2. Порядок опису ґрунтового профілю.

Опис ґрунтового профілю проводиться в такому порядку:

1. На основі зміни морфологічних ознак проводимо розчленування ґрунтового профілю на генетичні горизонти (при цьому візуально встановлюємо межі генетичних горизонтів).

2. За морфологічними ознаками встановлюємо тип і особливість грунтотворчого процесу, який відбувається в кожному генетичному горизонті, на основі чого даємо назву цьому горизонту та вказуємо позначення (абревіатуру) горизонту по системі В.В.Докучаєва чи О.М.Соколовського. Наприклад, якщо чітко видно, що генетичний горизонт світлого кольору, піщаного механічного складу, безструктурний чи пилуватої структури, бідний на елементи живлення, що говорить про процеси вимивання речовин з цього горизонту тоді цей горизонт матиме назву елювіальний чи підзолистий і позначатиметься відповідно А₂ або Е.

3. Далі визначають межі верхніх та нижніх границь генетичних горизонтів і записують їх таким чином:

Наприклад: А₂ ; 12 – верхня межа генетичного горизонту; 27 – нижня межа, а 15 – потужність чи товщина горизонту.

4. Проводять опис морфологічних ознак кожного генетичного горизонту в такій послідовності: забарвлення, механічний склад, структура, складення, включення, новоутворення і характер переходу одного горизонту в іншій.

В польових умовах також вказують вологість кожного горизонту, рівень ґрунтових вод чи капілярної вологи (при їх наявності) та за допомогою 10%-ного розчину соляної кислоти визначають скипання карбонатів (якщо вони є).

3. Характеристика і особливості визначення основних морфологічних ознак.

Забарвлення грунту – це найбільш доступна і перш за все, помітна морфологічна ознака, суттєвий показник належності грунту до того чи іншого типу, що визначається кольором тих речовин, з яких він складається, а також механічним складом, фізичним станом і ступенем зволоження.

Багато грунтів отримали назву відповідно до свого забарвлення – підзол, чорнозем, бурозем, сірозем, каштановий тощо.

Забарвлення грунту та його окремих горизонтів може багато дати для розуміння суті процесів, що проходять у грунті, його генезису (походження), оскільки воно відображає хімічний склад твердої фази. Ця морфологічна ознака має велике агрономічне значення. Практики-землероби знають, що родючість грунту залежить від багатства його на гумус, а значить – від наявності та інтенсивності чорного, або темно-сірого кольору.

За С.О.Захаровим, найбільш важливими для забарвлення грунту є такі три групи сполук: 1) гумус; 2) сполуки заліза та калію; 3) кремнієва кислота, СаСО₃ та каолін.

Гумосові речовини в основному зумовлюють чорне чи сіре забарвлення грунту. Іноді чорне забарвлення може бути зумовлене й іншими причинами: невеликими плямами оксидів і гідроксидів марганцю (в підзолистих грунтах), сірчистого заліза (в болотних грунтах), материнською породою (юрські глини, вуглисті сланці).

Окисне залізо та сполуки калію надають грунтам червоного, брудно-помаранчевого та жовтого кольору.

Кремнезем (SiО₂), вуглекислий кальцій (СаСО₃), каолініт зумовлюють білий колір. У деяких випадках помітну роль у формуванні білого кольору відіграє гіпс і легкорозчинні солі.

Сполуки закисного заліза надають грунту сизуватих, зеленкуватих, голубуватих тонів.

Визначення кольору грунту проводиться візуально і в першу чергу використовуються кольори вказані у трикутнику кольорів С.О.Захарова. (мал.23)

Мал. 23 Типи забарвлення ґрунтів (трикутник Захарова)

На забарвлення суттєвий вплив мають такі чинники: структура (оструктурені грунти здаються темнішими), вологість (вологі грунти є темнішими). Колір грунту також може змінюватись від освітлення стінки ґрунтового розрізу та часу дня. Одним словом (чорний, сірий, білий) досить часто забарвлення грунту визначити не вдається, то тоді використовують поєднання із двох слів, але при цьому на перше місце ставлять відтінок, а на друге – основний колір, наприклад червоно-бурий, темно-сірий. При однорідному забарвленні горизонтів їх характеризують як пістряві або плямисті. При цьому визначають основний тон забарвлення й колір плям.

Механічний склад грунту при морфологічному описі в основному визначають за допомогою “мокрого” методу в основі якого лежить зміна пластичності вологого грунту в залежності від вмісту в ньому фізичної глини.

При описі вказують на однорідність, чи неоднорідність горизонту грунту по механічному складу, відмічають наявність прошарків, шарів, каміння, глибину і товщину залягання в генетичному горизонті відкладів іншого механічного складу.

Структура грунту – це здатність грунту утворювати різні по формі і величині структурні агрегати (грудочки).

Структурність грунту – це здатність його розпадатись в природному стані при механічній дії, на агрегати (грудочки) визначеного розміру й форми.

Структура грунту утворюється внаслідок механічного розділення грунтів на агрегати. Механічне подрібнення грунтів на агрегати відбувається під час процесів зволоження і висихання, замерзання і нагрівання, під впливом розвитку кореневих систем рослин, життєдіяльності комах та їх личинок у грунтах. Ступінь подрібнення грунту на грудочки зменшується зверху вниз. Грудочки грунту, які утворились внаслідок фізичного впливу, не володіють водостійкістю. Грунти із такою структурою, при зволоженні “запливають”, а після підсихання покриваються кіркою.

Процес утворення водостійких агрегатів відбувається під впливом ґрунтових колоїдів, які коагулюючи переходять у незворотні грунтові гелі. Агрегати склеєні незворотніми гелями, під впливом води не розпадаються, так як склеєні водонерозчинними сполуками. Водостійкість структурних агрегатів залежить від кількості органіки в грунті і його механічного складу. Більш стійкими будуть структурні агрегати в грунтах із значним вмістом гумусу та в грунтах глинистого і суглинистого механічного складу.

В залежності від форми і співвідношення розмірів структурних агрегатів розрізняють 3 типи структури:

1. Кубоподібну – це структурні агрегати, які мають одинакові розміри по висоті, довжині і ширині і така структура в основному характерна для верхніх горизонтів грунтів, а також для грунтів легкого механічного складу.

2. Призмоподібну – це структурні агрегати висота яких більша від ширини і довжини; утворюється вона на деякій глибині від поверхні в суглинистих і глинистих грунтах, переважно в ілювіальних генетичних горизонтах.

3. Плитоподібну – це структурні агрегати, ширина і довжина яких значно більша від висоти; утворюється в відносно бідних ґрунтових горизонтах, які володіють поганими водно-фізичними і хімічними властивостями, формується в підзолистих, глеєвих і осолоділих горизонтах.

В межах кожного типу ґрунтової структури в залежності від форми структурних агрегатів виділяють роди, а в залежності від розмірів – види.

Назву ґрунтової структури дають використовуючи класифікаційні роди і види. (дивись таблицю №2).

Таблиця 2

Класифікація структурних агрегатів (за С.О.Захаровим)

РІД		ВИД	РОЗМІР, мм
назва	ознаки
І тип. КУБОПОДІБНА – рівномірний розвиток агрегатів по трьох осях
1. Брилиста	Неправильна форма і нерівна поверхня	1. Крупнобрилиста	>100
		2. Дрібнобрилиста	100-10
2. Грудкувата	Неправильна округла форма, нерівні округлі і жорсткі поверхні розлому, грані не виражені	3. Крупногрудкувата	100-30
		4. Грудкувата	30-10
		5. Дрібногрудкувата	10-2,5
		6. Пилувата	<2,5
3. Горіхувата	Майже правильна форма, грані добре виражені, поверхня рівна, ребра гострі	7. Крупногоріхувата	>10
		8. Горіхувата	10-7
		9. Дрібногоріхувата	7-5
4. Зерниста	Майже правильна форма, інколи – округла з вираженими гранями або жорсткими і матовими, або гладкими й блискучими	10. Крупнозерниста	5-3
		11. Зерниста	3-1
		12. Дрібнозерниста (порохувата)	1-0,5
ІІ тип. ПРИЗМОПОДІБНА – розвиток агрегатів переважно по вертикальній осі
5. Стовпоподібна	Відмінності слабо оформлені, з нерівними гранями й заокругленими ребрами	13. Крупностовпоподібна	>50
		14. Стовпоподібна	50-30
		15. Дрібностовпоподібна	<30
6. Стовпчаста	Правильної форми з добре вираженими вертикальними гранями, округлою верхньою основою і плоскою нижньою	16. Крупностовпчаста	50-30
		17. Дрібностовпчаста	<30
7. Призматична	Грані добре виражені з рівною глянцюватою поверхнею	18. Крупнопризматична	50-30
		19. Призматична	30-10
		20. Дрібнопризматична	10-5
		21. Тонко призматична	<5
		22. Олівцева (при довжині > 50 мм)	<10
ІІІ тип. ПЛИТОПОДІБНА – розвиток агрегатів переважно по горизонтальній осі
8. Плитчаста	Досить розвинуті “поверхні спайності” по горизонталі	23. Сланцювата	>
		24. Плитчаста	5-3
		25. Пластинчата	3-1
		26. Листова	<1
9. Лускувата	Порівняно невеликі горизонтальні “площини спайності” й часто гострі грані	27. Шкарлупу вата	>3
		28. Груболускувата	3-1
		29. Дрібнолускувата	<1

Найголовніші види структури грунту показано на малюнку 24.

Мал. 24 Найголовніші види структури грунту (С.О.Захаровим)

І тип: 1 – крупно грудкувата; 2 – грудкувата; 3 – дрібногрудкувата;

4 – крупногоріхувата; 5 – горіхувата; 6 – дрібногоріхувата;

7 – крупнозерниста; 8 – зерниста; ІІ тип: 9 – стовпчаста;

10 – призматична; ІІІ тип: 11 – сланцювата; 12 – пластинчаста;

13 – листова.

При описі ґрунтової структури частіше всього використовують два слова, що означають різні роди чи види структур; наприклад, грудкувато-зерниста; горіхувато-призматична; дрібно-грудкувато-пилувата. На переважаючу структуру вказує друге слово. Для опису ґрунтової структури необхідно чітко знати її класифікацію.

Величина структурних агрегатів визначає водні та повітряні властивості грунтів, а також режим живлення. Як правило, найкращими властивостями володіють грунти із грудкуватою чи зернистою структурою. В таких грунтах всередині грудочок міститься волога, а на їх поверхні завдяки життєдіяльності мікроорганізмів, утворюються елементи живлення в доступній для рослин формі; поміж грудочками міститься кисень повітря, необхідний для дихання коріння рослин.

Руйнування структурних агрегатів відбувається під впливом крапель дощу, при заміні двох- чи трьохвалентних катіонів на одновалентні, зменшенні кількості органічних речовин, частково при обробітку грунту.

Заходи по створенні та відновленні в грунті структури повинні передбачати захист поверхні грунту, внесення органічних добрив, вапнування, глибокий обробіток.

Складення грунту – це зовнішнє вираження щільності та пористості грунту, воно визначає характер стикання ґрунтових частинок, наявність пустот, капілярних проміжків, пор та інше.

Залежить складення від механічного складу грунту, структури, а також від діяльності ґрунтової фауни, розвитку кореневих систем рослин та інше.

Частіше всього складення в польових умовах визначають по щільності і при цьому виділяють такі види складення грунту: розсипчасті, пухкі, слабо щільні, щільні і дуже щільні або злиті.

По щільності складення визначають в польових умовах за допомогою лопати, або ґрунтового ножа при цьому до уваги беруть такі ознаки:

розсипчасті грунти - характерні тим, що при набиранні грунту на лопату, він вільно зсипається (особливо в сухому стані) і практично не утворює структурних агрегатів , такими є переважно грунти піщаного механічного складу;

пухкі грунти – характеризуються тим, що грунт при скиданні з лопати розсипається на дрібненькі грудочки, ґрунтовий ніж входить в даний генетичний горизонт практично без зусиль;

слабо щільні грунти – при скиданні зразка з лопати грунт розсипається, чи легко розламується на крупні грудки або пластинки, ґрунтовий ніж входить в даний генетичний горизонт з деяким зусиллям;

щільні грунти – грудки грунту розламуються із зусиллям, грунт з лопати (при скиданні) падає суцільною грудою і розпадається на крупні частини, ґрунтовий ніж входить в даний генетичний горизонт із значним зусиллям на глибину 5-6 см;

дуже щільні або злиті грунти – в цьому випадку грунт практично не розламується (при скиданні із лопати), лопата із значним зусиллям входить в даний генетичний горизонт на глибину 1-2 см, а ґрунтовий ніж – на 2-3 см.

Складення – важливий показник при агрономічній оцінці грунту, від якого залежить можливість обробітку сільськогосподарськими знаряддями, а також проникнення води і коріння рослин на необхідну глибину.

Включення – це сторонні тіла в профілі грунту, присутність яких не пов’язана з процесом грунтотворення. До включень можуть належати: уламки цегли, черепки посуду, каміння, валуни, хрящі, кістки тварин, мушлі ракоподібних, обвуглені гілки, консервні банки та інше.

Новоутворення - це нагромадження речовин різної форми і хімічного складу, які формуються в генетичних горизонтах грунту в процесі грунтотворення і часто зумовлені хімічною вбірною здатністю грунтів.

По походженню виділяють такі новоутворення: біологічні, органо-мінеральні і мінеральні.

Біологічні новоутворення частіше всього представлені плямами, затіками, кореневищами, кротовинами, червоточинами, дендритами.

Органо-мінеральні новоутворення представлені кірочками і затіками залізисто-гумусових колоїдних сполук, вони мають глянцеву, блискучу поверхню від чорного до бурувато-сірого кольору.

Мінеральні новоутворення, що складаються із різноманітних хімічних елементів, наприклад, присипка чи плями і затіки кремнезему, окисів заліза, псевдоміцелій чи білозіра карбонатів Са і Мg та плями легкорозчинних солей.

Новоутворення кремнезему мають світлий до білого колір, в них чітко видно дрібні частинки кварцу чи кварцевої присипки. Вони утворюють плями, язики і затіки, які формуються в верхніх горизонтах і рухаються в нижні.

Новоутворення окисів заліза (Fe₂О₃) можуть формуватись у вигляді плям чи прошарків бурувато-червоного кольору, інколи при значному їх накопиченні утворюється так званий ортштейновий горизонт (він слабо пропускає воду), що може бути причиною заболочення в пониженнях мікрорельєфу.

Новоутворення закисів заліза приводять до утворення глеєвих горизонтів (сизувато-голубуватого кольору) і характерні для умов надлишкового зволоження.

Новоутворення кальцію і магнію найчастіше формуються в грунтах, що утворились на карбонатних материнських породах. Вони характерні для сірих лісових, каштанових грунтів, чорноземів та інших. Ці новоутворення формуються у вигляді плям, псевдоміцелію, білозірки.

Характер переходу з одного горизонту в інший розрізняють за зміною інтенсивності забарвлення двох суміжних горизонтів і потужності перехідного шару з одного горизонту в інший. Розрізняють перехід: різкий – в разі потужності перехідного шару 1-2 см; ясний – 2-5 см; поступовий – 5-10 см і неясний – потужність більше 10 см.

Вологість генетичних горизонтів визначається при польовому описі ґрунтового профілю. Розрізняють такі види вологості грунтів, які в польових умовах розрізняють по таких ознаках:

сухі грунти – при відборі зразка з відповідного генетичного горизонту і стисканні його в руці вологості, чи навіть легкого холоду не відчувається, зразок не ліпиться і розсипається;

свіжі грунти – при стисканні зразка грунту в руці відчувається холодок (що говорить про наявність вологи), після розтискання долоні утворюються грудочки, які при роздавлюванні легко розсипаються;

вологі грунти – при стисканні в руці і наступного розкриття долоні грунт добре зберігає надану йому форму;

сирі грунти – при стисканні тістоподібного зразка грунту в долоні можна помітити капельки води, що виділяється із зразка;

мокрі грунти – при стисканні зразка в долоні, рука стає мокрою, а після скидання зразка з долоні на землю він утворює подобу паляниці

текучі грунти – грунт із зразка разом із водою просочується крізь пальці.

Ці ознаки досить умовні і для точного визначення вологості необхідні відповідні практичні навички.

При описі грунтів відмічають рівень ґрунтових вод, висоту рівня капілярної вологи та рівень верховодки.

Всі ці дані заносяться в спеціальний бланк “Бланк опису ґрунтового профілю”.