13

Тема 1. Українська мова і стилістика у сучасному житті

1. Сучасна українська літературна мова як основа стилістики.

2. Стилістика мови і стилістика мовлення.

3. Словники і словникові видання з української мови.

Стилістика (лінгвостилістика) — розділ науки про мову; лінгвіс­тичне вчення про функціонування й використання мови.

Термін «стилістика» утворився від слова «стиль» (грец. stylos, лат. stilus — спочатку назва палички для письма, згодом — певного способу письма). У теперіш­ньому, найбільш звичному розумінні стиль мови (мовний стиль ) — це різновид, одна з форм літе­ратурної мови, манера мовного вираження у різних сфе­рах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування. В українській мові традиційно виокремлюють такі стилі мови: розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науко­вий, художній, публіцистичний, певною мірою — кон­фесійний і епістолярний.

Стилістикою охоплено всі мовні структури, мовні оди­ниці, серед яких є повнозначні (мають лексичне значен­ня, від лат. nomino — називаю) і релятивні (службові, від­носні, від лат. relativus — відносний).

Розрізняють стилістику загальну (її теорія і практика однаково стосується всіх літературних мов) і часткову, тобто стилістику певної окремої мови (ук­раїнської, російської тощо).

1. Сучасна українська літературна мова як основа стилістики

Сучасна українська літературна мова утворилася з різнотипних структурних одиниць, які формувалися упродовж багатьох століть (на думку вчених, із V— VI ст. н. е.). Українці послуговуються нею системно, пе­реважно із всенародною однозначністю. Українська мо­ва для них є однією з суттєвих духовно-внутрішніх і зовнішніх національних сутностей.

Зміст терміна «сучасна українська літературна мова» містить кілька означень: «літературна», «сучасна», «українська».

Реалія «сучасна українська літературна мова» вужча, ніж «сучасна українська мова», до якої належать ще й українські діалекти (територіальні, місцеві) і властиві їм мовні одиниці — діалектизми, а також просторічні слова, жаргонізми, сленгізми й арготизми.

Літературна мова — це мова, яка унормована всена­родною практикою мовленнєвого спілкування, впоряд­кована, опрацьована письменниками, вченими, громадськими діячами, іншими верствами інтелігенції. В обох формах (писемній та усній), в усіх стилях і жанрах сво­го вияву вона єдина для кожної окремої нації, народу, для всіх, хто має в ній потребу і щоденно нею послугову­ється. Літературну мову характеризує її наддіалектне використання — найтиповіше, соціально найпотрібніше і найумотивованіше. Вона має стабільні, усталені норми у вимові, лексиці, фразеології, граматиці і в сти­лістиці. Літературна мова будь-якого народу почина­ється з письма, з писемної фіксації усного мовлення.

Дуже важливою є суспільна консолідуюча (лат. сопsolidatio — зміцнення, об'єднання) роль літературної мови. Вона суттєво об'єднує всі верстви народу в одне національне співжиття незалежно від їх місця прожи­вання і соціального стану. На основі літературної мови сформувався український народ як окрема нація.

Унаслідок наукового вивчення української літературної мови впродовж багатьох поколінь поступово створювалась наука про неї — українське мовознавство. Вона представлена розгалуженою системою мовних норм — фонетичних, фонологічних, орфоепічних, акцентних, лексичних (семантичних, терміноло­гічних, ономастичних, етимологічних), фразеологічних, граматичних (морфемних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних), стилістичних і графічних (правопис­них): орфографічних і пунктуаційних — кожне з яких є елементом мовознавчої теорії.

Зміст поняття «літературна мова» історично зміню­вався, витлумачувався неоднозначно. Наприклад, в епоху середньовіччя (приблизно V—XV ст.) літературною мовою для більшості народів Західної Європи була не розмовна й рідна для них французька, італійська, іспанська чи якась інша західноєвропейська мова, а вже «мертва» на той час державна мова колишньої Римської імперії — латинська мова, яка функціонувала у держав­ному житті, науці, літературі, навчанні й богослужінні. У східних слов'ян, як зазначає сучасний український лінгвіст Віталій Русанівський, роль такої культурно-писемної мови переважно виконувала церковносло­в'янська мова, якою створювалась і поширювалась на­самперед релігійна література.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на українській народній основі. Вона бере свій початок від появи перших трьох частин «Енеїди» (1798) українського письменника Івана Котляревського (1769— 1838). Означення «сучасна» має кілька значень. У найширшому значенні сучасна українська літературна мова — це літературна мова нашого народу, яка використовується уже понад два століття. У вужчому значенні цим означенням охоплюється час існування української літературної мови впродовж трьох поколінь (починаючи з останніх 60—70 років). Поняття сучасності україн­ської літературної мови можна обмежити і останньою чвертю XX ст. або виділити (особливо в лексиці і фразеології) лише останні тринадцять років в історії сучасної української літературної мови — час використання її в незалежній українській державі.

Українська мова в її літературній формі належить до найрозвиненіших мов світу. У ній існує безліч слів і лексичних сполучень слів (Балтійське море, асиміляція звуків, неозначена форма дієслова та ін.). Усіх слів і їх сполучень у нашій мові не злічити, бо вона є творінням усього народу і постійно змінюється. Найбільше змін у лексиці мови: з'являються нові слова, змінюється зна­чення наявних слів, а деякі з них використовуються все менше і поступово виходять з ужитку.

Ніхто не в змозі засвоїти сучасну українську літературну мову в її повному обсязі. Це стає особ­ливо зрозумілим, якщо зважити хоча б на такі реалії:

• слів у сучасній українській літературній мові більше мільйона, і переважна частина їх має не одне лексичне значення, а два, кілька чи й багато (полісемічні слова);

• більшість слів — змінні, вони існують не в одній граматичній формі, а в кількох: стаття, статті, статтю, статтею, (в) статті; статті, статей, статтям, статтями та ін.

На сьогодні вже існує понад 22 тисячі різних наук, роз­ділів наук, професій, спеціальностей, які мають розгалужені термінологічні підсистеми, окремі з яких налічують тисячі, сотні тисяч або й мільйони лексичних одиниць.

Навіть найосвіченіша людина може активно володі­ти лише 5—7 тисячами слів; пасивно вона послуговується кількома десятками тисяч слів.

Мовцям зрозумілі тисячі слів у словниках чи в мов­ленні інших осіб, проте у власному мовленні вони вико­ристовують їх рідко або й зовсім не використовують. Однак найсуттєвіше з того, що є в мові (найуживаніші слова і їх форми, фразеологізми), а також слова і сло­восполучення, терміни, які становлять зміст основної для носія мови професії, спеціальності, необхідно опанувати. Отже, слід знати основний матеріал сучасної української літературної мови, найважливіші структурні елементи, з яких вона сформувалася. Цій меті немало слугує й така навчальна дисципліна, як стилістика мови (і мовлення). Оволодіння стилістикою сучасної української літературної мови — це оволодіння її куль­турою в усній і писемній формах, в усіх її стильових і жанрових різновидах, без чого неможливим є використання всього потенціалу (лат. potentia — сила) українського слова як запоруки й засобу формування і вияву українського менталітету, патріотизму.

На часткове оволодіння теорією стилістики і практикою стилістичного мовлення зорієнтований шкільний курс української літературної мови. Це суттєво сприяє формуванню в учнів стилістично диференційованого мовлення, навчанню мовленнєвої майстерності, розвиткові мислення, емоційної сфери, естетичних мовленнєвих смаків, що вкрай важливо для формування не тільки мовленнєвої, а й загальної культури грома­дян української держави.