16. Радянська модернізація України (1929 – 1939 рр.), її особливості та наслідки.

Наприкінці 20-х років сталінське керівництво СРСР зробило нову спробу реалізувати комуністичну ідею. Комунізм мислився як всебічно модернізоване суспільство, яке, на відміну від ринкового, будується на засадах планово-директивного управління, жорсткої централізації усіх сфер життя, їхньої уніфікації згідно з розробленими партійно-державними верхами СРСР зразками. Була відкрита нова сторінка історії Наддніпрянщини. Якщо роки нової економічної політики характеризувалися компромісом між потребами економічного й національного розвитку України, з одного боку, і прагненням більшовицького керівництва СРСР - з іншого, то з кінця 20-х років цьому компромісу було покладено край. У 1927-1929 рр. з непом було покінчено. Сталін повернувся до «воєнно-комуністичних» методів управління економікою і суспільно-політичним життям. Передбачалося, що за допомогою цих методів буде забезпечена швидка індустріалізація, з'являться потужні промислові комплекси, будуть модернізовані всі сфери життя суспільства і за 10-15 років Радянський Союз пройде той шлях, на який передовим капіталістичним країнам довелося витратити сотні років. Згорнувши ринкові відносини, експропріювавши приватну власність у місті і селі, держава кинула всі ресурси на створення важкої промисловості, яка мала стати основою всіх наступних перетворень. Застосовуючи командно-силові методи керівництва суспільством, радянський режим добився кардинальних економічних змін. Переважно аграрний характер економіки України відійшов у історію. Україна стала індустріальною країною. На її карті з'явилися нові промислові центри. Міське населення наприкінці 30-х років становило майже третину жителів УРСР. Невпізнанно змінилося сільське господарство. Внаслідок суцільної колективізації мільйони селян були експропрійовані. Створені радянською владою колгоспи й радгоспи оснащувалися технікою. Україна плуга, серпа й ціпа поступово поступалась місцем Україні трактора і комбайна. Але швидкі темпи росту важкої промисловості не супроводжувалися необхідним приростом легкої, розвитком всієї соціально-культурної сфери. Була закріплена традиційна економічна структура, яка характеризувалася переважанням сировинно-добувних галузей господарства і недостатнім розвитком обробних. Ще до революції така структура привела до перетворення народного господарства України в економічний придаток імперського центру. Після революції у цьому відношенні мало що змінилося. Великих успіхів було досягнуто на культурно-освітній ниві, зокрема подолано масову неписьменність населення. У вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, більшість яких було відкрито в 20-30-ті роки, готували сотні тисяч спеціалістів для всіх галузей народного господарства, освіти, культури, науки. Але культурно-освітній прогрес мав екстенсивний характер: зростання інтелектуального потенціалу супроводжувалося посиленням духовного закріпачення суспільства, уніфікуванням свідомості, закріпленням у ній фальшивих стереотипів і міфів. Та незважаючи на вказані недоліки, за дуже короткий історичний період Україна зробила важливі кроки на шляху модернізації суспільства. У цьому відношенні вона йшла в одному напрямку з іншими країнами світу. Йдучи цим шляхом, ні соціалізму, ні, тим більше, комунізму в Україні побудувати не вдалося. Це виявилося утопічною метою, справою неможливою в принципі. Але була можлива і необхідна модернізація, і вона здійснювалася під гаслами соціалістичного й комуністичного будівництва. Однак історична ціна радянської модернізації України була надзвичайно високою. Вона коштувала їй мільйонів людських життів. Подібну ціну за створення сучасної економіки у світі не платив ніхто, крім народів, що опинилися в складі СРСР. З відмовою від непу настав кінець спробам націонал-комуністів прокласти свій, український, шлях до соціалізму. Поєднання комунізму з потребами національного розвитку України виявилося неможливим. Довоєнні п'ятирічки супроводжувалися посиленням засад централізму, внаслідок чого вся промисловість України перейшла у розпорядження московських відомств. Централізованому розподілу підлягала й продукція колгоспно-радгоспного сектора економіки. Сталінський тоталітарний режим безжально винищував усіх, хто чинив опір або був потенційним противником його політики в Україні. Жертвами голодомору 1932-1933 рр., розправ у роки примусової колективізації і терору 30-х років стало безліч жителів України. Найтяжчих втрат зазнали українське селянство і національна інтелігенція. Це було наслідком цілеспрямованої політики, яка мала на меті ліквідацію проявів українізації, позбавлення українців історичної пам'яті, нейтралізацію їхніх устремлінь до самостійного національно-державного і культурного життя. У своїх віковічних прагненнях до незалежного політичного життя і справедливого суспільного ладу український народ було відкинуто назад. Наприкінці 30-х років здавалося, що Україна приречена невизначено довго перебувати у складі Радянського Союзу, що всі сили, які виступали за її суверенний розвиток, знищені і перспектив їхнього відродження немає. Однак модернізація покликала до життя процеси, яких її ініціатори, сталінське керівництво СРСР, не могли передбачити. Сотні тисяч українців дістали освіту, стали кваліфікованими робітниками, техніками, вчителями, директорами заводів, військовими, чиновниками, керівниками закладів освіти, вченими. Міське населення внаслідок індустріалізації змінилося. Його поповнили мільйони українських селян. Жорна русифікації не встигали «переробляти» такі маси людей. Ці люди продовжували відчувати себе українцями і правлячий режим не мав сили зашкодити їм у цьому. Сталінська модернізація України означала також модернізацію, осучаснення її населення, а це означає, що з часом вони неминуче повинні поставити питання про відродження своєї держави. Модернізація, навіть у її сталінському варіанті, наближала, а не віддаляла цю перспективу.