ю. Федьковича, Б.-I. Антонича, М. Шашкевича, О. Ольжича, О. Телiгу, В. Шекспiра тощо. Багато сил поет вiддав, працюючи в редакцiї одного з українських видань у Чiкаґо. Зрiдка писав до своєї племiнницi Олени Овчар у рiдне село, скупо повiдомляв тiльки, що живий-здоровий i тужить за рiдним краєм. Напередоднi нового 1975 р. в Середнє надiйшла ще вiтальна новорiчна листiвка, а 2 березня цього ж року його не стало. Поема "Повстанцi" – це великий (на 178 сторiнок) твiр явно епiчного характеру, з окремими лiричними та сатирично-гумористичними вiдступами i фiлософськими узагальненнями, що охоплює життя галицького села Лук протягом майже всiєї першої половини ХХ столiття. За своєю фабулою та сюжетними колiзiями твiр наближається до вiршованого роману-хронiки. Можливо, що в ньому зображенi деякi цiлком конкретнi люди й подiї, що вiдбувалися у той час в одному з сiл, розташованих десь при впадiннi Лiмницi у Днiстер. Метою автора було, з одного боку, показати жорстокiсть численних чужоземних наїзникiв, що користаючи з забитостi й розбрату мiж нашим народом по черзi поневолювали його, а з другого – змалювати причини, якi давали змогу загарбникам панувати на нашiй землi. Адже причини цi, як переконливо показує автор, таяться в самому народi. Поет, змальовуючи свiй народ в екстремальних, часом безвихiдних умовах ХХ ст., не оминає i його неґативних рис, якi показує з незворушним епiчним спокоєм, нещадно й безжалiсно, та за цим показним спокоєм вгадується гострий бiль того, хто сам брав участь у визвольних змаганнях i зазнав гiркоти поразки, але не втратив вiри в майбутню перемогу. Весь патос поеми, логiка якої неминуче завершується повстанням, таїться саме в цьому епiчному багатоплановому показi драматичних подiй i кличе до згуртованостi й боротьби, до мудрого врахування помилок минулого, щоб не повторювати їх у майбутньому. Як слушно зауважує лiтературознавець Т. Салига в однiй iз статей своєї книжки "Продовження" (Львiв, 1991), О. Бабiй "мiг легко й невимушено будувати сюжет, майже не вiдчуваючи опору матерiалу. Правда, при цьому проривалось у вiрш багато такого, що мусило б залишатись за його межами" (стор. 54). Ця недбалiсть та певна розтягнутiсть i переобтяженiсть подiями й персонажами дає себе знати i в "Повстанцях", що, однак, не перекреслює значення цього твору, ознайомитися з яким давно настала потреба. Поема переконливо свiдчить, що така боротьба, попри весь її драматизм i трагiзм, диктувалася, крiм усього iншого, ще й безвихiддю ситуацiї, в якiй опинився український народ на шляху до своєї державностi як єдиного способу зберегти не лише свою честь i гiднiсть, а й саме своє iснування.

"Новий час" (м.Iвано-Франкiвськ), 5–11.IХ.1992 р.

М. СВИРИДА (с. Середнє)