2. Походження Землі

Виникнення Землі і Сонячної системи хвилювало вчених ще з глибокої давнини, однак перші наукові спроби пояснити це датувалися лише XVIII ст. відомий радянський учений, полярник О.Ю.Шмідт згрупував усі запропоновані гіпотези в три класи, в основу яких покладено:

1). Постулат про утворення Сонця та планет з єдиного матеріалу, туманності (відомі гіпотези Канта-Лапласа, Фесенкова, Войткевича, Рудника і Соботовича);

2). Утворення планет з речовини Сонця (гіпотези Бюффона, Мультона і Чемберлена, Джінса, ін);

3). Різнорідне походження Сонця та планет (гіпотеза Шмідта).

Коротко охарактеризуємо гіпотези кожного класу.

У 1755 р. німецький філософ І.Кант висловив думку, що первісний Всесвіт складався з нерухомих пилоподібних частинок різної щільності. Сили гравітації зумовили їхній рух, зіткнення однієї з одною і і налипання їх одна на одну, утворення центрального розжареного згустка - Сонця. Подальші зіткнення частинок спричинили обертання Сонця і разом з ним -пилової хмари. В пиловій хмарі поступово утворювались окремі згустки речовини - зародки майбутніх планет, навколо яких за подібною схемою сформувались супутники. Утворена таким чином Земля на початку свого існування уявлялась холодною.

Французький астролог і математик П.Лаплас запропонував інший варіант. На його думку, сонячна система утворилася із розжареної газової туманності з центральним згустком, яка оберталася і стискалася під дією всесвітнього тяжіння. Під час подальшого охолодження швидкість обертання туманності зростала, і на перифефії від неї розшаровувалися кільця, котрі в свою чергу розпадалися на згустки - майбутні планети. Планети спочатку були розжареними, а потім охолоджувались і застигали.

У 1960 р. радянський вчений В.Г.Фесенков висунув свою гіпотезу. Він вважав, що Сонце і планети утворилися внаслідок ущільнення гігантської туманності – «глобули». Туманність була дуже розрідженою матерією, складеною переважно з гелію, водню і невеликої кількості важких елементів. Під дією сили гравітації в центральній частині глобули виник зіркоподібний згусток - Сонце, який швидко обертався. Сонце, на протязі якогось часу, викидало матерії, і це призвело до втрати деякої маси і передання утворюваним планетам значної частини радіусу. Формування планет відбувалося через акрецію речовин туманності.

Англійський астрофізик Д.Джінс припустив, що при зближенні іншої зірки із Сонцем з нього відривався сигароподібний виступ, який у подальшому розпадався на окремі згустки, причому, з середньої, потовщеної частини „сигари" утворилися великі планети, а по краях - дрібні

3.Форма і розміри Землі

Ньютоном доведено, що Земля має сплющуватися з полюсів уздовж напрямку, що їх сполучає. Нині виявлено, що полярний радіус менший від екваторіального на 21,38 км. (полярний радіус дорівнює 6356,78 км, екваторіальний - 6378,16 км.). Така фігура Землі дістала назву еліпсоїда обертання, або сфероїда. У подальшому було визначено, що Земля дещо сплюснута і по екватору: різниця між найбільшим і найменшим радіусами Землі на екваторі становить 213м. Звідси виходить, що Земля є тривісним еліпсоїдом з подвійним сплющенням.

За сучасними уявленнями, найближчою фігурою до істинної форми Землі вважається геоїд. Поверхня геоїда збігається з поверхнею води в Світовому океані, уявно проведеною і під материками, при чому сила тяжіння в будь-якій точці геоїда має бути спрямована перпендикулярно до його поверхні. Поверхня геоїда як правило не збігається ні з рельєфом Землі, ні з поверхнею еліпсоїда (рис. 1.2).

Площа земного геоїда становить близько 510 млн км , об'єм – 61,083 млрд км , радіус кулі, рівновеликої геоїду, - 6371 км. Довжина кола земного меридіана - 40008550 м, довжина екватора - 40075700 м.

Рис. 1.2. Співвідношення рельєфів поверхні Землі, сфероїда й геоїда:

1 – поверхня рельєфу; 2 – сфероїд; 3 – геоїд