3. Класифікація вулканів

Ще в 1908 р. французький геолог Ж.Лакруа створив основу класифікації вулканічних вивержень, виділивши 4 типи вивержень:

1. гавайський;

2. стромболіанський;

3. етно-везувіанський (вулканський);

4. пелейський.

Цю класифікацію, дещо змінену, використовують і зараз. За характером виверження у наш час виділяють ефузивні, або лавові вулкани, змішані експлозивно-ефузивні вулкани (газово-вибухово-лавові) і експлозивні (газово-вибухові).

Лавові вулкани представлені гавайським типом, який характерний для Гавайських та деяких інших островів Тихого океану (Самоа, Нова Зеландія), відомий також у Східній Африці вулкан Нірагонго. Наочним прикладом цього типу можуть бути виверження вулкана Мауна-Лоа (на Гаваях), висота якого сягає 4170 м над поверхнею острова.

Виверженню лави передує серія підземних поштовхів, потім кратер заповнюється рідкою киплячою лавою базальтового складу з температурою до 1200°С. Періодично лава переливається через стінки кратера і стікає по схилах з середньою швидкістю 4-5 м/с. Довжина лавових потоків може досягати кілька кілометрів.

Змішані (газово-вибухово-лавові) виверження відбуваються з вулканів стромболіанського і Етно-везувіанського типів.

Стромболіанський тип вивержень характерний для вулкана Стромболі, який розташований на Ліпарських островах у Середземному морі. Лава цього вулкана базальтового складу з температурою 1000-1100°С, менш рухома, ніж гавайська. Виверження відбуваються періодично - через певні проміжки часу.

Етно-везувіанський тип вивержень характерний для таких вулканів: Везувій біля Неаполя, Вулькано на Ліпарських островах, Етна на Сицилії, а також вулканів півострова Камчатка, Курильських островів, Японії тощо. Лави цих вулканів базальтового складу, але з більшим вмістом кремнезему, ніж стромболіанські, і тому ще більш в'язкі, з температурами близько 1000°С.

Типові експлозивні (газово-вибухові) виверження відбуваються з вулканів пелейського та кракатауського типів. Виверження цих вулканів вирізняються вкрай високою вибуховістю. За цих обставин в'язка кисла магма майже не виливається, а застигає у кратері у вигляді обелісків, колон, закупорюючи вихід газам, що призводить до катастрофічних вибухів.

Рис. 2.1. Будова вулкана центрального типу

1 – магматичний осередок; 2 – жерло; 3 – кратер; 4 – попіл; 5 – лава; 6 – побічний кратер;

7 – лавові потоки

4. Поствулканічні явища

Затухання активної діяльності вулкана характеризується такими процесами, як виділення вулканічних газів, яке може тривати тисячоліття, утворення гейзерів, гарячих, сильно мінералізованих джерел (терм), грязевих вулканів. Явища ці називаються "поствулканічні" і пов'язані з ости­ганням магматичного осередку, що живив вулкан.

Гейзери — гарячі періодично фонтануючі джерела. Роз­глянемо механізм дії гейзерів за існуючими уявленнями. У товщі гірських порід міститься підземний резервуар, заповнений водою. Від нього до поверхні веде коліноподібний канал, який закінчується невисоким конусом з от­вором у центрі — грифоном. Вода в резервуарі нагрівається до кипіння, і пара, яка виділяється під час кипіння, здіймає стовп води в каналі, утворюючи фонтан. Висота фонтанів може досягати кількох десятків метрів. Процес повторюєть­ся з певною періодичністю.

Наприклад, Великий гейзер в Ісландії фонтанує на висоту близько 30 м через кожні 24...30 год, а гейзер Старий Служака в Йеллоустонському парку США викидає воду на висоту 50 м кожної години. Температура води біля поверхні становить 93 °С.

Через сильну мінералізацію води з неї осаджують специ­фічні породи — гейзерити, які і складають конуси гейзерів.

Крім гейзерів, відомі й постійно діючі гарячі джере­ла — терми. Температура води в цих джерелах різна і ко­ливається в межах 70... 100 °С. Гарячі джерела виносять на поверхню багато кремнезему, який відкладається навколо джерела у вигляді кремнистого туфу і може утворювати невисокі конуси. Джерела, збагачені вуглекислим кальцієм, відкладають його у вигляді вапняного туфу, чи травертину. Гарячі джерела завдяки розчиненим у них мінераль­ним сполукам мають лікувальні властивості, широко ви­користовуються у бальнеології. На їхній базі побудовано відомі в світі курорти (наприклад, Карлові Вари в Чехії, теплі мінеральні джерела якого зігріваються підземним теплом погаслого вулкана).

Гейзери й гарячі джерела поширені в Ісландії, Новій Зеландії, у США (Йеллоустонський національний парк), і на Камчатці (Долина Гейзерів).

Механізм дії грязевих вулканів подібний до описаного в гейзерів, тільки в цьому разі перегрітою водяною парою й газами виштовхується на поверхню не вода, а грязь. Ко­нуси грязевих вулканів складені засохлою гряззю і мають висоту найчастіше 1...2 м, однак відомі випадки, коли ви­сота їх досягає 400 м. Виверження грязі відбуваються більш-менш спокійно, інколи утворюючи невеликі фонтанчики. За цих умов формуються грязеві потоки, які стікають схи­лом конуса.

Виникнення грязевих вулканів може бути зв'язане та­кож з нафтогазоносними районами. В цьому разі в про­цесі беруть участь гази не магматичного, а органічного походження.

Близько 200 грязевих вулканів діють на Апшеронському півострові, в околицях Баку; віднайдено їх також на Керченському півострові, Сахаліні, в Туркменістані, на Камчатці, в Сицилії.