4. Інструменти та індикатори економічної політики

Для реалізації цілей економічної політики використовується певний інструментарій. Інструменти економічної політики – це комплекс важелів регулювання, через використання яких держава прагне досягти поставлених цілей. Процес вибору інструментів, як засобів досягнення цілей, чи не найважливіший в економічній політиці. Оскільки між ціллю та інструментом її реалізації знаходиться ринкова система з її економічними законами та особливостями функціонування економічних процесів, необхідно знати, яким повинен бути інструмент економічної політики, коли і як його застосовувати.

Інструменти економічної політики за характером і масштабами впливу на ціль поділяються на сукупні та біжучі (окремі), прямої та опосередкованої дії, адміністративні та економічні.

Сукупні інструменти (застосовуються до основних цілей) – це система показників (бюджетна, кредитна політика). Біжучі (окремі) – один показник системи (зокрема, відсоткова ставка, певний податок). Вони застосовуються до оперативних цілей.

Інструменти прямої дії (або, прямого впливу) передбачають таке державне регулювання, за якого суб’єкти економіки вимушені приймати рішення, що грунтуються на приписах держави, а не на самостійному економічному виборі (податкове законодавство; юридичні правила в сфері амортизаційних відрахувань; бюджетні процедури з державних інвестицій). Ці інструменти характеризуються високою ефективністю внаслідок оперативного досягнення економічного результату, однак їх недолік полягає у створенні перешкод функціонуванню ринкового процесу.

Інструменти непрямої дії (опосередкованого впливу) застосовуються державою з метою створення передумов для вибору тих варіантів економічних рішень (суб’єктами економіки, що здійснюють самостійний їх вибір), які б відповідали цілям економічної політики. Перевага цих інструментів в тому, що вони не порушують ринкової ситуації. Водночас, недоліком інструментів опосередкованого впливу є часовий лаг (уповільнення реакції зміни цілі на зміну інструменту) між прийняттям рішень державою, їх сприйняттям економікою та отриманими змінами в результатах господарської діяльності. Тобто, інструмент не діє на ціль відразу, неминуче діє ефект запізнення. Час дії інструменту на ціль може залежати від непередбачених змін в економіці, послаблення роботи виконавців. Тому необхідно пам’ятати про можливі відхилення, постійно аналізувати результати і негайно вживати заходів щодо активізації процесу досягнення цілі. Зазвичай, інструменти прямої дії мають адміністративний характер (закони, постанови, розпорядження, інструкції), тоді, як непрямої – економічний (податки, відсоткові ставки).

Нині в економічній літературі, виходячи з організаційно-інституційного критерію класифікації, окрім адміністративних і економічних інструментів економічної політики виділяють ще й інституційні (діяльність виконавчих структур державної влади, які забезпечують практичну реалізацію урядових цілей; підтримка дослідних центрів з економіки, інститутів економічної інформації, економічних рад і спілок; підготовка економічних програм і прогнозів; правова, інформаційна підтримка підприємницьких і професійних спілок, раціональних форм їх взаємодії; співучасть у створенні форм економічної інтеграції, організація регулярних міжнародних зустрічей з економічних питань тощо).

Для досягнення окремих цілей або системи цілей економічної політики необхідно вживати певні заходи. Кожна складова економічної політики має у своєму розпорядженні певний інструментарій (див. табл. 1).

Таблиця 1.

Складові економічної політики та основні інструменти її регулювання

Складові економічної політики	Інструменти реалізації економічної політики
Конкурентна політика	картельне право, контроль злиття компаній, субвенції, фінансова підтримка, заборони, право на власність
Структурна політика	фінансова підтримка, інвестиції, освіта, дослідження, технології, дотації, прискорені норми амортизації
Політика економічного зростання	інвестиції, освіта, дослідження, технології
Монетарна політика	дисконтна ставка, ломбардна ставка, мінімальний резерв, операції на відкритому ринку
Бюджетна політика	державні доходи, державні видатки, дефіцит бюджету, трансфертні платежі, податки, державний борг
Політика доходів	Ціни, інформація, податки, соціальна політика, трансфертні платежі, конкуренція
Зовнішньоекономічна політика	мито, нетарифні обмеження, обмінний курс, конвертованість, квоти
Політика охорони навколишнього середовища	стандарти, заборони, сертифікати, податки, накази, штрафи, "подвійні дивіденди"

Головні ідеї базової теорії економічної політики розвинув Р. Манделл, який описав залежність фіскальної та монетарної політики від режиму валютних курсів, що було дуже важливо за умов глобалізації та високої мобільності капіталів. Разом з М. Флемінгом він розробив «модель Манделла––Флемінга», яка демонструє вплив інструментів бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики на сукупний дохід. Наслідки економічної політики у відкритій економіці малої країни залежать від рівня обмінного валютного курсу: фіксованого чи плаваючого. Дана модель виявляє, що бюджетно-податкова політика жодним чином не впливає на обсяг сукупного доходу за умов плаваючого обмінного курсу і, навпаки, збільшує його –– за фіксованого обмінного курсу. Стосовно грошово-кредитної політики, то вона не впливає на обсяг сукупного доходу за умов фіксованого обмінного курсу, а впливає лише за плаваючого. Практичне значення наукових розробок Р. Манделла полягає в тому, що вони стали теоретичним підґрунтям для введення спільної європейської валюти, яка стала реальністю аж через кілька десятиліть. Країни Європи добровільно запровадили спільну валюту –– євро –– спочатку у безготівковий обіг (1999 р.), а пізніше (2002 р.) –– у готівковий. Розробки Р. Манделла й зараз мають практичну цінність. Оскільки капітали різних країн вільно перетинають кордони, то уряди країн, які приймають політичні рішення, повинні робити вибір між збереженням фіксованого обмінного курсу чи встановленням плаваючого.

Індикатори економічної політики – це показники економічної діяльності, які свідчать наскільки ефективні дії, пов’язані з її реалізацією. Індикатором може бути будь-який економічний показник, що "повідомляє", як відбувається досягнення мети економічної політики. Такими показниками можуть бути індекси (споживчих цін чи курсів акцій), котрі змінюються раніше, аніж виробництво і сигналізують про зміни деяких економічних параметрів.

До вибору індикаторів слід підходити так само скурпульозно, як і до вибору інструментів економічної політики. При цьому слід враховувати той момент, що індикатори є самостійними показниками, на які інструменти економічної політики не діють. Невірно обраний індикатор може дати спотворену інформацію про ефективність реалізації тієї чи іншої цілі економічної політики. Отже, індикатором економічної політики слід обирати такий економічний показник, щоб, на відміну від цілі, вплив на нього неконтрольованих чинників був мінімальним або передбачуваним. За таких умов досягнення мети економічної політики буде більш прогнозованим процесом, що полегшить її реалізацію.

Індикатори економічної політики, разом з тим, повинні швидко реагувати на зміни, що відбуваються в країні, з метою маніпулювання відповідними інструментами для досягнення поставленої мети. Наприклад, для досягнення такої цілі як "економічне зростання" індикатором можуть бути біржові індекси, які служать для оцінки стану економіки. Якщо цей показник стабільно високий – попереду економічне зростання, якщо його і так високі значення стрімко зростають – наближається економічний спад, швидко падають – наступив період спаду.

1 Макконнелл К.Р., Стэнли Л. Брю. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. Т. 1. – М.: "Республика", 1992. – С. 94.

1 Основні макроекономічні показники розвитку України у грудні 2000–2005 рр. // Вісник НБУ. – 2006. – №2. – с. 48.

2 Кохановский В.П. Философия и методология науки. – М., 1999. – С. 492–493.

1 Економічна політика: Навч. посіб. / О.О. Бєляєв, А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. – К.: КНЕУ, 2005. – С. 45.