Мал. 3 Схема утворення гір по гіпотезі Пратта
а – область руйнування і переносу; б – область накопичення;
↓↑ - дія сил; 2,7-3,5 - щільність
По гіпотезі А.Вегенера (1912 р.) допускається переміщення материкових глиб по аморфній верхній мантії, що викликає зміну форм континентів. При пересуванні континентальні глиби розходяться і сходяться з утворенням нових материків, розривів земної кори, гір, вулканічних систем. В останній час рух материків підтверджується геодезичними, палеомагнітними і геофізичними даними.
Гіпотеза конвективних течій Ампферрера і Беммелена (1936 р.) заснована на вірогідності про аморфний стан “сіми”, яка знаходиться в розплавленому стані (до 1200-1300о С) і здатна до повільних течій, направлених від місць з великою температурою до місць з меншою температурою. Якщо місце нагріву знаходиться далеко, нагріта сполука “сіми” піднімається вверх, застигає і знову опускається в надра Землі (мал. 4). При цьому можливе прогинання земної оболонки з утворенням розломів, понижених і підвищених ділянок.
Мал. 4 Схема утворення гір по теорії конвективних течій
а – виникнення зон розігріву; →← - напрямок течій; б – прогин земної кори і утворення гір; 1 – зона руйнування; 2 – зона накопичення; в – ізостатичне підняття гір після остигання зон розігріву; г – утворення гірських систем після ізостатичного піднімання.
Висунуті в останній час гіпотези припускають конвективне пересування мантії (підняття аномально легких речовин мантії), які піднімають літосферу (гори Тянь-Шань), і накінець занурення океанічної літосфери і застигаючої частини мантії в надра землі. При зануренні тонкої кори океанічної літосфери під континенти відбувається утворення гірських систем, що супроводжується вулканічною діяльністю континентальних глиб, утворюються складчасті гори. Утворення всіх форм гір і гірських систем може бути пояснено тільки сукупністю частин даних гіпотез.
Вулкани, вулканічні системи утворюються в зонах розломів, глибоких тріщинах літосфери. Вулкани виникають при прониканні розплавленої магми в тріщини у земній корі. При виході магми на поверхню утворюється “жерло” і кратер вулкану. Глибина жерла вулканів у океані досягає 15-20 км., а на материках 50-70 км.
Епейрогенез – це повільне коливання земної кори, властиве материковим і континентальним утворенням, що, як правило, мають більш товсту кам’яну оболонку ніж дно океанів. Підняття і опускання суходолу проходить повільно, впродовж століть.
Землетруси проходять в районах, де земна кора недостатньо стійка і знаходиться під дією сил напруженості. Землетруси наносять великі збитки господарству цілих країн. Вони частіше всього виникають в гірських районах, де не завершились горотворчі процеси або в глибинах кам’яної оболонки Землі залишилися поздовжні напруженості, розломи, насуви, які порушують рівновагу мас. Зона у надрах Землі, де виникають умови, які викликають землетруси, називається гіпоцентром, а район на поверхні Землі, де землетруси досягають максимуму – епіцентром.
При опусканні земної кори утворюються зони прогину – геосинкліналь і зони підняття – геоантикліналь. Райони, які піддаються давнім горотворчим і денудаційним процесам та мають обширну і потужну тверду кам’яну оболонку, називаються – платформами. Вони менш піддаються горотворчим процесам. Російська і Сибірська платформи – найбільш спокійні зони. В результаті горотворчих процесів пласти відкладень і гірських порід залягають не горизонтально, а частіше всього нахилені, тобто порушені.
Виділяють різні форми порушень залягання пластів (мал. 5).
