3. Цілі економічної політики та її ефективність

Економічна політика спрямовується на досягнення певних економічних цілей, які можуть змінюватися залежно від конкретних обставин (фактичного стану економіки, її проблем та протиріч). Вперше, беручи до уваги праці Ф. Бекона та В. Петті, систему цілей економічної політики (типових для всіх країн) сформулював А. Сміт. До останніх він відніс: створення умов безпеки щодо зовнішнього оточення; забезпечення правового порядку; розвиток інфраструктури. Така класифікація цілей економічної політики вважається "класичною". Згодом економісти розширили цю класифікацію, значно доповнивши її.

Зокрема, на початку 50-х років XX ст. нідерландський економіст Ян Тінберген, виходячи з нової економічної ситуації, обгрунтував низку цілей, які одержали назву "цільової функції". Сюди належать контроль за обсягом державних видатків, темпами зміни реальної заробітної плати, станом зайнятості, сукупним попитом, розмірами інвестицій, рівнем виробництва, платіжним балансом.

У кожний конкретний період розвитку суспільства цілі економічної політики визначаються проблемами, які виникають в економіці і вимагають обов’язкового розв’язання. Оскільки проблеми різняться за складністю і терміном розв’язання, відповідно й цілі економічної політики поділяються на глобальні, основні та оперативні (поточні).

До глобальних належать цілі, які відображають найважливіші завдання суспільства, характеризують його економічний та політичний устрій, спрямовані на забезпечення високого рівня життя людини. Вони розраховані на довготривалу перспективу і, зокрема, включають добробут, свободу, справедливість, безпеку.

Основні – цілі, що складають основу поступового розв’язання глобальних і є базою для вирішення комплексу проблем. Основні цілі розраховані на меншу перспективу (5-10 років) і піддаються конкретному вираженню. Наприклад, досягнення економічного зростання на 4-5% щорічно протягом 10-ти років.

Оперативні (поточні) цілі передбачають вирішення якоїсь однієї проблеми і вимагають оперативного, негайного реагування (підвищення пенсій, заробітної плати).

Цілі для досягнення глобальних поділяються також на проміжні та віддалені (на довгострокову перспективу), довгострокові та короткострокові.

У суспільстві, що грунтується на ринкових засадах господарювання, економічна політика спрямовується на досягнення таких цілей, як: 1) економічне зростання (забезпечення виробництва більшої кількості та кращої якості товарів і послуг, або, іншими словами, досягнення вищого рівня життя населення); 2) повна зайнятість (забезпечення роботою всіх бажаючих і працездатних членів суспільства); 3) економічна ефективність (одержання максимальної віддачі за мінімальних витрат обмежених виробничих ресурсів, що перебувають у розпорядженні суспільства); 4) стабільний рівень цін (уникнення значного підвищення чи зниження загального рівня цін, тобто інфляції та дефляції); 5) економічна свобода (досягнення керівниками фірм, працівниками та споживачами високого ступеня свободи у здійсненні економічної діяльності); 6) справедливий розподіл доходів (жоден член суспільства не повинен перебувати за межею бідності в той час, коли інші володіють надмірним багатством; 7) економічне забезпечення непрацездатних (забезпечення гідного існування недієздатних, хронічно хворих, перестарілих, а також осіб, котрі з тих чи інших причин позбавлені можливості отримувати принаймні мінімальний дохід); 8) торговельний баланс (досягнення раціонального балансу міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових угод).

Варто зауважити, що означені цілі можуть доповнювати одна одну, протидіяти і, навіть, породжувати недоліки. Зокрема, досягнення повної зайнятості означає ліквідацію безробіття (основної причини низьких доходів і економічної незабезпеченості), однак, відсутність безробіття призведе до зниження заробітної плати і продуктивності праці, виникнення інфляції. Зусилля держави, скажімо, стосовно досягнення рівності у розподілі доходів (через встановлення високого рівня податків для осіб із значними доходами і переказування цих податкових надходжень особам з низьким рівнем доходів) можуть призвести до послаблення стимулів до праці, інвестування, нововведень і ділового ризику (внаслідок зниження через оподаткування частки отриманого доходу). У осіб з низьким рівнем доходів, внаслідок здійснення такої економічної політики, також послабиться мотивація до праці та іншої виробничої діяльності. Тому, очевидно, межа у досягненні цілі повинна бути такою, допоки ціль не почне породжувати негативних наслідків.

У випадку, коли основні цілі суперечать одна одній, суспільство повинно розробити систему пріоритетів у розв’язанні поставлених завдань. Якщо, наприклад, такі цілі, як повна зайнятість і стабільний рівень цін взаємно виключають одна одну (повна зайнятість супроводжується деякою інфляцією, а стабільний рівень цін призводить до деякого безробіття), суспільство повинно вирішити, яка з цих цілей на даний момент є відносно важливішою. Критерієм пріоритетності є найбільша соціально-економічна ефективність досягнення тієї чи іншої цілі (зростання виробництва призводить не лише до збільшення національного продукту, а й до підвищення добробуту, товарообороту, зменшення безробіття). Заздалегідь важко визначити, чи буде вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів проведення економічної політики (це перевіряється на практиці). Однак, певне об’єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом економіки та пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна виділити критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національним економічним інтересам.

Під економічною ефективністю, у найбільш загальному вигляді, розуміють відношення ефекту (результату) від певної дії до витрат на її досягнення. Однак у визначенні витрат і результатів існують значні відмінності для приватного і державного секторів економіки. У приватному секторі результатом діяльності фірми є дохід або прибуток, а витрати ресурсів обчислюються у грошових одиницях або люд.–днях (год.). Під витратами економічної політики розуміють її інструменти, а під ефектом – досягнуту ціль. Звідси, ефективність економічної політики – це дієвість важелів упродовж певного періоду часу, протягом якого відбувається реалізація мети.

Якщо для приватного сектору основним показником ефективності є прибутковість, то для уряду країни ефективність того чи іншого заходу цим показником виміряти неможливо. Візьмемо, хоча б таку компанію, як "боротьба зі СНІДом" або державну програму охорони довкілля. Тут показник прибутковості визначити не можна та й недоречно.

Ефективність діяльності уряду досліджував економіст А. Вагнер (кінець ХІХ ст.). Він сформулював закон, згідно якого соціальний прогрес обумовлює зростання урядових витрат, тобто темпи зростання урядових витрат є вищими від темпів зростання обсягів національного продукту. Слід зауважити, що дію даного закону на практиці довели розвинені країни світу.

Особливістю визначення ефективності економічної політики держави є і те, що ефект від її реалізації має нерівноцінне значення для населення різних територій, різних соціальних груп тощо. Наприклад, реалізація урядової програми осушення земель є вигідною лише для населення тієї адміністративно-територіальної одиниці, де ця програма здійснювалась. Ряд урядових заходів спрямований на захист найбільш вразливих верств населення (наприклад, ветеранів війни і праці, сімей з дітьми тощо).

Питання оптимальної економічної політики досліджував вчений-економіст Ян Тінберген. На його думку, уряд, визначивши мету, показники та інструменти економічної політики, повинен обрати таку її модель, яка пов’язувала б ціль, показники та інструменти (засоби для досягнення цілі). Базова теорія економічної політики Я. Тінбергена (першого лауреата Нобелівської премії з економіки) була викладена у працях «Теорія економічної політики» (1952р.) та «Економічна політика: принципи і побудова» (1956р.). В цій теорії вчений продемонстрував взаємозв’язок трьох параметрів: цільових показників, інструментів економічної політики та економічних моделей. До цільових показників ним було віднесено інфляцію та обсяг національного виробництва. На думку вченого, уряд країни повинен обирати таку модель економічної політики, яка пов’язувала б цільові показники із засобами, обраними для досягнення цілі з метою максимізації суспільного добробуту. Разом з тим необхідно враховувати, що одна і та ж ціль економічної політики може бути досягнута за використання різноманітних засобів (інструментів), які можуть породжувати неоднозначні наслідки. Наприклад, проводячи політику збалансування державного бюджету, уряд може використати наступні важелі: емісію грошей, підвищення податків, операції на відкритому ринку (з державними цінними паперами) або зовнішні запозичення. Кожен із названих інструментів має свої наслідки. Емісія грошей породжує інфляцію, підвищення податків має свої межі, оскільки збільшення їх розміру викликає появу тіньового сектору економіки, знижує стимули до праці, а продаж державних цінних паперів і зовнішні запозичення грошових коштів призводять до виникнення державного боргу. Отже, кожна країна обирає такий інструмент економічної політики, який завдає найменшої шкоди національній економіці в той чи інший історичний період.

Надзвичайно складно кількісно визначити ефективність економічної політики. Однак для цього можна використати економетричні функції. Однією з таких функцій є лінійна модель Я. Тінбергена, в якій цілі є лінійними функціями інструментів. Спрощену інтерпретацію цієї моделі наводить М. Довбенко у підручнику «Сучасна економічна теорія (Економічна нобелелогія)», взявши до уваги дві цілі (Т₁ і Т₂) та два інструменти їх досягнення (І₁ та І₂). Цілі у даному випадку є лінійними функціями інструментів [1, с. 171]:

Т₁ = a₁І₁ + а₂І₂

Т₂ = b₁І₁ + b₂І₂

Система рівнянь з двома невідомими наочно демонструє, що на кожну ціль впливають обидва інструменти. Отже, політики можуть досягти обох цілей, якщо матимуть у своєму розпорядженні обидва інструменти і їх впливи на ціль будуть лінійно незалежними один від одного. Відтак, можна досягти стількох цілей, скільки є лінійно незалежних інструментів [1, с. 171]. Однак для визначення ефективності економічної політики не завжди можна скористатись методами кількісного аналізу. Це пов’язано з низкою причин: суперечливістю цілей та інструментів економічної політики; існуванням часових обмежень; неузгодженістю інтересів різних суспільних груп та органів державної влади; стихійним характером ринкового механізму. Якщо різноманітні інструменти використовуються різними державними органами, цілі яких нескоординовані, то така політика буде приречена на провал. Часто на шляху реалізації цілей економічної політики виникають непередбачувані обставини і така політика теж виявляється неефективною. За умови, коли економічна політика поєднує взаємозалежні дії, котрі не заважають розвитку ринку, тоді можна розраховувати на позитивний результат.

Модель економічної політики Я. Тінбергена, попри окремі слабкі місця, реалізовувалась на практиці до середини 1970-х років, а згодом за умов невизначеності, коли уряди не можуть передбачити результативності впливу інструментів економічної політики на цільові показники, виявилась недієздатною.

Разом з тим, слід мати на увазі, що одна і та ж ціль економічної політики може бути досягнута з використанням різноманітних засобів (інструментів), які можуть породжувати неоднозначні наслідки. Наприклад, проводячи політику збалансування державного бюджету, уряд може використати наступні важелі: емісію грошей, підвищення податків, операції на відкритому ринку (з державними цінними паперами) або зовнішні запозичення. Кожен із названих інструментів має свої наслідки. Емісія грошей породжує інфляцію, підвищення податків має свої межі, оскільки збільшення останніх викликає появу тіньового сектору економіки, знижує стимули до праці, а продаж державних цінних паперів і зовнішні запозичення грошових коштів призводять до виникнення державного боргу. Отже, кожна країна обирає такий інструмент економічної політики, який приносить найменшу шкоду національній економіці в той чи інший історичний період.

Надзвичайно складно кількісно визначити ефективність економічної політики. Однак для цього можна використати економетричні функції. Однією з таких функцій є лінійна модель Я. Тінбергена, в якій цілі є лінійними функціями інструментів. Однак для визначення ефективності економічної політики не завжди можна скористатись методами кількісного аналізу. Це пов’язано з низкою причин: суперечливістю цілей та інструментів економічної політики; існуванням часових обмежень; суперечливістю інтересів різних суспільних груп та органів державної влади; стихійним характером ринкового механізму. Якщо різноманітні інструменти використовуються різними державними органами, цілі яких нескоординовані, то така політика буде приречена на провал. Часто на шляху реалізації цілей економічної політики виникають непередбачувані обставини і така політика теж виявляється неефективною.

Результативність державного впливу на економіку знижується і за умов існування часових обмежень. Тобто існує часовий лаг, розрив між часом прийняття певних рішень і часом, коли вони дають віддачу.

На дієвість інструментів економічної політики також впливає і той факт, наскільки ця політика відбиває інтереси всього суспільства, а не окремих його соціальних груп.

Слід зауважити, що ефективність економічної політики є відносною, оскільки вона формується в умовах дії ринкового механізму, який має стихійний характер. Тому одні і ті ж інструменти за різних економічних умов можуть мати різну ефективність. За умови, коли економічна політика поєднує взаємозалежні дії, котрі не заважають розвиткові ринку, тоді можна розраховувати на позитивний ефект.