Основна мета діяльності

Відповідно до Статуту, основна мета нової організації була визначена як «розвиток співробітництва між народами і гарантування миру та безпеки». Проте Сенат США взяв курс на самоізоляцію від європейських справ і відмовився ратифікувати угоду про вступ СІІІА до Ліги. США не бажали зв’язувати себе міжнародними зобов’язаннями. З іншого боку, без економічної та військової могутності США Ліга Націй виявилась надто слабкою організацією. Провідна роль у її діяльності належала Англії та Франції.

Організаційні основи

Символ Ліги Націй

Основними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада таСекретаріат. Місцем для перебування цих органів була обрана Женева (Швейцарія). Держави мали право вийти з Ліги Націй за власним бажанням, вони також могли бути виключені з неї через будь-які серйозні причини.

Практично ж Ліга Націй, офіційно утворена 10 січня 1920 р., не стала універсальним інструментом для підтримки миру та запобігання міжнародним конфліктам. Вона не змогла зупинити розв’язання Другої світової війни. Спадкоємницею Ліги Націй стала Організація Об’єднаних Націй (ООН), створена в 1945 р.

4. Мирні договори із союзниками німеччини

На конференції були вироблені основні принципи мирних договорів із союзниками Німеччини — Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. За їх умовами були зафіксовані державні кордони, пов’язані з утворенням нових національних держав у Центральній та Південно-Східній Європі: Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців.

Договір з Австрією

За умовами Сен-Жерменського договору з Австрією, підписаного 10 вересня 1919 р., колишня Австро-Угорська монархія припинила своє існування. ЧастинаПівденного Тіролю переходила до Італії, Чехія та Моравія стали частиною нової держави — Чехословаччини, Буковина передавалась Румунії (всупереч рішенню Народного віче від 3 листопада 1918 р., яке проголосило про її «возз’єднання з Радянською Україною»).

Австрія могла мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників.

Заборонялось об’єднання Австрії та Німеччини.

«Особливою декларацією» заборонялись будь-які політичні та економічні зв’язки Австрії з Угорщиною до того часу, доки остання не визнає умови мирного договору.

Договір з Болгарією

За умовами мирного договору з Болгарією, підписаного 27 листопада 1919 р. в Нейї,частина її території відійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, а такожРумунії. Південна Добруджа лишилась у складі Румунії.

Болгарію позбавили виходу в Егейське море.

Чисельний склад армії обмежувався кількістю до 20 тис. чоловік.

Договір з Угорщиною

4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці Версаля було підписано мирний договір із Угорщиною, за яким Хорватія, Бачка й західна частина Банатупередавались Королівству сербів, хорватів і словенців, Трансільванія та східна частина Банату — Румунії; Словаччина і Закарпатська Україна —Чехословаччині.

Угорщина могла мати армію до 35 тис. чоловік і повинна була сплачувати репарації переможцям.

Договір із Туреччиною

Севрський договір, укладений державами-переможницями з Туреччиною 10 серпня 1920 р., зафіксував поділ Османської імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь (Палестину, Трансйорданію, Ірак, Сирію, Ліван та інші території).

Зона чорноморських проток контролювалась країнами Антанти (головним чином Англією). Протоки були демілітаризовані, а будь-які нечорноморські держави отримували право на проходження через них своїх військових кораблів.

Туреччина, якій лишили частину півострова Мала Азія та смужку європейської території з містом Константинополем, опинилась, власне, у становищі колоніальної залежності.

У цілому договори країн Антанти із союзниками Німеччини мали суперечливий характер і приховували в собі передумови майбутніх конфліктів.