3. Геоморфологічні карти

Найбільш виразним засобом узагальнення матеріалів польових геоморфологічних досліджень є геоморфологічна карта. Вона дає можливість встановити просторові закономірності різних по генезису форм і типів рельєфу, а при відповідному опрацюванні системи умовних позначень – і закономірностей його розвитку в часі, встановити зв'язки між рельєфом і геологічною будовою, рельєфом і іншими компонентами географічного ландшафту. Отже, геоморфологічна карта – необхідний і найважливіший результат геоморфологічних досліджень, теоретичного узагальнення геоморфологічних даних, основа для їх практичного використання.

Геоморфологічні карти досить різноманітні по масштабу, змісту і призначенню.

По масштабу розрізняють карти: великомасштабні (більше 1: 200 000), середньомасштабні (від 1: 200 000 до 1: 1 000 000), дрібномасштабні і оглядові (менше 1: 1 000 000). Оглядові і дрібномасштабні карти зазвичай складають камеральним шляхом, карти середнього і великого масштабу – на основі польової геоморфологічної зйомки.

За змістом геоморфологічні карти розділяють на приватні і загальні. Приватні геоморфологічні карти складають на основі приватних показників, що відносяться тільки до морфографії, морфометрії, походженню, віку рельєфу і так далі. Прикладом таких карт можуть служити карти густини горизонтального розчленовування, карти загального показника розчленовування рельєфу, карти крутизни земної поверхні та ін.

Загальні геоморфологічні карти дають характеристику рельєфу по сукупності приватних показників, з яких найважливішими являются морфографія і морфометрія, генезис і вік рельєфу.

Зміст карт визначає їх призначення. Приватні геоморфологічні карти призначаються для вирішення приватних завдань: практичних, науково-дослідних та ін. Так, карти густини і глибини розчленовування широко застосовуються при дорожних дослідженнях; ці карти в сукупності з картою крутизни земної поверхні використовуються для потреб сільського господарства та ін.

Загальні геоморфологічні карти задовольняють потребам, що пред'являються до них з боку різних галузей науки і народного господарства. На їх основі можуть проводитися будь-які геоморфологичні роботи, а також складатися карти вужчого призначення шляхом нанесення додаткових показників, виділення або виключення деяких елементів їх навантаження.

Карти можуть бути аналітичними, такими, що відображують окремі елементи рельєфу, і синтетичними, відбиваючими явища як єдине ціле, наприклад геоморфологічні карти типів рельєфу.

Враховуючи універсальність і значущість загальних геоморфологічних карт, дещо детальніше зупинимося на утриманні і побудові легенд таких карт. Відмітимо, проте, що досі не існує єдиної загальноприйнятої легенди геоморфологічної карти (як це має місце, наприклад, для геологічних карт) не лише в міжнародному масштабі, але і в масштабах однієї країни. Навіть у Росії, де геоморфологічне картографування досягло великого розвитку, єдина легенда для загальних геоморфологічних карт відсутня.

Грунтуючись на досвіді робіт різних науково-дослідницьких і виробничих геологічних і географічних установ, можна висловити певні судження про принципи побудови легенд загальних геоморфологічних карт.

Загальна геоморфологічна карта повинна містити наступні основні характеристики рельєфу: його морфографію і морфометрію, генезис і вік. Для зображення цих характеристик можуть бути застосовані методи якісного або кольорового фону, ізолінії, штрихування, значки і індекси. Як відомо, найбільш виразним і наочним картографічним засобом являється фонове забарвлення. Її використовують для показу однієї з найважливіших характеристик рельєфу – генезису. Таким чином, поверхні різного генезису забарвлюються різним кольором: наприклад, поверхні морського походження – синім, флювіального – зеленим, льодовикового – фіолетовим і так далі.

Проте при виділенні генезису відразу ж виникає певна трудність. Як неодноразово вказувалося, рельєф в цілому формується в результаті взаємодії ендогенних і экзогенних процесів. Якій же групі рельєфоутворюючих процесів слід віддати перевагу при геоморфологічному картуванні в знімальному масштабі? При вирішенні цього питання слід керуватися правилом: карта повинна містити спеціальне навантаження (в даному випадку геоморфологічне), що відповідає масштабу топографічної основи і масштабу геоморфологічної зйомки, що проводиться. З викладеного вище матеріалу виходить, що ендогенні процеси проявляються, як правило, більш або менш однорідно на площах, значно більших, ніж площі, де домінує той або інший екзогенний агент. Звідси витікає, що, мабуть, на картах знімального масштабу доцільніше показувати екзогенезис рельєфу. І лише в деяких випадках – при відносно різко вираженому переважанні тектонічного чинника в утворенні порівняно невеликих форм – показувати генезис рельєфу, грунтуючись на принципі ендогенезису. Такими можуть бути поверхні окремих розломів, чітко виражені в рельєфі і слабо змінені екзогенними процесами, поверхні свіжих вулканічних і грязевулканічих форм і тому подібне. При виділенні кожної генетичної групи поверхонь доцільний підрозділ їх на акумулятивні і вироблені.

Найкращим з існуючих способів морфографичної і морфометричної характеристики рельєфу є спосіб зображення його ізолініями. На топографічних картах ними є горизонталі. Хороша топооснова несе таку величезну інформацію про рельєф тієї або іншої території, що з нею не можуть порівнятися ніякі, навіть найдетальніші і кваліфіковані описи.

Морфографічна і морфометрична характеристики рельєфу, окрім власне морфографо-морфометричних даних, несуть в собі генетичну інформацію, можливість судження про співвідношення діяльності ендогенних і екзогенних процесів, а також про інтенсивність останніх. Насправді, робота кожного агента знаходить певне втілення у вигляді створюваних ним форм або комплексів форм рельєфу. Вираженням співвідношення діяльності ендогенних і екзогенних процесів служать абсолютні висоти тієї або іншої місцевості, густина і глибина її розчленовування. Усі ці чинники у поєднанні з кутами нахилу місцевості і складом опадів, що складають її, визначають як "набір", так і інтенсивність сучасних екзогенних процесів. Форми рельєфу, карти, що не виражаються в масштабі, горизонталями, показують за допомогою позамасштабних умовних знаків, кожен з яких своїм малюнком характеризує ту або іншу форму з чисто зовнішнього боку, а колір знаку – її походження.

Дуже важливе значення має також зображення віку рельєфу на геоморфологічній карті. Як відомо, на геологічних картах саме показу віку порід відводиться найбільш виразний засіб – фонове зафарбовування. На геоморфологічній карті такий спосіб зображення призводить до значного збіднення і втрати наочності карти. Тому вік рельєфу на геоморфологічних картах зображається іншими засобами: відтінками кольорового фону (в межах тієї або іншої генетичної групи), індексами (усередині певного контура), штрихуванням. Останнє, проте, доцільніше залишати для показу геологічних структур, що грають істотну роль у формуванні рельєфу тієї або іншої території, : різко виражених в рельєфі брахіантикліналей, соляних куполів, броньованих поверхонь та ін. При складанні геоморфологічних карт морів і океанів слід керуватися вже відміченими вище загальними принципами, хоча специфіка змісту таких карт звичайно чинить вплив і на легенду, і на образотворчі засоби, використовувані при складанні таких карт.

Часто при великомасштабних польових дослідженнях складають спеціальні карти, що характеризують сучасні рельєфоутворюючі процеси. Ці карти особливо важливі при оцінці природних умов тієї або іншої території, при рішенні багатьох прикладних завдань.

Такі найзагальніші принципи складання системи умовних позначень для геоморфологічних карт знімальних масштабів. У будь-якому випадку система умовних позначень має бути такою, щоб геоморфологічна карта давала якнайповніше уявлення про характер рельєфу тієї або іншої площі земної поверхні, історію його формування, вік і тенденцію розвитку.

Література /2.6/

Контрольні питання

1. Які за призначенням існують геоморфологічні дослідження?

2. Назвіть етапи геоморфологічних дослідницьких робіт.

3. На які типи розділяються польові спостереження, що виконуються при геоморфологічних дослідженнях?

4. Що собою являють геоморфологічні карти?

РОЗДІЛ V. ГЕОЛОГІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ, ЯК СКЛАДОВА ДОВКІЛЛЯ

ТИПИ КОРИСНИХ КОПАЛИН

План

1. Загальні відомості про корисні копалини.

2. Металічні і неметалічні корисні копалини.

3. Горючі корисні копалини

1. Загальні відомості про корисні копалини

Корисною копалиною називають природне мінеральне утворення, яке використовують у господарській діяльності людини безпосередньо або після певної переробки. На різних етапах розвитку продуктивних сил людство використовувало як корисні копалини різні мінеральні агрега­ти. Так, у зв'язку з розвитком атомної енергетики в ос­танні часи цінною корисною копалиною стали сполуки урану та інших радіоактивних елементів, що на початку минулого століття корисними копалинами ще не вважа­ли. З іншого боку, цілу низку гірських порід, які містять у своєму складі певні хімічні елементи, зараз не використо­вують. Однак зі зростанням технічних можливостей у май­бутньому вони можуть стати корисними копалинами. Так, скажімо, граніти нині використовують переважно як буді­вельний та декоративний матеріал. Водночас, за підрахун­ками, в 1 км³ гранітної маси міститься: ніобію – 84 тис. т, міді – 250 тис. т, літію – 112 тис., урану – 10 тис., оло­ва – 6 тис., молібдену — 25 тис. т, золота — 12 т.

У вченні про корисні копалини широко використо­вується таке поняття, як руда – твердий мінеральний аг­регат з певним вмістом корисних компонентів, які роб­лять економічно доцільним їхній видобуток на сучасному рівні матеріального виробництва. Найчастіше рудами на­зивають металічні корисні копалини, але останнім часом зміст цього поняття розширився (наприклад, агрономіч­ними рудами вважають такі неметалічні сполуки, як апа­тит, сильвініт тощо).

Корисні копалини, добуті з надр, називають мінеральною сировиною.

Розрізняють такі типи корисних копалин: металічні, неметалічні і горючі.

Серед металічних корисних копалин виділяють шість груп (за класифікацією М. А. Биховера):

• руди чорних і легуючих металів (заліза, хрому, титану, ванадію, нікелю, кобальту, вольфраму, молібдену, цирконію, танталу, ніобію);

• руди кольорових металів (міді, свинцю, олова, ртуті, стибію, арсену тощо);

• руди легких металів (алюмінію, магнію, літію, берилію);

• руди благородних металів (золота, срібла, платини);

• руди рідкісних і розсіяних металів (індію, кадмію, селену, телуру, галію, талію, скандію, цезію, германію, гафнію, рубідію тощо);

• руди радіоактивних металів (радію, торію, урану).

Неметалічні корисні копалини поділяють на:

• хімічну і агрономічну сировину (мінеральні солі, сірка, фосфорити, апатити, гіпс, мінеральні пігменти, борати);

• технологічну сировину — флюси і вогнетриви (вапняк, доломіт, кварцит, вогнетривкі глини, флюорит, магнезит);

• будівельні матеріали (глини, піски, пісковики, гіпс, ангідрит, магматичні і метаморфічні породи);

• індустріальну сировину (алмази, азбест, графіт, п'єзокварц, слюди, ісландський шпат, тальк);

• дорогоцінні та декоративні камені (агат, гранати, аметист, опал, смарагд, малахіт, нефрит, чароїт тощо).

Горючі корисні копалини — це торф, буре і кам'яне вугілля, горючі сланці, нафта і газ.

Важливою корисною копалиною є вода (питна, технічна, мінеральна).

Родовище корисних копалин — це ділянка земної кори на якій унаслідок певних геологічних процесів відбулося нагромадження мінеральної речовини, що за кількістю, якістю й умовами залягання придатна для промислового використання. Дрібні скупчення корисних копалин у надрах, які за кількістю не відповідають поняттю родовищ називають рудопроявами.

Родовища корисних копалин характеризують поняттям кондиції (умови, вимоги). Показники кондицій — це мінімальний промисловий вміст корисного компонента в руді, запаси корисної копалини в родовищі, гірничогеологічні параметри родовищ (потужність, максимальна глибина залягання рудного тіла, вміст шкідливих домішок тощо). Кондиції змінюються з часом, тобто залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Так, якщо на початку ХІХ ст. розроблялися мідні руди із вмістом 10 % міді, то зараз промисловими вважаються поклади із вмістом міді в руді 0,4...0,5%.

Таблиця 5.1.