2. Концепції розвитку особистості (біологічна, соціогенетична, двофакторна).

Біогенетична концепція	Соціогенетична концепція
- особистість є продуктом дії фатальних біологічних чинників;	- розвиток є наслідком безпосередніх впливів навколишнього середовища;
- психічні властивості закладені у самій природі людини;	- розвиток дитини визначається лише вихованням, соціальними умовами життя;
- особистісні якості людини генетично зумовлені;	- в поведінці людини немає нічого вродженого, можна "виготовити" людину будь-якого складу;
- особливості розумового розвитку детер­міновані спадковістю.	- всі діти від народження рівні; індивідуальні якості формуються у процесі соціальної взаємодії.

Суть принципу конвергенції двох факторів В.Штерна:

– обидва фактори однаково мають значимість у розвитку психіки дитини;

– між біологічним і соціальним факторами існує взаємодія;

– між біологічним і соціальним факторами має місце нескінченна боротьба за провідну роль.

Сучасні уявлення про співвідношення біологічного і соціального базуються на положеннях Л.С. Виготського, Г.С.Костюка та інших. Узагальнено їх погляди можна представити таким чином:

– існує єдність біологічних і соціальних умов у процесі розвитку; останнє слово у розвитку належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов;

– біологічні передумови (генотип) визначають структуру організму, його морфологічні і фізіологічні ознаки, будову нервової системи, стать, динамічні властивості нервових процесів, безумовно-рефлекторні мозкові зв'язки тощо;

– соціальні умови діють на розвиток індивіда через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Розвиток особистості здійснюється тільки шляхом соціалізації. В процесі дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень вплив суспільного середовища розширюється;

– елементарні функції (відчуття, сприймання) більш спадково обумовлені, ніж вищі функції (довільна пам'ять, логічне мислення, мова); вищі функції є продуктом культурно-історичного розвитку людини;

– чим складніша функція, тим довший шлях її онтогенетичного розвитку, тим менший вплив вродженого;

– роль біологічного і соціального у розвитку однієї і тієї ж властивості різна, в залежності від вікового періоду (мова розвивається під безпосереднім впливом соціального оточення, а психосексуальний розвиток у підлітковому віці більш залежить від вроджених моментів).

3. Структура особистості

За висловом українського психолога Г.С. Костюка, психологічна структура особистості – це “система систем”.

Структура особистості за К.К. Платоновим у концепції системно-діяльнісного підходу включає чотири підструктури. Перша підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини. Друга – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник. Третя – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. Четверта підструктура – біологічно зумовлені психічні функції особистості (темперамент, статеві та вікові особливості, їх патологічні зміни).

За А.В. Петровським, структура особистості включає: внутрішньоіндивідну (інтраіндивідну) підсистему, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини (системна організація індивідуа­льності особистості); інтеріндивідну підсистему, яка виявляється у взаємовід­носинах особистості із людьми, у міжіндивідному просторі, спілкуванні, тобто особистісне виявляється у нормах групових взаємовідносин; надіндивідна (метаіндивідна) підсистема – це ідеальна представленість особистості у свідомості інших людей.

“Вклади” в інших людей, які особистість здійснює своїм фактом існування або діяльності, свідоме або несвідоме перетворення інтелектуальної, емоційно-вольової, моральної сфери, світоспоглядання цих інших під впливом конкретної особистості вчений назвав персоналізацією. Отже, персоналізація – це процес, у результаті якого конкретна людина отримує ідеальну представленість у житті інших людей, суспільному житті. Суб’єктивними ознаками реалізації даної потреби у спілкуванні можуть виступати: прагнення бути авторитетом для інших, отримання суспільного визнання, самовизначення, потреба бути емоційно привабливим для інших. Надмірна потреба в індивідуальній персоналізації у спілкуванні може стати фактором деперсоналізації інших, особливо, якщо у людини немає відповідних посилань або інші відмовляють їй у визнанні.