Політичне життя в умовах тоталітарного режиму

Адольф Гітлер (нацистський плакат)

Йосип Сталін (радянський плакат)

Монополія однієї політичної партії на владу,однопартійність є характерною ознакою тоталітарного режиму (наприклад, НСДАП у Німеччині, РКП(б) — ВКП(б)— КПРС у Радянській Роси і СРСР і т.д.). Як правило, всі інші партії, крім правлячої, заборонені і переслідуються за законами.

На чолі такої партії стоїть загальнонаціональний лідер, що обіймає вищі посади й у державі. Мережа осередків цієї партії пронизує усі виробничо-організаційні структури суспільства, направляючи їхню діяльність і здійснюючи загальний контроль. Відбувається планомірне зрощування партійного і державного апаратів. Найчастіше партійні органи домінують над державними чи повністю замінюють їх.

Особливості політичного життя. В міру становлення тоталітарного режиму вся повнота виконавчої, законодавчої і судової влади фактично переходить долідера політичної партії, що стає диктатором у країні. Навколо його всіма доступними методами і засобами створюється культ особистості (наприклад, Муссоліні — в Італії, Гітлер — у Німеччині, Сталін — у СРСР, Мао Цзедун — у Китаї, Чаушеску — у Румунії, Кім Ір Сен і Кім Чен Ір — у Північній Кореї тощо).

Диктатор і його режим претендують на всебічну підтримку суспільства. З цією метою проводяться помпезні з’їзди, мітинги, ходи й інші масові заходи, що покликані демонструвати підтримку народу.

Влада спонукає народ до пошуку внутрішніх та зовнішніх ворогів і боротьби проти них. Мілітаризація суспільної свідомості, готовність силою зброї відстоювати цінності режиму стають масовим явищем.

Влада вміло використовує демократичні процедури — вибори до парламенту і місцевих органів влади (якщо вони продовжують функціонувати). Вибори відбуваються формально, а їхні результати (якщо вони не влаштовують владу) грубо фальсифікуються чи ігноруються.

Громадяни фактично не мають політичних прав і свобод. Закони захищають не особистість, а державу.

Діти в нацистській та радянській пропаганді

Церква підпорядковується державі і займаєтьсяідеологічним обслуговуванням режиму.

При тоталітарному режимі відбуваєтьсявідчуження людини від політичної влади, вона стає «гвинтиком» у добре налагодженому механізмі.

Дітям змалку прищеплюють відданість і навіть любов до влади та вождя, а образи дітей використовуються в пропаганді.

Примус і насильство стають головними методами політичного життя, а обман, відсутність об’єктивної інформації, ізоляція від зовнішнього світу — засобами повсякденного життя при тоталітаризмі.

Економіка в умовах тоталітарного режиму

В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем і управлінням з боку держави. Ці цілеспрямовані дії забезпечують економічну могутність держави, дозволяють мобілізувати усі ресурси і зосереджувати пріоритети на створенні і розвитку військово-промислового комплексу, жертвуючи інтересами інших галузей економіки.

Націоналізація засобів виробництва і регулювання всіма галузями господарського життя дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни. Це уможливлює реалізацію масштабних економічних проектів(індустріалізація в СРСР, масове будівництво нових шосейних шляхів у Німеччині і т.д.). Ідеологічний апарат прищеплює громадянам почуття гордості за «гігантські звершення» в країні.

Примусовими заходами досягається висока дисципліна праці, порушення якої розглядається як тяжкий злочин. Штучно формується нечисленний прошарок передових робітників (для них створюються особливі, найсприятливіші умови праці), на яких повинні рівнятися всі інші.

З постановкою перед державою і суспільством нових масштабних завданьпосилюється економічна експлуатація, що виражається насамперед у постійній недоплаті праці трудівників.

Однією з головних особливостей економічного життя при тоталітарному режимі євідчуження виробника від власності, що в остаточному результаті і веде цей режим до нерозв’язної кризи, тому що економічна активність громадян, продуктивність їхньої праці рано чи пізно падає.

Для економічного життя тоталітарної держави характерна відірваність від світового господарства, ігнорування багатого міжнародного досвіду економічного розвитку і науково-технічного прогресу.

Історичний досвід демонструє, що тільки економічна зацікавленість у результатах своєї праці, володіння власністю, створення в суспільстві умов для економічної активності сприяють постійному, а не тимчасовому зростанню могутності держави і задоволенню потреб громадян.