Азіатські збройні сили

Особовий      Танки      Винищувачі      Кораблі      Підводні

склад      човни

Загальна      Загальна      Загальна      Загальна      Загальна

кількість      кількість      кількість      кількість      кількість

(Числа в дужках - передові системи)

Китай

3,030,000

9,400

(500)

5,224 (124) 57

(40)

53 (7)

Пакистан

577,000

1,890

(40)

336 (160)

11

(8)

6

(6)

Індія

1,100,000

3,500 (2,700)

700 (374) 21

(14)

18 (12)

Таїланд

295,000

633

(313)

74 (18)

14

(6)

0

(0)

Сінгапур

55,500

350

(0)

143 (6)

0

(0)

0

(0)

Північна Корея

1,127,000

4,200 (2,225)

730 (136)

3

(0)

23

(0)

Південна Корея

633,000

1,860

(450)

334 (48)

17

(9)

3

(3)

Японія

237,700

1,200

(929)

324 (231)

62 (40)

17(17)

Тайвань*

422,000

1,400

(0)

460 (10)

38 (II)

4

(2)

В’єтнам

857,000

1,900

(400)

240 (0)

7

(5)

0

(0)

Малайзія**

114,500

26

(26)

50 (0)

2

(0)

0

(0)

Філіппіни

106,500

41

(0)

7 (0)

1

(0)

0

(0)

Індонезія

270,900

235

(ПО)

54(12)

17(4)

2

(2)

 

* Тайвань має 150 винищувачів F-I6, 60 Міраж і 130 інших у доброму стані, декілька кораблів споруджується.

** Малайзія купує 8 F-I8 і, можливо, 18 MiG-29.

Примітка: особовий склад означає всіх активних військовиків; танки — це основні бойові танки і легкі танки; винищувачі — це літаки атаки повітря- повітря і земля; кораблі — це літаконосії, крейсери, есмінці і фрегати та підводні човни всіх типів. Передові системи — щонайменше, конструкції 60-х з передовими технологіями, такими як лазерні шукачі для танків. Джерело: General Accounting Office report, “Impact of China’s Military' Modernization in the Pacific Region,” June 1995.

морями в межах першого острівного ланцюга”, маючи на увазі Тайванську протоку і Південно-Китайське море. Звичайно, військові здатності Японії також зростають, і, з точки зору якості, в регіоні їй немає рівних. Проте на даний час японські збройні сиди не є знаряддям японської зовнішньої політики і великою мірою сприймаються як продовження американської військової присутності у регіоні.

Вихід Китаю вже спонукав його південно-східних сусідів ставитися дедалі поштивіше до китайських інтересів. Варто зазначити, що під час мінікризи початку 1996 року навколо Тайваню (в якій Китай зробив кілька погрозливих військових

маневрів, переривав повітряний і морський доступ до зони біля Тайваню, покваплюючи демонстративне американське військово- морське перегрупування) міністр закордонних справ Таїланду поспіхом задекларував, що така заборона була нормальною, його індонезійський двійник заявив, що це внутрішньо китайська справа, а Філіппіни і Малайзія проголосили з цього питання політику нейтралітету.

Відсутність регіональної рівноваги влади за останні роки спонукала і Австралію, й Індонезію — радше взаємно насторожених — започаткувати щораз більшу військову координацію. Обидві країни не робили таємниці з їх тривоги щодо далекосяжних перспектив китайського регіонального військового домінування і щодо стійкості Сполучених Штатів як регіонального гаранта безпеки. Таке занепокоєння змусило також Сінгапур краще використати співпрацю заради безпеки з цими націями. Фактично, скрізь у регіоні центральним, хоча й без відповіді, питанням серед стратегів було таке: “Як довго у найбільш населеному і щораз більш озброєному регіоні світу можуть гарантувати мир одна сотня тисяч американських солдатів і, в будь-якому випадку, наскільки довго могтимуть вони там перебувати?”

Саме в цьому нестійкому оточенні — дедалі інтенсивнішого націоналізму, зростання населення і добробуту, вибухових очікувань і владних претензій, що перекриваються у геополітич- ному краєвиді Східної Азії, відбуваються дійсно тектонічні зсуви:

•  Китай, хоч би якими були його особливі перспективи, — це сила, що сходить, сила, потенційно домінантна. •  Охоронна роль Америки стає дедалі залежнішою від співпраці з Японією. •  Японія шукає більш окресленої й самостійної політичної ролі. •  Роль Росії значно послабла, тоді як Середня Азія, яка колись перебувала під пануванням Росії, стала об’єктом міжнародного суперництва. •  Поділ Кореї втрачає стійкість, через віщо її майбутня орієнтація стає справою дедалі більшого геостратегічного зацікавлення головних сусідів. Такі тектонічні зсуви надають додаткової опуклості двом центральним питанням, поставленим на початку цієї частини.