2. Об’єкти та суб’єкти економічної політики.
Об’єкт – це те, на що спрямована діяльність суб’єкта, те, з чим маємо справу. Отже, об’єктом економічної політики виступають економічні відносини, які складаються між державою та економічними суб’єктами (юридичними та фізичними особами) або між самими економічними агентами. Об’єкт економічної політики визначається на етапі її формування. Тобто на цьому етапі відбувається окреслення суспільних проблем, цілей, пріоритетних ланок та вибір інструментів. Наприклад, соціальні відносини, як об’єкт економічної політики, складаються між державою та найбільш вразливими верствами населення, що потребує соціального захисту. Через відповідні важелі держава планує заходи в таких сферах, як пенсійне забезпечення, охорона здоров’я, освіта, зайнятість, перекваліфікація, виділення субсидій та надання пільг.
Однак об’єкт економічної політики не існує без суб’єкта, тобто не є відокремленим від нього. Суб’єкт – це джерело, рушійна сила цілеспрямованої активної діяльності. Складність процесу формування економічної політики обумовлює участь у ній безлічі осіб і організацій, до яких слід віднести: центральні, законодавчі, виконавчі та судові органи влади, неурядові організації.
Залежно від ролі в процесі формування економічної політики суб’єкти поділяються на дві групи: перша – "носії економічної політики", друга – "носії впливу на економічну політику". До першої групи відносяться суб’єкти, чиї повноваження визначені законом. Вони володіють правом законодавчої ініціативи, беруть безпосередню участь у розробці економічної політики. Узагальнюючим суб’єктом цієї групи виступає держава в особі найвищих органів влади – уряду та парламенту. Уряд як орган виконавчої влади розробляє проекти програм економічної політики, подає їх на розгляд парламенту як законодавчому органу влади. Парламент схвалює проект, вносить поправки до нього або відхиляє (може й сам розробляти той чи інший нормативний акт). Після затвердження програма вступає в дію, виконується всіма гілками влади – від центрального до регіонального рівнів. Це загальна схема.
Практичною розробкою економічної політики займаються особи, які входять до складу уряду чи є депутатами парламенту. Від них й залежить зміст, характер економічної політики. Варто зазначити, що хоча вони й займають високе політичне становище, є елітою суспільства, але не всі розуміють економічну політику як єдине ціле. Навіть у розвинутих країнах, де склалися традиції регульованої ринкової економіки, таких спеціалістів дуже мало. Тому до розробки економічної політики залучаються вчені-спеціалісти. При президентові (прем’єр-міністрові) є групи радників, експертів. Створюються цілі інституції, тобто науково-організаційні установи, які постійно вивчають ті чи інші галузі суспільного життя. Залежно від вивчення проблем інститути мають відповідну назву: інститут права, інститут власності, інститут економічної інформації та ін. Роль інституцій величезна не тільки в розробці економічної політики, а й в поліпшенні організації виробництва взагалі. З огляду на це інституції виступають як своєрідний спосіб управління ринковою економікою.
Однак не всі рекомендації інституцій знаходять своє місце в економічній політиці. Законодавці різняться не тільки професійним рівнем, а й своїми інтересами, ідеологією. Тому багато з них керуються не господарською дійсністю, не суспільними потребами, а своїми амбіціями. В парламенті, як правило, існує опозиція до уряду, яка часто виступає навіть проти прогресивних законопроектів. З одного боку, це добре, бо примушує уряд приймати безпомилкові рішення, а з іншого – гальмується процес законотворення, що може призвести до затяжної боротьби. У цій боротьбі багато залежить від особистості першої особи виконавчої влади, її державницького мислення, твердості і рішучості в діях. Франклін Рузвельт, наприклад, увійшов в історію як перший президент США, який ввів "новий порядок" регулювання економікою. Але на цьому шляху він зустрічав шалений опір з боку конгресу.
Група "носіїв впливу" не бере безпосередньої участі у розробці економічної політики, але має великий вплив на цей процес. До цієї групи відносяться партії, профспілки, громадські організації, великі корпорації, церква, засоби масової інформації, народ. Досягаючи задоволення своїх інтересів, вони здійснюють тиск на уряд, парламент. Особливо активно діють партії, профспілки: організовують мітинги, демонстрації, страйки. Корпорації вдаються навіть до підкупу. Вони діють через своїх агентів-лобі – високооплачуваних закулісних ділків, які в кулуарах парламенту, уряду добиваються прийняття необхідних їм законів.
Виняткову роль відіграє народ. У демократичних країнах депутатів парламенту, президентів обирає народ. Щоб бути обраними, претенденти розробляють програми своїх дій. Знайомлячись з ними, виборці надають перевагу тому, хто більше задовольнить їх потреби. Обрані депутати парламенту, президент мають намір бути переобраними на наступний термін. Тому намагаються виконувати свої програми. Законодавці передають прийняті рішення чиновникам і встановлюють контроль за їх виконанням. Чиновники ж, як правило, шукають ефективні способи досягнення успіху. Таким чином, виборці впливають не лише на прийняття економічної політики, а й на її виконання.
Загалом виділяють такі типи учасників реалізації економічної політики: окремі індивіди, організовані групи, державні інститути й організації. Останні зазвичай класифікують за двома критеріями: рівнем управління і характером організації.
Рівень управління: центральний; регіональний; місцевий.
Характер організацій: центральні органи влади: президент і його адміністрація, уряд і його апарат; законодавчі органи влади: парламент і його структури, депутати; виконавчі органи влади: їхні керівники і працівники апарату; судові органи влади: суд, прокуратура; неурядові організації: профспілки, групи інтересів, приватні компанії і фірми, ЗМІ, наукові центри і дорадчі органи.
Головну роль у здійсненні державної економічної політики відіграють органи виконавчої влади на всіх рівнях – від центральних і до місцевих структур. На другому місці перебувають неурядові організації, які безпосередньо зацікавлені в реалізації певної політики і часто беруть у ній найактивнішу участь. Інші учасники відіграють тут епізодичну роль, це стосується й органів представницької влади.
Неурядові організації можуть надати допомогу під час розв’язання складних питань, обгрунтування нових ідей і формування зворотного зв’язку; надати засоби мобілізації ресурсів; підтримати політичну стратегію й окремі програми.
Групи інтересів можуть створювати і фінансувати самі державні організації для посилення своїх позицій і лобіювання певної економічної політики. Отже, не тільки інтереси окремих соціальних груп або всього суспільства створюють політику, але і певна політика може створювати групи інтересів. Взаємини цих учасників відображені на рис. 1.
Рис. 1. Схема взаємодії державних органів із групами інтересів1
Загалом відносини між учасниками мають характер, який визначається:
підтримкою і співпрацею;
діловим партнерством;
компромісами;
конфліктами.
У процесі реалізації економічної політики завдання державних органів влади полягає в тому, щоб:
● отримати неообхідні ресурси;
● запропонувати відповідні плани і програми;
● організувати і скоординувати діяльність учасників.
Окрім готовності керівників до змін у політиці, необхідно зважати на готовність до цих змін суспільства і його груп, особливо якщо нова політика зачіпає їхні інтереси.