Особливості деонтології в дермато-венерології

Одне з основних завдань лікарів — полегшити страждання хворих. Ус­піх у здійсненні цієї гуманної місії медичних працівників залежить не тільки від своєчасної діагностики і призначення ліків, а й від характеру взаємин, які складаються між лікарем і його колегами, між медичним персоналом всіх рангів і пацієнтами, їхніми родичами. Цим визначається виключна значу­щість деонтології в усіх галузях медицини і в тому числі в дермато-венерології. Тому важливою передумовою лікування хворих г вивчення і розу­міння медико-біологічних, соціальних аспектів особистості хворих, а також їх внутрішнього світу, з'ясування ставлення до своєї хвороби. Це стосується тих випадків, де в патогенезі хвороби вирішальну роль відіграють функціо­нальні зрушення. Необхідність подібного цілісного розуміння пацієнтів з їх індивідуальністю особливо потрібна на сучасному етапі, коли продовжу­ється процес вузької спеціалізації, диференціації і технізації медицини, що несе реальну загрозу її «дегуманізації». На даний час створилась відома диспропорція між високим рівнем соматичного обстеження хворих і пов­нотою вивчення їх особи, духовного світу. Відбувся розрив між лікувальним впливом па соматику і психіку. Подібна ситуація погіршує прогноз багатьох хвороб, особливо тих, де суб'єктивні відчуття спричиняють тривалі страж­дання. Хвороба змінює особистість хворого, створюючи цілком своєрідний світ хвороби, який забезпечує певну адаптацію хворого до навколишніх умов. Тому зрозуміла необхідність зміцнення ланки «пацієнт — лікар» шля­хом реалізації принципів деонтології. Вони повинні грунтуватись не тільки на об'єктивній оцінці патологічних змін, а й на глибокому розумінні суб'єк­тивного світу пацієнта. Маємо на увазі його естетичний і етичний стан, переживання, обумовлені втратою або обмеженням працездатності, частко­вим відривом від суспільства. В результаті цього виникають негативні психо­логічні явища: тривога, страх, поганий настрій, дратівливість, а також утво­рення нових психологічних механізмів (заглиблення в хворобу), нових ета­лонів поведінки, системи оцінювання тощо. Зміни особи під впливом психо­генних ситуацій створюють патологічне підґрунтя для виникнення невро­тичних станів. Цим пояснюють і те, що у значної частини хронічно хворих виявляють гіпостенічну форму неврастенії, яка проявляється різким знижен­ням працездатності, апетиту, активної і пасивної уваги, сповільненням мис­лення, головним болем. Настрій у таких хворих пригнічений, спостерігають послаблення інтересів, бажань, пасивно-оборонний тип реакцій, швидку виснажуваність, сон поверхневий з неприємними сновидіннями.

Необхідно особливо зупинитись на психоемоційному стані людей по­хилого віку, дітей, підлітків. Урахування вікових особливостей маг важливе практичне значення для вибору найефективніших методів психотерапії.

Вважають, що розвиток невротичних станів у осіб похилого віку обу­мовлений дією психогенних чинників, менш виражених і менш актуальних для особи хворого, ніж у осіб молодого віку. В осіб похилого віку під впли­вом вікових соматичних чинників і патологічного процесу розвивається астенічний чи астено-гіпохондричний синдром.

Хронічна хвороба змінює світ думок і відчуттів не тільки у дорослих, а й у дітей, особливо підлітків. Безпосередньо негативний вплив на цент­ральну нервову систему хворої дитини проявляють інтоксикації, алергія, порушення сну. Важливе значення мають також обмеження у спілкуванні із однолітками як у навчанні, так і в канікулярний час, відрив від сім'ї у зв'язку із госпіталізацією, зміни режиму дня. Поява нових подразників (нез­вичайна обстановка в лікувальному закладі, неприємні відчуття болю, спри­чинені ін'єкціями, вливаннями, взяттям крові для досліджень) може нега­тивно впливати на стан дітей і підлітків. Для багатьох маленьких пацієнтів характерне відчуття страху. У дітей раннього віку зовнішнім виразом страху є плач, крик, а у підлітків — відмова від процедур, різкість, грубість стосовно медичного персоналу. Як і у дорослих, страх паралізує волю підлітка, здатність логічно мислити, адекватно реагувати на суб'єктивні відчуття. Він придивляється до міміки медичного працівника, прислухається до кож­ного його слова, інтонації голосу, відбувається звуження інтелектуальних інтересів, виникає невпевненість у своїх можливостях вчитися, здобувати професію. У кінцевому результаті у хворих дітей може розвинутись гіпостенічна або гіперстенічна форма неврастенії. При першій діти стають замкну­тими, лякливими, вони заглиблюються у світ переживань, виникає небажан­ня контакту із здоровими однолітками. При гіперстенічній формі діти скар­жаться на головний біль, підвищену втомлюваність, вони дратівливі, схильні до спалахів, не можуть стримати свої бажання і поривання. Особливо нега­тивний вплив на психіку хворих дітей має лікарняна обстановка: погіршу­ється як психоемоційний, так і фізичний стан дітей, розвивається «госпіталізм». Всі ці моменти необхідно пам'ятати лікареві при плануванні оз­доровчих заходів.

Ось які рекомендації необхідно враховувати лікарям при роботі з під­літками:

• не будьте суворими моралізаторами, поважайте підлітків, приймайте їх такими, якими вони є; це не завжди легко, оскільки вони можуть бути то пасивними, то вимогливими; то слухняними, то зухвалими; то засмученими, то невгамовними; завжди уникайте спроб переконати їх, коли це неможливо;

• з порадами будьте щирими, рішучими, але без моралізації;

• переконуйте підлітка, що ви довіряєте йому, розумієте його, дайте йому можливість разом з вами приймати кожне рішення стосовно своїх справ; так ми навчимо підлітка відповідальності у вирішенні проблем майбут­нього і таким чином допоможемо йому сформуватися;

• пояснюйте підліткам та їхнім батькам, що у будь-якій ситуації ви праг­нете досягти в їхніх справах найкращого результату;

• зрозумійте підлітка в усій повноті його проблем, доводьте йому, що у його інтересах бути в дружніх доброзичливих відносинах зі своїми товаришами;

• будьте уважними, щоб не сприйняти за справжні надумані симптоми. Особливо потрібно згадати про так званий трикутник міжособових від­носин: лікар — хвора дитина — батьки. Сторони цього трикутника знахо­дяться не в рівнозначних відносинах: лікар несе більшу відповідальність стосовно хворої дитини, а страждання останньої — це страх, неспокій, по­стійне напруження батьків, у них виникають бурхливі реакції па звичайні подразники. Без перебільшення можна стверджувати, що переважна біль­шість батьків переживають хворобу своєї дитини значно сильніше, ніж свою.

Важливою складовою деонтології є відповідне інформування хворих та їхніх родичів про результати обстеження, про остаточний діагноз і прог­ноз. Залежно від характеру хвороби, її перебігу, причин виникнення і способів вилікування визначають зміст бесід із хворими та їхніми родичами.

Ефективність лікування певною мірою залежить від урахування індиві­дуальних особливостей хворого, його психоемоційного стану. Хворий пови­нен знати загальну спрямованість методів лікування, їх результати. Усвідом­лене ставлення до своєї хвороби, до оздоровчих заходів полегшує завдання лікаря із забезпечення кращої персносимості лікування, більшої його ефек­тивності.

У процесі стосунків із пацієнтами лікарям доводиться зустрічатись із хворими, які вважають себе ерудитами, читають спеціальну літературу. Якщо настирливі прохання таких пацієнтів призначити ті чи інші ліки, які або ще вивчаються, або ще серійно не випускаються, залишаються без відповіді, то це викликає незадоволення, а іноді й різкі протести. Подібні хвилювання погіршують їхній стан. Ось чому у дуже тактовній формі, терпляче, зі знанням справи необхідно дати відповідні роз'яснення, викликати у хворих критичне ставлення до панацеї від усіх хвороб, пробудити їх віру у вилікування такими засобами, що призначив лікар, який знає індивідуальні особливості пацієнта.

У деяких випадках пацієнти намагаються керувати тактикою лікаря, допускають нетактовність стосовно нього. Це не завжди є проявом невихо­ваності людини, а часто — відлунням її переживань, зриву нервової діяль­ності внаслідок тяжких суб'єктивних відчуттів, безсоння, внутрішньо родинних конфліктів, обумовлених хворобою. Тим важливіше в подібних випад­ках виявляти тактовність, терпіння.

Необхідно також пам'ятати про таку патологію, як фобії, яких у меди­цині нараховується більше 400. У таких випадках необхідна консультація психіатра. В останні десятиліття все частіше трапляються хворі із так зва­ними «масками депресії», у яких є численні скарги, але немає органічної патології — в цих випадках теж необхідна консультація психіатра.

Ще зупинимось на такому питанні, як бесіди із хворими. Вони можуть мати інформативний, роз'яснювальний, переконуючий характер. Залежно від характеру хвороби, її перебігу, причин виникнення, прогнозу бесіди із хворими та їхніми родичами будуть різними.

1. Хвороби із легким перебігом, що виліковуються (короста, гострі піо­дермії, гострі дерматити тощо): хворих запевняють, іноді в категоричній формі, що за умов виконання всіх настанов лікаря хвороба повністю ви­лікується і не буде мати в майбутньому ніяких наслідків для здоров'я.

2. Хвороби, що не спричиняють загальних розладів, а є лише косме­тичний дефектом (юнацькі вугри, вітиліго): хворих інформують про добро­якісний характер хвороби, незважаючи на труднощі у лікуванні; про те, що в результаті тривалої терапії можна одержати хороші результати у лікуванні хвороби саме у даного хворого.

3. Хронічні, рецидивні хвороби (екзема, псоріаз, червоний дискоїдний вовчак): наголошують на необхідності всебічного обстеження для виявлення можливих причин, що підтримують хронічний перебіг хвороби; на тому, що при виконанні всіх порад лікаря, проведенні протирецидивної терапії можна сподіватися на тривалі ремісії.

4. Тяжкі, невиліковні хвороби (пемфігус): інформують хворих про нові досягнення у лікуванні даної патології, про те, що під впливом лікування настають тривалі ремісії і хворий навіть зможе повернутись на попереднє місце роботи; делікатно пояснюють хворим про можливі ускладнення корти­костероїдної терапії, необхідність своєчасного звернення до лікаря в разі загострення хвороби, наводять приклади із власної практики.

1. Злоякісні хвороби шкіри (лімфоми): родичам слід повідомити про серйозність хвороби, щоб потім не звинувачували лікаря в неправильному лікуванні, а самого хворого підтримувати, вселяти надію на сприятливий результат, не відмовляти в консультаціях на вищому рівні.

2. Спадкові хвороби (іхтіоз, бульозний епідермоліз): не можна прихову­вати труднощів у лікуванні цієї патології, а також сумнівного прогнозу щодо повного одужання, наголошувати, що при систематичному спостереженні, лікуванні можна зберігати працездатність.

Отже, врахування психоемоційного стану хворих та дотримання деонто-логічиої тактики створить сприятливе підґрунтя для одужання хворих.

Відомості стосовно хворих, що страждають на хвороби, які передаються статевим шляхом, є лікарською таємницею і не підлягають розголошенню. За розголошення цієї таємниці медичних працівників притягають до відпові­дальності. Бесіди із такими хворими стосовно виявлення джерел зараження необхідно проводити у спокійній обстановці віч-на-віч, бажано лікар-чоловік - із хворим чоловіком, а жінка-лікар — із хворою жінкою у довірли­вій атмосфері. У дермато-венерологічних установах широко практикують анонімне обстеження і лікування. Тому хворим треба пояснювати необхід­ність обстеження статевих партнерів, оскільки неліковані особи можуть повторно заражати своїх партнерів і лікування не буде ефективним. Пояс­нюють і необхідність утримання від статевих контактів у період обстеження, лікування і диспансерного нагляду, оскільки при повторних зараженнях не­можливо буде з'ясувати ефективність терапії. У делікатній формі хворим повідомляють про можливі ускладнення хвороби в разі відсутності лікуван­ня, нераціонального лікування та самолікування, про необхідність точного виконання усіх призначень лікаря. Інформують також про утримання від вживання спиртних напоїв, які загострюють запальні процеси, знижують ефективність лікування, збільшують шанси на розвиток ускладнень, пов'я­заних із хворобою та застосуванням ліків. Нарешті, хворим потрібно поясню­вати необхідність диспансерного спостереження після закінчення курсу лікування, оскільки немає абсолютних критеріїв вилікуваності цих хвороб, які можна було б визначити одпомоментно і вирішити питання про одужання.