Французька орбіта особливої зацікавленості §щц Німецька орбіта особливої зацікавленості

Якби Франція була справжньою глобальною силою, вирішення цих дилем у процесі досягнення її головної мети не було б складним. Жодна інша європейська держава, за винятком Німеччини, не має таких амбіцій та не керується таким самим почуттям місії. Хібащо Німеччина могла б спокуситися і прийняти французьке лідерство в об’єднаній і незалежній (від Америки) Європі, але лише за умови, що вона відчує Францію дійсно глобальною силою, яка зможе забезпечити Європі безпеку, не так німецьким, як американським захистом.

Німеччині, проте, відомі реальні межі французької сили. Франція значно слабша за Німеччину економічно, водночас її військовий штат (як це показала війна в Перській затоці в 1991 році) також не відзначається високою компетенцією. Він достатньо придатний для того, щоб придушити внутрішні заворушення у країн ах-сателітах, але не може ні захистити Європу, ні чинити значний вплив поза Європою. Франція — це ні більше, ні менше європейська сила середнього рангу. Відповідно, для того, щоб будувати Європу, Німеччина воліла б умилостивити французьку гординю, однак для того, щоб забезпечити Європі справжню безпеку, вона не хоче сліпо йти за французьким лідерством і продовжує наполягати на центральній ролі Америки в європейській безпеці.

Така реальність, болісна для французької самооцінки, постала виразніше після об’єднання Німеччини. До того часу франко- німецьке примирення мало вигляд французького політичного лідерства, яке зручно примостилося на німецькому економічному динамізмі. Таке сприйняття насправді підходило обом сторонам. Воно заспокоїло традиційну європейську боязнь Німеччини, і його результатом стало посилення та підтримання французьких ілюзій, які виникли від створення враження, що розбудовою Європи керувала Франція, підперта економічно динамічною Західною Німеччиною.

Франко-німецьке примирення, навіть із його непорозуміннями, тим самим стало позитивним кроком для Європи, і його важливість важко переоцінити. Воно забезпечило вирішальну основу для всього поступу, на той час досягнутого у важкому процесі об'єднання Європи. Отже, воно збіглося з американськими інтересами й тривалою американською зобов’язаністю сприяти транснаціональній співпраці у Європі. Розлад франко-німецької співпраці був би фатальним регресом для Європи і катастрофою для позиції Америки у Європі.

Мовчазна американська підтримка дала Франції й Німеччині можливість підштовхнути вперед процес об’єднання Європи. До того ж, возз’єднання Німеччини спонукало французів замкнути Німеччину в зобов’язальній європейській структурі. Тож 6 грудня 1990 року французький президент і німецький канцлер поставили собі за мету федеральну Європу, і через десять днів Римська міжурядова конференція, присвячена політичному союзові, дала — не зважаючи на британські застереження — дванадцятьом закордонним міністрам Європейського Співтовариства [European Community] чітке доручення підготувати проект Угоди про політичний союз.

Однак об’єднання Німеччини також драматично змінило реальні параметри європейської політики. Воно було геополітич- ною поразкою одночасно Росії та Франції. Об’єднана Німеччина не тільки перестала бути молодшим політичним партнером Франції, але й автоматично стала безперечною першою силою у Західній Європі і навіть частково глобальною силою, особливо завдяки її великим фінансовим унескам на підтримку ключових міжнародних інституцій.¹¹ Нова реальність породила певне взаємне розчаровання у франко-німецьких стосунках, бо Німеччина могла і бажала чітко виразити і відкрито просувати власне бачення майбутньої Європи, все ще як партнер Франції, але вже не як її “протеже”.

В результаті, ослаблена політична система важелів диктувала Франції кілька політичних наслідків. Франція якимсь чином мала здобути більший вплив усередині НАТО — від якого вона великою мірою утримувалася на знак протесту проти американського домінування — і разом з тим компенсувати свою порівняну слабкість більшими дипломатичними маневрами. Повернення до НАТО могло дати Франції змогу більше впливати на Америку; нерегулярне загравання з Москвою чи Лондоном могло б чинити тиск іззовні на Америку, а також на Німеччину.

Тому, радше в межах курсу маневрів, ніж суперництва, Франція повернулася до командної структури НАТО. На 1994 рік вона знову стала de facto активною учасницею політичних та військових рішень НАТО; до кінця 1995 року французькі міністри закордонних справ і оборони знову стали постійними учасниками на сесіях альянсу. Ціною повного входження до альянсу вони потвердили свій намір реформувати його структуру, щоб краще врівноважувати американське лідерство і його європейську частку. Вони хотіли вищої ставки і більшої ролі для колективного європейського компоненту. Міністр закордонних справ Франції

Ерве де Шаретт заявив у промові 8 квітня 1996 року: “Для Франції основна мета [зближення] — відстояти у контурах альянсу європейську ідентичність, що оперативно гідна довіри і політично зрима”.

Водночас Париж був цілком готовий тактично використовувати традиційні зв’язки з Росією, щоб приборкати європейський курс американської політики і пожвавити там, де це доцільно, стару франко-британську домовленість про запобігання щораз більшій європейській першості Німеччини. Міністр закордонних справ Франції впритул підійшов до настільки відкритої заяви в серпні 1996 року про те, що “коли Франція хоче відігравати міжнародну роль, необхідно використати існування сильної Росії, допомігши їй утвердитися як великій потузі”, і заохотив російського міністра закордонних справ віддячитися й заявити, що “з усіх світових лідерів саме французькі — найближчі до конструктивного ставлення у стосунках з Росією”.²

Спочатку млява підтримка Францією експансії НАТО на схід — справді, заледве прикритий скептицизм щодо її бажаності, — була, отже, почасти тактично спланована для того, щоб здобути систему важелів у справах зі Сполученими Штатами. Саме тому, що Америка і Німеччина були головними ініціаторами експансії НАТО, Франції випадало грати стримано, рухатися мовчки, висловлювати неспокій щодо потенційного впливу цієї ініціативи на Росію і діяти як найчутливіший співрозмовник Москви. Деяким середньоєвропейцям видавалося, що французи створюють враження неприхильного ставлення до російської сфери впливу у Східній Європі. Отже, російська участь не лише врівноважувала Америку і передавала не вельми приховане послання Німеччині, але й посилювала тиск на Сполучені Штати, щоб ті прихильно розглянули французькі пропозиції реформувати НАТО.

Врешті-решт експансія НАТО вимагатиме одностайності серед шістнадцятьох членів альянсу. Париж знав, що не тільки його мовчазна згода була вирішальною для цього одноголосся, але й що французька реальна підтримка була необхідною для уникнення обструкції інших членів альянсу. Таким чином, не стало секретом, що французький намір надати підтримку експансії НАТО став запорукою того, що Америка врешті-решт сприятиме французькому наміру змінити баланс влади всередині альянсу і його засадничу організацію.

Франція спочатку прохолодно підтримувала експансію Європейського Союзу на схід. Тут лідерство перейшло переважно до Німеччини, з американською підтримкою, проте не з такою мірою американської участі, як у випадку експансії НАТО. Навіть якщо в НАТО Франція схилялася до твердження, що експансія Європейського Союзу забезпечить краще прикриття для колишніх комуністичних держав, щойно лиш Німеччина почала наполягати на прискореному розширенні Європейського Союзу із включенням Середньої Європи, Франція почала піднімати технічні питання і до того ж вимагати, щоб Європейський Союз звертав таку саму увагу на звернений до Європи середземноморський південний фланг. (Ці розбіжності проявилися ще на французько-німецькій зустрічі в верхах у листопаді 1994 року.) Акцент на останній проблемі мав також наслідком здобуття для Франції підтримки південних членів НАТО, тим самим доводячи до максимуму всю можливу силу Франції. Але платою стала дедалі ширша розбіжність у відповідних французькому та німецькому геополітичних баченнях Європи, розбіжність, яка тільки почасти була звужена запізнілим схваленням з боку Франції в другій половині 1996 року вступу Польщі до НАТО та до Європейського Союзу.

Така розбіжність була неминучою, якщо взяти до уваги мінливий історичний контекст. З самого кінця Другої Світової війни демократична Німеччина визнала, що франко-німецьке примирення було доконечне для побудови європейської спільноти в межах західної половини розділеної Європи. Це примирення є також центральним для історичної регабілітації Німеччини. Отже, прийняття французького лідерства було справедливою платою. Водночас тривала совєтська загроза вразливій Західній Німеччині робила лояльність до Америки істотною передумовою виживання — і навіть французи це визнавали. Однак після краху Совєтського Союзу, щоб збудувати більшу об’єднану Європу, підпорядкованість Франції перестала бути потрібною та слушною. Рівне франко- німецьке партнерство, де нова возз’єднана Німеччина фактично стала сильнішим партнером, було більш ніж справедливим для Парижу; тому французи просто мали б прийняти переважання Німеччини заради безпеки з її трансатлантичним союзником і покровителем.

З кінцем холодної війни цей зв’язок надав Німеччині нову вагу. В минулому він захищав Німеччину від зовнішньої, але дуже безпосередньої загрози і був обов’язковою передумовою для остаточного об’єднання країни. Коли Совєтський Союз розпався і Німеччина возз’єдналася, пов'язаність із Америкою забезпечила прикриття, під яким Німеччина могла відкритіше взяти на себе лідерство у Середній Європі, одночасно не загрожуючи своїм сусідам. Зв’язок із Америкою дав більше, ніж просто сертифікат доброї поведінки: він запевнив сусідів, що тісні стосунки з Німеччиною означають також тісні стосунки з Америкою. Все це полегшило Німеччині справу відкритого визначення власних геополітичних пріоритетів.

Німеччина — яка є безпечно закріплена в Європі, а видима американська військова присутність робить її мирною і захищеною, — може сприяти асиміляції недавно звільненої Середньої Європи у європейські структури. Це була б не стара Mitteleuropa німецького імперіалізму, а сприятлива для економічного відродження спільнота, стимульована німецькими інвестиціями і торгівлею, де Німеччина виступала б також спонсором остаточного формального включення нової Mitteleuropa до Європейського Союзу і до НАТО. Франко-німецький альянс забезпечував би важливу платформу для встановлення тієї вирішальної регіональної ролі, в якій Німеччина вже не мала б остерігатися, чи стверджувати себе в орбіті власного особливого зацікавлення.

На карті Європи зону німецького особливого зацікавлення можна було б окреслити у формі видовженої фігури, яка на заході включає, звісно, Францію, а на сході охоплює недавно звільнені посткомуністичні держави Середньої Європи, балтійські республіки, обіймає Україну і Білорусь і простягається навіть до Росії (див. карту на стор. 64). Під багатьма оглядами ця зона відповідає історичному радіусові конструктивного німецького культурного впливу, що його ширили в донаціоналістичну еру німецькі колоністи — городяни й хлібороби — у Середній і Східній Європі та в прибалтійських країнах, які всі були знищені під час Другої Світової війни. Важливіше те, що області особливого зацікавлення французів (обговорені раніше) та німців, коли подивитися на них як на поданій карті, насправді окреслюють західні й східні межі Європи, а їхній взаємоперекрій підкреслює вирішальну геополітичну вагу франко-німецького союзу як життєво важливого осердя Європи.

Критичний прорив до відкритого утвердження німецької ролі в Середній Європі забезпечило німецько-польське примирення, яке відбулося всередині 90-х. Не зважаючи на початкове небажання, об’єднана Німеччина (спонукувана Америкою) формально визнала за постійний кордон із Польщею на Одрі- Нисі, а цей крок у свою чергу усунув єдине найбільше польське застереження щодо тісних стосунків з Німеччиною. Після деяких подальших взаємних жестів доброї воді і прощення стосунки зазнали драматичної зміни. Не лише буквально вибухнула німецько-польська торгівля (в 1995 році Польща витіснила Росію як найбільшого німецького торгового партнера на Сході), але й Німеччина стала основним спонсором Польщі для членства в Європейському Союзі і (разом зі Сполученими Штатами) в НАТО. Не буде перебільшенням сказати, що до середини десятиліття польсько-німецьке примирення набувало політичної ваги в Середній Європі, докладаючись до того впливу на Західну Європу, що його мало франко-німецьке примирення.

Через Польщу німецький вплив міг проникати на північ — у прибалтійські країни — та на схід, в Україну і Білорусь. Щобільше, засяг німецько-польського примирення дещо розширила нагода включити Польщу в важливі франко-німецькі дискусії про майбутнє Європи. Так званий “Ваймарський трикутник” (названий ім’ям німецького міста, в якому відбулися перші тристоронні франко-німецько-польські консультації на високому рівні, які відтак стали періодичними) створив на європейському континенті потенційно значну геополітичну вісь, яка обіймала майже 180 мільйонів людей трьох націй з високорозвинутим почуттям національної ідентичності. З одного боку, це надалі збільшувало домінантну роль Німеччини в Середній Європі, а з іншого, ця роль була дещо врівноважена франко-польською участю в тристоронньому діалозі.

Середньоєвропейське сприйняття німецького лідерства — а воно було навіть дужче у випадку з меншими середньоєвропейськими державами — полегшилося дуже очевидним німецьким зобов’язанням щодо поширення на схід ключових іституцій Європи. Так, зобов’язавши себе, Німеччина перебрала на себе історичну місію, що значно відхиляється від деяких глибоко вкорінених західноєвропейських поглядів. Згідно з ними, події, що відбувалися на сході від Німеччини й Австрії, сприймалися як щось поза межами причетності до реальної Європи. Таке відношення — що його висловив на початку XVIII ст. лорд Болінґброук,¹² який твердив, що політичне насильство на сході не має нести наслідків для Західної Європи, — знову випливло на поверхню під час Мюнхенської кризи 1938 року і повторно трагічно вийшло на яв у британському і французькому ставленні до трагічного конфлікту середини 90-х у Боснії. Воно все ще чаїться під поверхнею безупинних дебатів про майбутнє Європи.

На протилежність тому, єдина реальна суперечка в Німеччині була про те, що ж треба поширювати першим: НАТО чи Європейський Союз — міністр оборони виступав за НАТО, міністр закордонних справ обставав за ЄС, — а остаточний ви слід був такий, що Німеччина стала беззаперечним апостолом більшої і міцнішої Європи. Канцлер Німеччини говорив про 2000 рік як про мету першого розширення Європейського Союзу на схід, а німецький міністр оборони був серед перших, хто запропонував, щоб п'ятдесяті роковини заснування НАТО були відповідною символічною датою східної експансії альянсу. Отже, німецька концепція майбутнього Європи відрізнялася від концепції основних європейських союзників: британці проголошували свій вибір більшої Європи, тому що вони вбачали в розширенні засіб ослабити єдність Європи; французи боялися, що розширення посилить роль Німеччини і тому віддавали перевагу інтеграції на вужчій основі. Німеччина виступала за обидві позиції і тим здобула своє власне становище в Середній Європі.