Функції культури

Культура соціальна в самій своїй основі й виникає, коли людина, виділивши себе з навколишнього світу, стає здатною вступати з ним у різноманітні відносини і взаємодії. З одного боку, людина створює культуру. З іншого боку, культура, будучи створеною і функціонуючи вже як складна система, у свою чергу, формує людину відповідно до норм і уявлень, що домінують у суспільстві, впливаючи на людину.

У зв’язку з цим можна виділити такі функції, які культура виконує у суспільстві.

1. Суспільно-перетворювальна функція – культура є основою для перетворення природи, суспільства, людини.

2. Етноформуюча та етнозахисна – культура творить народ і забезпечує його самобутність.

3. Орієнтовно-регулятивна – наявність системи норм (моральні та правові) і цінностей, які регулюють суспільні відносини.

4. Пізнавальна – культура містить знання та практичний досвід попередніх поколінь, долучаючись до яких, людина пізнає навколишній світ.

5. Світоглядна – через культурні впливи формується світогляд людини.

6. Аксіологічна (ціннісна) – через культуру людина набуває системи цінностей, які домінують у цьому суспільстві.

7. Семіотична (символічна) – закріплення духовних цінностей через систему символів (засоби літератури, музики, образотворчого мистецтва).

8. Комунікативна – забезпечення зв’язку між поколіннями або представниками різних культурних середовищ.

9. Інтегративна – здатність об’єднання людей незалежно від їх світоглядних та ідеологічних орієнтацій, а також включення нового покоління в суспільство.

3. При вивченні історії використовується поняття історичне джерело. Це комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки. Виділяють такі види джерел:

– речові – археологічні знахідки (знаряддя праці, предмети побуту, монети), архітектурні пам’ятки (будівлі);

• прикладні – твори прикладного мистецтва, карти, малюнки, креслення;

• етнографічні – пам’ятки, що свідчать про особливості побуту, звичаїв народу;

• лінгвістичні – дані з історії мови, топоніми, гідроніми тощо;

• усні – билини, історичні пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, перекази;

• писемні – актові матеріали, тобто джерела, що є наслідком діяльності установ, організацій, осіб (грамоти, договори, закони, накази, статистичні дані), оповідні пам’ятки (літописи, щоденники, мемуари, листи, записки);

• нині набувають значення кіно-фоно-фотодокументи;

Джерела дослідження проблем з історії української культури.

1. Писемні джерела: згадки античних авторів перших сторіч нової ери (І і ІІ ст. н.е.) Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея (в перших писемних згадках слов’яни виступають під ім’ям венедів), повідомлення візантійських істориків VI –VII ст. – Йордана, Прокопія Кесарійського та ін., повідомлення про слов’ян у давньоруських літописах.

2. Лінгвістичні джерела: порівняльне мовознавство як метод дослідження історії мов, вивчення території поширення архаїчних слов’янських географічних назв, вивчення етнічних назв.

3. Археологічні джерела: дослідження археологічних культур і визначення серед них тих, які пов’язані з етногенезом слов’ян, реконструкція матеріальної і духовної культури слов’ян, їх господарства й суспільного устрою. На сучасному етапі досить повно досліджена картина етногенезу слов’ян упродовж І тис. н.е.

4. Антропологічні.

5. Етнографічні.

За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов’янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов’ян досить виразно і прив’язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.).

Візантійські вчені в VI ст. н.е. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов’ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов’ян як численний, культурний і соціально активний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

У дослідженні культури слов’янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов’язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов’янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов’ян.

Отже, територія формування слов’янської етнокультурної спільноти була досить великою.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. – І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов’янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов’янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).