Геополітика і геостратегія

Здійснення американської глобальної першості мусить зважати на той факт, що політична географія залишається вирішальним аргументом у міжнародних справах. За переказами, Наполеон одного разу сказав, що знати географію нації означає знати її зовнішню політику. Проте наше розуміння важливості політичної географії треба адаптувати до нових реалій влади.

В історії міжнародних справ осердям політичного конфлікту ставав переважно територіальний контроль. Чи то національне самовдоволення від загарбання більшої території, чи то відчуття національної втрати через занапащення “священної” землі — завжди були причиною більшості кривавих воєн, що велися з часу зродження націоналізму. Без перебільшення можна сказати, що територіальний імператив був основним імпульсом, який провокував агресивну поведінку націй-держав. Крім того, імперії будувалися на прагненні захоплювати й утримувати життєво важливі географічні набутки, такі як Гібралтар, Суецький канал чи Сінгапур, що слугували за ключові опорні пункти в системі імперського контролю.

Найяскравіший вияв зв’язку між націоналізмом і територіальним володінням показали нацистівська Німеччина та імперська Японія. Намагання побудувати “тисячолітній райх” далеко пересягло мету об’єднати всіх німецькомовних людей під одним політичним дахом і зосереджувалося також на бажанні контролювати “житниці” України, а також інші слов’янські землі, чиє населення забезпечувало б імперський домен дешевою рабською силою. Подібно до того японці перейнялися ідеєю, що безпосереднє територіальне оволодіння Маньчжурією, а пізніше багатою на нафту голландською Ост-Індією — важливе для здійснення японського прагнення національної сили та глобального статусу. В тому ж дусі протягом століть означення російської національної величі порівнювалося зі здобуванням території, і навіть у кінці XX століття російські зусилля відновити контроль над таким неросійським народом, як чеченський, що живе коло життєво важливої нафтової магістралі, оправдувалися заявою, що такий контроль є важливим для статусу Росії як великої держави.

Нації-держави і далі залишаються основними одиницями світової системи. Хоча спад націоналізму, значної сили, і згасання ідеології зменшили емоційне наповнення глобальної політики.

— а водночас ядерна зброя стала головним чинником обмеження використання сили, — протиборство за територію все ще переважає у світових справах, навіть якщо в даний час його форми мають цивілізованіший вияв. У цьому протиборстві географічне положення є все ще вихідним пунктом визначення зовнішніх пріоритетів, а розмір національної території також залишається основним критерієм статусу і влади.

Проте для більшості націй-держав проблема територіального володіння останнім часом безумовно слабне. До тієї міри, до якої територіальні суперечки все ще є важливі для формування закордонної політики деяких держав, вони є радше проблемою образи з причини заборони самовизначення етнічних побратимів, які, наприклад, позбавлені права приєднатися до “батьківщини”, або ж незадоволення з причини позірно недоброго ставлення сусіда до етнічної меншини, аніж намаганням зміцнити національний статус через територіальне розширення.

Національні еліти дедалі більше визнають, що й інші чинники, крім території, є вирішальними у визначенні міжнародного статусу держави або ж рівня її міжнародного впливу. Господарська заповзятливість і її перехід у введення технологічних новинок також може стати основним критерієм сили. Японія — найкращий приклад. Попри це, географічне положення все ще має тенденцію визначати безпосередні переваги держави — і що більші її військова, економічна і політична сили, то більшим є радіус життєвих геополітичних інтересів, впливу й участі цієї держави поза безпосередніми сусідами.

Ще недавно провідні аналітики з геополітики вели дебати, чи влада на суходолі значніша за владу на морі і який особливий регіон Євразії потрібен для того, щоб здобути контроль над усім континентом. Першим розпочав дискусію на початку цього століття один із найвизначніших, Гарольд Макіндер, з його наступними концепціями про євразійську “осьову зону” (що включає ввесь Сибір і велику частину Середньої Азії) і, пізніше, про середньо- та східноєвропейське “осереддя землі” як вирішальні плацдарми для здобуття глобального домінування. Він спопуляризував свою концепцію про осереддя землі відомим висловом:

Хто править Східною Європою, той володіє Осереддям Землі; Хто править Осереддям Землі, той володіє Світом-Островом; Хто править Світом-Островом, той володіє Світом.

До геополітики почали також звертатися деякі провідні німецькі політичні географи, щоб виправдати “Drang nach osten¹¹⁴ своєї країни, особливо коли Карл Гаусгофер адаптував концепцію Макіндера до стратегічних потреб Німеччини. Її сильно звульгаризоване відлуння можна було почути також в акцентуванні, що його робив Адольф Гітлер на потребі німецького народу в “Lebensraum¹¹⁵. Інші європейські уми першої половини цього століття передбачили зсув на Схід у геополітичному центрі притягання, додаючи Тихоокеанський регіон, а саме Америку і Японію, які ставатимуть імовірними наступницями згасаючого домінування Європи. Щоб запобігти такому зсувові, французький географ Поль Деманжон, так само як інші французькі геополітики, ще перед Другою Світовою війною обстоював більшу єдність європейських держав.

Сьогодні геополітична проблема — ані не в тому, яка частина Євразії є вихідною точкою, ані не в тому, чи влада на суходолі важливіша, ніж на морі. Геополітика перейшла з регіонального до глобального виміру, а перевага над усім євразійським континентом слугує центральною основою для глобального верховенства. Сполученим Штатам, неєвразійській силі, тепер належить міжнародна першість, і їхня влада безпосередньо розгортається на трьох периферіях євразійського континенту, де Америка здійснює могутній вплив на держави, розташовані в глибині євразійського континенту. Саме на найважливішому ігровому полі земної кулі — Євразії — в якийсь момент може виринути континентальний суперник Америки. Таким чином, зосередження на ключових гравцях і належна оцінка місцевості повинні бути точкою відліку для формулювання американської геостратегії тривалого керування євразійськими геополітичними інтересами Америки.

Отже, вимагаються два головні кроки:

• по-перше, слід ідентифікувати геостратегічно динамічні євразійські держави, що мають силу спричинити потенційно важливий зсув у міжнародному розподілі влади і розгадати центральні зовнішні цілі політичних елітта ймовірні наслідки кроків до досягнення тих цілей; також — точно визначити геополітично вирішальні євразійські держави, чиє розташування і/чи існування має каталітичний вплив чи то на активніших геостратегічних гравців, чи то на регіональні умови;

• по-друге, потрібно сформулювати специфічно американські політичні курси на врівноважування, кооптування і/чи контроль вищезгаданих з тим, щоб зберегти і просувати життєво важливі інтереси США, та створити концепцію всебічної геостратегії, що встановить взаємозв’язок між специфічними курсами США на глобальному рівні.

Коротко кажучи, для Сполучених Штатів євразійська геостратегія означає цілеспрямоване управління геостратегічно динамічними державами та обережне поводження з геополітично каталітичними державами і водночас підтримування подвійних інтересів Америки, які стосуються насущного збереження її унікальної глобальної сили та їхньої далекосяжної трансформації в щораз більше інституціалізованій міжнародній співпраці. Якщо висловити це в термінології, яка нагадуватиме жорстокіший вік давніх імперій, то йтиметься про три великі імперативи імперської геостратегії, як-от запобігання зіткненню і підтримка узалежнення заради безпеки серед васалів, захист і збереження спокою серед підданих і стримування варварів від їх об’єднання.