8. Роль учителя у подоланні негативних емоційних станів школярів

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно соціальними чинниками, проте вчитель має знати й враховувати їхню природу й деякі природжені особливості школярів. Виявами негативних емоційних станів є афекти, стреси, фрустрація, тривожність, страх, агресія тощо.

Афект – це емоційний процес, що стрімко та бурно протікає, має вибуховий характер. Прикладом афектів може бути несподіване переживання – сильна радість, вибух гніву, страх. На думку Юнга, афект, який вибухає проти волі людини, показує “величину” рани, яка була нанесена її психіці.

Негативні емоційні стани школярів спричиняє їхня низька (негативна) самооцінка, пов'язана із глибоким внутрішнім дискомфортом. Різке зниження само­оцінки викликає афективний (емоційний) зрив навіть у врівноважених учнів. Постійне песи­містичне оцінювання своїх можливостей пригнічує пра­гнення до самореалізації.

Якщо потреби у самоствердженні не задовольняються, виникає афект неадекватності. Феномен ефекту неадекватності є стійким негативним емоційним станом незадоволення, що виникає в дітей через невдачі в діяль­ності і характеризується або ігноруванням самого факту не­вдачі, або небажанням визнати себе винуватцем поразки. Учитель може допомогти школяреві позбутися стану неадекватності, якщо зможе переключити його домагання на іншу сферу, наприклад з навчання на спорт, де школяр може досягти більшого. Варто змінити перевагу мотивації престижу на домінування мотивації моральності.

Слід уникати заміни основних домагань псевдодомаганнями (ди­тина починає думати про успіх у якійсь справі, не маючи для цього задатків і не докладаючи жодних зусиль) або включення механізмів психологічного захисту у вигляді несприйняття дійсності, ігнорування невдач.

Фрустрація – це психічний стан, викликаний неуспіхом у задоволенні потреби, бажання. Стан фрустрації супроводжується різними негативними переживаннями: розчаруванням, образою, досадою, роздратуванням, тривогою, гнівом, відчаєм, страхом перед труднощами й невдачами тощо. Цей стан викликає певні типові реакції: 1) агре­сію, спрямовану на подолання реальної причини перешкоди; 2) агресію, спрямо­вану на себе; 3) агресію, спрямовану на ілюзорного винуватця; 4) переоцінку цілей і бажань.

Стрес – це неспецифі­чна (тобто одна і та сама на різні подразники) реа­кція організму на будь-яку висунуту до нього вимогу. Сильні подразники можуть порушувати діяльність вегетативної нерво­вої системи, дезорганізовувати психічну діяльність дитини, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Різноманіття способів подолання стресу можна умістити в чотири великі категорії: 1) активна взаємодія зі стресором або вплив на саму проблему; 2) зміна погляду на проблему, зміна ставлення до неї або інша інтерпретація проблеми; 3) приймання проблеми і зменшення фізичного ефекту від породжуваного нею стресу; 4) комплексні способи, що поєднують в собі перелічені вище групи.

Негативними станами учнів можуть бути тривога (емоційна відповідь на можливу психічну загрозу) й страх (реакція на реальну загрозу, порушення функцій організму виконуваною діяль­ністю).

Висока тривожність знижує ефективність інтелектуальної діяльності, гальмує її в напружених ситуаціях, наприклад, критичних ситуаціях; знижує рівень розумової працездатності, викликає невпевненість школярів у своїх здібностях.

Більшість нормальних дітей у процесі свого розвитку неодноразово піддаються страхам, відчувають невизначеність. Діти із тривожними розладами схильні до більш ек­стремальної поведінки, ніж ті, які відчувають нормальну тривожність. У них виявляються нереальні страхи, сором'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушен­ня сну і страх перед школою.

За тривожністю може стояти брак емоційної підтримки з боку ото­чуючих. Тому насамперед необхідно створити у групі атмо­сферу безпосереднього емоційного спілкування, взаєморозуміння, до­віри, що зніме в дитини почуття тривожності перед дорослими й дітьми, і допоможе їй вільно виявляти своє “Я”. Якщо дитина буде впевнена у підтримці – вона відчує себе спокійніше.

Тривожні розлади можуть зберігатися у підлітковому та юнацькому віці. Спочатку вони породжують неадекват­ні реакції уникнення, а потім – відхилення у мисленні та поведінці, навіть нездатність “вписатися” у групу однолі­тків. Із віком такі діти розширюють взаємодію з одноліт­ками, знаходять друзів, добре справляються із навчальни­ми та іншими завданням. Учителі, які розуміють со­ром'язливих, замкнутих дітей, передають їм позитивний досвід, який стримує розвиток тривожності.

Деякі прийоми подолання страху та агресії

1.Уявне тренування. Ситуацію, що спричинює у дитини тривогу, ретельно і заздалегідь програють в усіх можливих деталях й складних моментах, продумують поведінку дитини в різних варіантах розвитку ситуації. Таким чином, дитина усвідомлює джерело своєї тривоги.

2. Репетиція. Вчитель програє з учнем складну, тривожну ситуацію, детально відпрацьовуючи способи поведінки. Дуже важливо, щоб ситуація програвалася в різних варіантах – спокійно, напружено, агресивно.

3. Доведення до абсурду. Вчитель пропонує дитині в процесі розмови зображувати сильну тривогу, страх в абсолютно непідходящих ситуаціях. У результаті тривожність зменшується – дитина дивиться вже на свої переживання наче з боку, починає сміятися.

4. Переформулювання завдання. Учня вчать переформульовувати завдання, на яких він занадто зосереджується. Наприклад, не обов'язково одержувати призове місце на змаганнях, а важливо зміцнювати своє здоров'я. Вчитель пояснює, що будь-яка складна ситуація – це тренування можливостей та вміння володіти собою.

5. Виконання ролі. Школяру пропонують обрати будь-який образ для наслідування реальної людини чи літературного героя й намагатися діяти в “образі”. Цей прийом дає дитині можливість, діючи наче від імені свого героя, почуватися впевненіше, вільніше в складних ситуаціях.

6. Підвищення загального рівня позитивних емоційних переживань дитини. Якщо дитина постійно пригнічена, відчуває негативні емоції, то основне завдання – не залишати її на самоті зі своїми переживаннями, навчити дитину відчувати позитивні емоції.

7. Не потрібно боятися говорити про страхи, доцільно розігрувати ситуації взаємодії з предметом страху в грі, моделювати ситуації з елементами негативних емоцій.

8. Анатомування страху. Пояснення дитині, що собою являє предмет, який лякає, з чого складається, “звідки береться”. Раціональні пояснення не залишають місця зайвим фантазіям щодо “жахливого”.

9. Емоційне переключення на якусь цікаву діяльність чи корисну справу.

10. Штрихування, малювання. Можна попросити дитину намалювати те, чого вона боїться, а потім поряд намалювати себе – сміливим або захищеним.

11. При агресивних станах дуже важливо давати вихід агресії. Для цього існують нескладні прийоми: дати змогу дитині люто рвати папір, різати пластилін, роби­ти необразливі руйнівні дії, котрі у приступі агресії дитина може роби­ти довго і з насолодою. Після цього корисні заспокійливі заняття типу гри з піском, водою і (або) релаксація.

Психолого-педагогічні умови подолання особистісної тривожності у ді­тей:

• оволодіння учнями здатністю зосереджуватися на процесі виконанні завдання, а не на емоціях, що його супроводжують;

• розвиток в учнів мотиву компетентності (за допомогою за­нять зі школярами з низьким рівнем навчальних досягнень, що є молодшими за віком);

• формування адекватного рівня домагань у навчальній ді­яльності;

• використання розгорнутих критеріїв педагогічної оцінки, зокрема, в деяких випадках оцінювання окремих успішних еле­ментів діяльності;

• порівняння на основі власних досягнень дитини (С. О. Савицька).

Умови подолання негативних емоційних станів учнів

Для подолання негативних емоційних станів учнів необхідно дбати, щоб зміст інформації відповідав можливостям дитини у її сприйнятті та розумінні; володіти широким арсеналом мовленнєвих і немовленнєвих спосо­бів психологічного впливу на дитину; розвивати здатність вихованця усвідом­лювати небажані наслідки його вчинків; залучати з метою реалізації впливу вимог педагога авторитетних для вихованців особистостей; сприяти в організації са­мовиховання і перевиховання школярів; викликати у виховному процесі глибокі позитивні емоційні переживання; вчити школяра бачити свої досягнення, успіхи й хвалити себе за них, ра­діти досягнутим цілям, не “пережовувати” подумки конфлікти й припущені по­милки.

Доцільно навчити школярів саморегуляції на основі усвідомлення ними своїх психічних процесів (зокрема, пізнавальних) спочатку в їх зовнішніх виявах, а потім і у внутрішньому плані. Впливи педагога мають бути гуманними. Вчитель повинен зважати на гідність дитини, не травмувати її, відповідати провідним психічним функціям, враховувати її моральний досвід.

Методи впливу на емоційну сферу повинні формувати необхідні навички в управлінні своїми емоці­ями, щоб під час вирішення життєвих проблем дитина керувала­ся цінностями, а не емоціями

Тема: Воля

1. Поняття про волю. Функції волі

2. Основні ознаки волі як психічного явища. Основні фази (структура) складної вольової дії

3. Структура простого та склад­ного вольового акту

4. Вольові якості особистості. Класифікація та характеристика базальних і системних вольо­вих якостей

5. Розвиток і виховання волі школярів