2. Лужність грунтів та її види. Гіпсування грунту.

Лужна реакція ґрунтового розчину зумовлена в основному наявністю в ньому, або в ГВК іону Na⁺.

Визначальним моментом у створенні лужної реакції є присутність у грунті гідролітично-лужних солей, слабких кислот і основ: карбонатів натрію і калію, гідрокарбонатів натрію і калію, карбонатів кальцію і магнію та їх гідрокарбонатів.

За аналогією з кислотністю розрізняють актуальну (активну) і потенційну лужність грунтів.

Актуальна лужність – це лужність ґрунтового розчину, яка виникає під впливом гідролітично-лужних солей, наприклад соди (Na₂CO₃) чи бікарбонату кальцію. При дисоціації цих солей утворюється гідроксильний іон ОН^-:

Ця лужність визначається шляхом титрування водної витяжки, або ґрунтового розчину кислотою у присутності різних індикаторів і виражається мг-екв на 100 гр грунту.

Потенційна лужність характерна для грунтів, які у ГВК містять Na⁺. При взаємодії грунту з вуглекислотою, ввібраний Na⁺ в ГВК заміщується воднем Н⁺, внаслідок чого з’являється сода, яка підлуговує розчин:

.

Дуже лужна реакція є несприятливою для більшості деревних і сільськогосподарських рослин, якщо при кислій реакції значна більшість деревних і чагарникових порід ростуть, то при лужній реакції виростають тільки ті види, які в процесі еволюційного розвитку пристосувались до таких умов. Для хімічної меліорації лужних грунтів необхідно замінити обмінний Na⁺ на Ca²⁺ і нейтралізувати вільну соду. Цього досягають гіпсуванням грунтів.

Для гіпсування можна використовувати нітрат кальцію, сульфат заліза, піритові огарки або сірку, суперфосфат, сульфат амонію та інші матеріали, які містять гіпс.

При гіпсуванні проходить такий процес:

.

Сірчано-кислий натрій, який при цьому утворюється є водорозчинним і легко вимивається в нижні горизонти, тому після гіпсування в районах з незначною кількістю атмосферних опадів доцільно проводити промивання грунту прісною водою. Кальцій, який входить в ГВК, покращує властивості грунтів.

3. Буферна здатність грунтів.

Буферність ґрунту – це здатність грунту підтримувати сталу реакцію ґрунтового розчину і протистояти різкій її зміні при надходженні в грунт кислих чи лужних речовин (наприклад, при внесенні добрив під культурні рослини).

Буферність грунту – це явище, що забезпечує більш-менш постійну концентрацію водневих і гідроксильних іонів в грунті (тобто підтримує сталу реакцію ґрунтового розчину), що дає можливість рослинам пристосуватись до умов відповідного середовища.

Так, наприклад, якщо в грунт влити незначну кількість соляної кислоти, то це повинно було б привести до підкислення ґрунтового розчину, однак цього не відбувається, тому що

тобто, відбувається реакція обміну з утворенням мінеральних солей. Якщо добавити луг, наприклад, соду, то і вона також буде нейтралізована. Ця формула пояснює процеси буферності грунту через ґрунтовий вбірний комплекс.

Буферність грунту залежить від хімічного складу і ємності вбирання грунту, складу поглинених катіонів і властивостей ґрунтового розчину. Наприклад, чим більша ємність вбирання грунту, тим більшою буде його буферна здатність. Так, чорноземи володіють більшою величиною буферності ніж підзолисті грунти. На буферні властивості грунтів значний позитивний вплив має наявність в них бікарбонату кальцію. Але все ж таки ця величина (буферність) у грунтів не є безмежною і при внесенні значної кількості лужних чи кислих сполук, ґрунтовий розчин змінює реакцію в ту чи іншу сторону, що негативно впливає на ріст і розвиток значної кількості рослин (як деревних і чагарникових, так і сільськогосподарських).