Тема 1. Економічна політика як система

План

1. Суть економічної політики та підходи до її формування.

2. Об’єкти та суб’єкти економічної політики.

3. Цілі економічної політики та її ефективність.

4. Інструменти та індикатори економічної політики.

1. Суть економічної політики та підходи до її формування.

Перш ніж з’ясувати суть економічної політики, розглянемо поняття «державна політика», оскільки у науковій літературі не існує загальноприйнятого її визначення. Ось деякі з них:

• Напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності взаємопов’язаних проблем ();

• Те, що уряд вирішив робити або ні;

• Низка більш-менш взаємопов’язаних дій, що є не просто абстрактним рішенням щодо дії, але й мають певні наслідки для тих, кого вони стосуються;

• Обраний державними органами напрям дій, спрямований на певне оточення і допомагає подолати перешкоди з метою досягнення певних цілей, або реалізувати завдання чи наміри;

• Запланована програма цілей, цінностей та дій;

• Відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність уряду стосовно певної проблеми, яка здійснюється ним безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства.

Економічна політика як наука формувалася на основі економіки. Остання склалась в результаті тривалого історичного розвитку. Перші економічні погляди з’явились в глибоку давнину і пройшли складний шлях розвитку. Термін "економіка" запровадив у науковий оборот великий мислитель Стародавньої Греції Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Під економікою він розумів мистецтво створення багатства, споживчих вартостей, необхідних для життя чи для дому та держави.

Як самостійна наука економіка з’явилась значно пізніше. Французький вчений, представник школи зрілого меркантилізму Антуан де Монкретьєн у 1615 році опублікував працю "Трактат політичної економії", яка ознаменувала появу нової науки – "політичної економії". Вона трактувалась як наука про "сукупність правил господарської діяльності".

Наприкінці ХІХ ст. виникла економічна теорія, яка окрім теоретичного обгрунтування економічної діяльності включала і прикладні аспекти. Спочатку економічна політика входила в економічні науки складовим елементом. Наукові праці з економіки одночасно містили як теоретичні положення, так і практичні рекомендації. Вони стосувалися оподаткування, регулювання грошової сфери та деяких інших питань. Так, меркантилізм, як перша економічна школа, був не лише теорією, а й використовувався у практичній діяльності. Зокрема, уряди європейських країн використали ідеї теоретиків меркантилізму у своїй економічній політиці. Наприклад, в Іспанії вивіз за кордон золота і срібла карався смертю. В Англії іноземні купці виручку від продажу своїх товарів змушені були витрачати на закупівлю англійських товарів, що означало заборону вивозу грошей. Теорія "активного торгового балансу" панувала в Англії протягом 16-17 ст. і стала офіційною державною політикою.

Таке часткове регулювання державою окремих сфер господарського життя тривало до початку ХХ ст. Після І світової економічної кризи 1929-1933 рр. англійський вчений Джон Мейнард Кейнс у праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) виклав систему комплексного підходу до регулювання економіки в масштабах країни. Цей період слід вважати відокремленням економічної політики від економічної теорії і становлення її як самостійної галузі економічної науки. Відокремившись від економічної теорії, економічна політика не стала ізольованою, а спирається на її методологічні засади. Тобто, загальне уявлення про економічну поведінку суб’єктів діяльності, яке формується на основі економічних принципів, може бути використане для розробки заходів чи прийняття рішень, які забезпечують розв’язання різноманітних проблем. Цей процес називають "прикладною економічною наукою" або "економічною політикою".

Отже, економічна політика – це система заходів, спрямована на розв’язання господарських проблем з метою збалансованого розвитку суспільного виробництва.

Економічна політика виступає в двох основних формах: юридичних законів та економічних програм. Перші стосуються тих чи інших закономірностей розвитку господарської діяльності, мають приписний характер і є обов’язковими для виконання. Другі – часто змінюються залежно від економічної ситуації в країні. Економічні програми можуть бути національними або цільовими. Загальнонаціональні програми охоплюють важливі макроекономічні пропорції. Цільові – розраховані на участь десятків і сотень підприємств, мають обов’язковий характер. Але на відміну від юридичних законів обов’язковість програм грунтується не на наказах, а на контрактах, які передбачають матеріальну відповідальність виконавців і є вигідними для них.

Організаційні форми економічної політики доповнюють одна одну цілим рядом використовуваних методів регулювання.

Економічна політика має складну структуру. До її елементів належать цілі, інструменти, індикатори, об’єкти та суб’єкти. В сукупності вони становлять цілісну систему, яка не є незмінною.

Як показує світовий історичний досвід держава в усі часи тією чи іншою мірою втручалась в економічні процеси, проте її роль у різні періоди була неоднаковою: від повного невтручання в економічну діяльність до посилення або послаблення її впливу на економічні процеси. Держава з моменту її виникнення виконувала ряд суспільних функцій: забезпечувала правопорядок, створювала умови безпеки, тобто за висловом А. Сміта виконувала роль "нічного сторожа". Також держава сприяла первісному нагромадженню капіталу, проводячи політику економічного протекціонізму. Однак роль держави посилюється вже в останній третині XIX століття. А 30-і роки XX століття відзначаються активним втручанням держави в економіку.

За умов вільного ринку роль держави зводилася до виконання наступних функцій:

1. забезпечення правової бази та суспільної атмосфери;

2. захист конкуренції;

3. перерозподіл доходу та багатства;

4. перерозподіл ресурсів з метою зміни структури національного продукту;

5. стабілізація економіки¹.

1. Стосовно правової бази, то слід сказати, що уряд встановлює певні "правила гри", що регулюють відносини між виробниками, споживачами та, виявляючи порушення цих правил, накладає певні стягнення.

2. Оскільки конкуренція є рушійною силою економічного розвитку, то уряд, приймаючи антимонопольні закони, сприяє тим самим захисту конкуренції.

3. Оскільки ринок породжує значну нерівність в доходах, держава зменшує її через надання трансфертних платежів, реалізацію програм соціального забезпечення. З метою підвищення доходів окремим групам населення уряд фіксує ціни (гарантовані ціни фермерам, встановлення мінімальних ставок заробітної плати, регулювання податків).

4. Уряд здійснює коригування розподілу ресурсів задля зміни структури національного виробництва через:

• прийняття законів, що забороняють або обмежують забруднення;

• встановлення особливих податків для фірм, що порушують законодавство;

• виділення коштів на освіту та охорону здоров’я;

• створення державних підприємств;

• допомоги малозабезпеченим сім’ям;

• надання субсидій;

• забезпечення населення суспільними благами (національна оборона, будівництво доріг, утримання вулиць, забезпечення внутрішнього правопорядку, профілактичне медичне обслуговування).

5. Стабілізація економіки означає забезпечення повної зайнятості, стабільного рівня цін та прийнятного рівня інфляції.

Необхідно зауважити, що втручання держави в економіку – це суб’єктивний процес і тому важливо визначити межі цього втручання. Слід знайти таке поєднання ринкових і державних важелів регулювання, за якого ринковий механізм функціонував би з найвищою ефективністю. Надмірне втручання держави в економічні процеси у кінцевому результаті призведе до зниження ефективності національного виробництва.

В сучасний період ускладнюється цілий ряд економічних процесів, які вже не може відрегулювати ринок, тому цілий ряд функцій стали прерогативою держави. До таких функцій належать:

1. Визначення стратегії макроекономічного розвитку.

2. Правове регулювання ринкової економіки.

3. Соціальний захист громадян країни.

4. Антимонопольне регулювання, захист і стимулювання конкуренції.

5. Фінансування суспільних потреб, тобто забезпечення громадян товарами колективного вжитку (суспільними благами).

6. Зовнішньоекономічне регулювання.

Формування економічної політики грунтується на кількох підходах: позитивному, нормативному, синергетичному, енвайронментальному.

Позитивний підхід до формування економічної політики передбачає вивчення реальних економічних процесів, збір фактичного матеріалу, встановлення взаємозалежностей та взаємозв’язків між явищами економічного життя. Даний підхід покликаний пояснити зміст економічних процесів та поведінку економічних суб’єктів за даних умов, тобто охарактеризувати економічну ситуацію в країні і дати відповідь на питання: "що відбувається…". Наприклад, у грудні 2005 р. індекс споживчих цін (до грудня попереднього року) склав 110,3 %¹.

Нормативний підхід, на противагу попередньому, характеризує розробку відповідних рекомендацій стосовно того, яким чином діяти аби виправити ситуацію і дає відповідь на питання "як повинно бути…". Для реалізації нормативного підходу велике значення має прогнозування, як розробка вірогідного судження про стан якогось явища у майбутньому.

Поняття "синергетика" походить від грец. synergos, що означає спільно діючий, співробітництво. Предметом вивчення синергетики є дослідження закономірностей функціонування нерівноважних систем, що характеризуються нелінійним розвитком. Ознаками неліній ного мислення є: 1) багатоваріантність та альтернативність еволюції; 2) можливість вибору оптимальних шляхів такої еволюції; 3) можливість прискорення темпів розвитку, зокрема ініціювання прискореного нелінійного зростання; 4) вплив кожної особистості на макросоціальні процеси; 5) неприпустимість нав’язування соціальним системам шляхів розвитку; 6) перебіг соціальних процесів в умовах невизначеності, нестабільності тощо; 7) незворотність розвитку; 8) еволюційність та цілісність світу².

Синергічний ефект виникає у процесі взаємодії всіх елементів складноорганізованої системи, тобто як результат спільних дій відносно незалежних елементів. Цей ефект є вищим аніж сума ефекту від розрізнених дій незалежно діючих структур системи. Отже, поєднання певних дій призводить до результату, ефективність якого перевищує результат від дій, виконаних розрізнено. Принцип синергізму слід застосовувати і при формуванні економічної політики. При цьому слід пам’ятати, що кожен вид економічної політики має свої інструменти. Для досягнення максимального ефекту слід підбирати такі інструменти, щоб їх сукупний вплив був настільки дієвим, що перевищив би суму ефекту, досягнутого у випадку їх ізольованої дії. Разом з тим відомо, що глобальні цілі реалізуються через реалізацію основних та оперативних. Так, глобальна мета – "стійке зростання добробуту", досягається шляхом вдалого поєднання цілого ряду інструментів різних видів економічної політики: соціальної, антиінфляційної, структурної тощо. Отже, розробка концепції державної політики передбачає оптимальне поєднання системи цілей та інструментів для її реалізації. І в цьому полягає мистецтво органів влади, що займаються розробкою економічної політики.

Енвайронментальний підхід – це метод побудови економічної політики, який враховує ймовірність впливу її інструментів на довкілля. Це пов’язано перш за все з тим, що розвиток цивілізації призвів до глобального і невпинно зростаючого залучення у виробництво природних ресурсів, виникнення небезпечних технологій тощо. Результатом даного процесу є: забруднення навколишнього середовища, погіршення умов життєдіяльності людини, загроза існуванню людської цивілізації. Оскільки ринковий механізм не в змозі регулювати проблеми екологічної безпеки стає необхідним державне втручання у їх вирішення.

Якщо політика природокористування на початковому етапі її формування базувалася на переважанні адміністративно-правових важелів регулювання (державна регламентація викиду шкідливих речовин у повітря та воду, дозвільні та контрольні процедури, система обмежень і заборон), то сьогодні така політика є неефективною.

В сучасних умовах формування економічної політики повинно стимулювати розвиток технологій, що не забруднюють довкілля, аби не вживати заходів з ліквідації забруднення. Отже, витрати, які здійснюються сьогодні,через певний проміжок часу дозволять отримати певні дивіденди, а саме: незабруднене довкілля та відсутність грошових витрат на очищення навколишнього середовища. Ця політика в економічній науці дістала назву політики "подвійних дивідендів".

Енвайронментальний підхід до формування економічної політики змінює її цілі та інструменти. В сучасних умовах довгостроковою ціллю стає ціль запобігання кліматичним змінам. Інструментами досягнення даної цілі є: стимулювання розвитку екологічно чистого виробництва (безвідходних технологій), екологічно чистих видів транспорту, значні штрафні санкції, пільгове оподаткування. Адже неможливо забезпечити підвищення життєвого рівня населення через погіршення умов його проживання ( у зв’язку із забрудненням довкілля).