Без домінування і без виключення

Геостратегічні наслідки для Америки очевидні: Америка занадто далека, щоб домінувати в цій частині Євразії, але й занадто могутня, щоб не бути задіяною. Всі держави цього регіону сприймають американську задіяність як таку, що доконечна для їхнього виживання. Росія занадто слабка, щоб повернути собі імперське домінування над регіоном чи усунути з нього інших, але й занадто близька та сильна, щоб самій бути усунутою. Туреччина та Іран достатньо сильні, щоб мати вплив, але через певні слабкі місця можуть бути нездатними ані відповісти на виклик з Півночі, ані вирішити внутрішні конфлікти регіону. Китай занадто могутній, щоб не викликати остраху Москви та середньоазіатських держав, проте сама його присутність і економічний динамізм спонукає Середню Азію до пошуків ширшого глобального розмаху.

Звідси випливає, що першорядний інтерес Америки полягатиме в гарантуванні того, щоб жодна окрема держава не контролювала цей геополітичний простір, а глобальна спільнота мала до нього безперешкодний фінансовий і економічний доступ. Геополітичний плюралізм стане постійною реальністю тільки тоді, коли мережа трубопровідних і транспортних шляхів зв’язуватиме регіон безпосередньо з найбільшими осередками глобальної економічної активності через Середземне та Аравійське моря, а також суходолом. Отже, російським намаганням монополізувати доступ треба протистояти як таким, що ворожі регіональній стабільності.

Проте усунення Росії з регіону — небажане і неможливе, так само як і роздмухування ворожнечі між новими державами регіону та Росією. Фактично, діяльна економічна участь Росії в розвитку регіону є істотною для його стабільності — а присутність Росії як партнера, а не як виключного володаря, також може принести в результаті значні економічні прибутки. Більша стабільність і зростання багатства в регіоні безпосередньо сприяли б добробутові Росії і надали б реального сенсу слову “commonwealth”²⁵, що його заповідає акронім СНД. Але такий вибір співпраці стане політикою Росії лише тоді, коли будуть успішно усунені набагато амбітніші, історично анахронічні наміри, що так боляче нагадують про справжні Балкани.

Держави, які заслуговують сильнішої геополітичної підтримки Америки, це Азербайджан, Узбекистан і (поза цим регіоном) Україна, всі три — геополітичні осі. І справді, посилення ролі Києва обґрунтовується тим, що Україна є вирішальною державою для майбутньої еволюції самої Росії. Водночас Казахстан — беручи до уваги його розміри, економічний потенціал та географічно важливе розташування — також заслуговує на передбачливу міжнародну підтримку і, особливо, тривалу економічну допомогу. З часом економічне зростання Казахстану допомогло б подолати етнічний розкол, який робить цей середньоазіатський “щит” таким уразливим на російський тиск.

У цьому регіоні Америка поділяє спільний інтерес не тільки зі стабільною, прозахідною Туреччиною, але й з Іраном та Китаєм. Поступове поліпшення американо-іранських стосунків значно збільшило б глобальний доступ до регіону і, що важливо, зменшило б найближчу небезпеку для виживання Вірменії. Зростання економічної присутності Китаю в регіоні та його політична зацікавленість у незалежності регіону так само збігаються з інтересами Америки. Китайська підтримка зусиль Пакістану в Афганістані — це також позитивний чинник, бо тісніші пакистано- іранські стосунки зробили б міжнародний доступ до Туркменистану імовірнішим, тим самим допомагаючи зміцнити цю країну та Узбекистан (у випадку, якби Казахстан похитнувся).

Правдоподібно, особливо вирішальною для майбуття закавказьких держав буде еволюція та орієнтація Туреччини. Якщо Туреччина триматиметься дороги до Європи — і якщо Європа не зачинить дверей перед Туреччиною — держави Закавказзя також втягуватимуться в європейську орбіту, це перспектива, якої вони палко прагнуть. Якщо ж через унутрішні або зовнішні причини європеїзація Туреччини зупиниться, тоді Грузія і Вірменія не матимуть іншого вибору, крім пристосування до намірів Росії. Іхнє майбутнє стане функцією власних стосунків Росії з Європою, яка поширюється, на добро це, чи на зло.

Роль Ірану може стати навіть іще проблематичнішою. Повернення до прозахідної позиції, звичайно, сприяло б стабілізації і консолідації регіону, і тому для Америки стратегічно бажано заохочувати такий поворот у поведінці Ірану. Але поки це трапиться, Іран може зіграти негативну роль, шкідливо впливаючи на перспективи Азербайджану, навіть якщо він зробить такі позитивні кроки, як відкриття Туркменистану світові і, попри теперішній фундаменталізм Ірану, посилить почуття релігійної спадщини середньоазіатських народів.

Врешті-решт імовірно, що майбутнє Середньої Азії витвориться підо впливом складніших обставин, а долю її держав визначить складна взаємодія російських, турецьких, іранських і китайських інтересів, так само як і ступінь, до якого Сполучені Штати зумовлюватимуть свої стосунки з Росією відповідною її повагою до незалежності нових держав. Реальність цієї взаємодії виключає можливість творення імперії чи монополії, що може бути значущою метою для будь-кого з утягнених геостратегічних гравців. Радше головний вибір зберігається між тонким регіональним балансом — який дозволив би поступово включати регіон у глобальну економічну систему, яка постає, якби держави регіону об’єдналися і, можливо, здобули ясніше виражену ісламську ідентичність, — та етнічним конфліктом, політичною роздробленістю і, можливо, навіть відкритими сутичками вздовж південних кордонів Росії, Досягнення й укріплення такого регіонального балансу має бути головною метою будь-якої всебічної американської геостратегії для Євразії.

ЧАСТИНА 6

.      ^:      .      -      Л

.' У-'      '

Далекосхідний

якір

.      '      •      3      '      .      .““Л      -      ”.      .      -г!      -      "-І

Е

фективність американського політичного курсу щодо Євразії залежатиме від присутності на Далекому Сході. Цього не станеться, якщо Америку усунуть якщо вона самоусунеться з азіатського материка. Тісні стосунки з морською Японією — істотні для глобальної американської політики, але кооперативні стосунки з материковим Китаєм нагальні для євразійської геостратегії Америки. Слід поглянути в лице прихованому значенню цієї реальності, бо безперервна взаємодія на Далекому Сході трьох найбільших сил — Америки, Китаю та Японії — створює потенційно небезпечну регіональну головоломку і, майже напевно, може викликати геополітичні тектонічні зсуви.

Для Китаю Америка за Тихим океаном має бути природним союзником, оскільки Америка не має жодних намірів щодо азіатського материка й історично протистояла і японським, і російським вторгненням у слабший Китай. Упродовж минулого століття Японія була основним ворогом для китайців; Росії, “голодному краєві” по-китайськи, довгий час не довіряли; а Індія тепер також маячить як потенційний суперник. Отже, принцип “сусід мого сусіда є моїм союзником” відповідає геополітичним та історичним стосункам між Китаєм і Америкою.

Проте, Америка вже більше не супротивник Японії за океаном, а її близький союзник. Крім того, в Америки є також тісні зв’язки з Тайванем та з кількома південно- й східноазіатськими націями. До того ж китайці реагують на доктринальні застереження Америки стосовно внутрішнього характеру теперішнього китайського режиму. Отже, Америку сприймають як основну перепону в прагненні Китаю не лише стати глобально винятковим, а навіть просто регіонально панівним. Чи неминучим є зіткнення між Америкою та Китаєм?

Для Японії Америка була парасолею, під якою країна могла безпечно видужати після спустошливої поразки, повернути економічну силу і на цій основі здобути позицію однієї з перших держав світу. Але сам факт такого прикриття накладає обмеження на свободу дій Японії, створюючи парадоксальну ситуацію, коли світового класу держава перебуває одночасно під протекторатом. Для Японії Америка продовжує бути життєво важливим партнером в її утвердженні як міжнародного лідера. Але Америка — це також основна причина тривалого браку національної впевненості Японії у сфері безпеки. Як довго така ситуація може тривати?

Іншими словами, в найближчому майбутньому роль Америки на Далекому Сході Євразії визначать дві дуже важливі і безпосередньо взаємопов'язані геополітичні проблеми:

Як практично визначити з точки зору Америки прийнятний масштаб потенційного утвердження Китаю як домінантної регіональної держави і його щораз вищих претензій на статус глобальної влади?

Якщо Японія намагається визначити свою глобальну роль, яким чином Америка повинна спрямувати регіональні наслідки неминучого зменшення поступливості Японії в її статусі американського протекторату?

Східноазіатська геополітична сцена на даний час характеризується метастабільними владними стосунками. Метастабільність означає стан зовнішньої міцності, але з відносно малою гнучкістю, у цьому відношенні це радше міцність металу, ніж сталі. Така метастабільність є податливою перед деструктивною ланцюговою реакцією, породженою могутнім різким ударом. Сьогоднішній Далекий Схід переживає надзвичайний економічний динамізм, що супроводжується щораз більшою політичною невизначеністю. Азіатське економічне зростання, фактично, може навіть сприяти цій невизначеності, тому що процвітання затемнює політично вразливі місця регіону, навіть якщо воно посилює національні амбіції і розширює суспільні сподівання.

Економічний успіх Азії не має аналогій в історії людського розвитку, і проти цього нічого сказати. Візьмімо кілька основних статистичних даних, що яскраво висвітлюють цю реальність. Менш ніж чотири десятиліття тому Східна Азія (в тому числі Японія) нараховувала всього лишень 4 відсотки в загальному ВНП світу, тод як Північна Америка була попереду з близько 35-40 відсотками; на середину 90-х років два регіони були приблизно рівними (десь близько 25 відсотків). Більше того, темп росту Азії історично безпрецедентний. Економісти зазначають, що на стартову стадію індустріалізації Великої Британії пішло понад п’ятдесят років, а Америки — дещо менше п’ятдесяти на подвоєння відповідного випуску продукції на особу, в той час як Китай і Північна Корея досягли того ж приросту приблизно за десять років. Вірогідно, що коли не трапиться якогось великого регіонального розколу, то за чверть століття Азія випередить Північну Америку і Європу в сукупному ВНП.

Крім того, що вона стає центром економічного поступу, Азія є також потенційним політичним вулканом. Проте, переважаючи Європу в економічному розвиткові, Азія позбавлена регіонального політичного розвитку, їй бракує багатосторонніх структур співпраці, які переважають на європейських політичних краєвидах і які ослабляють, поглинають і стримують традиційніші територіальні, етнічні, національні конфлікти в Європі. В Азії нема нічого подібного до Європейського Союзу чи НАТО. Жодна з трьох регіональних асоціацій — АСЕАН (Асоціація народів Південно-Східної Азії), АРФ (Азіатський регіональний форум; платформа АСЕАН для політичного діалогу з безпеки) і АПЕК (Азіатсько-тихоокеанська група економічної співпраці) — навіть віддалено не наближаються до мережі багатосторонніх і регіональних кооперативних зв’язків, що об’єднують Європу.

Навпаки, Азія сьогодні — це місце найбільшої у світі концентрації недавно пробудженого масового націоналізму, роздмуханого раптовим доступом до масових комунікацій, гіперактивованого дедалі більшими суспільними очікуваннями, що їх зроджує як щораз сильніше економічне процвітання, так і дедалі більша нерівність у суспільному достатку, а також сприйнятнішого до політичної мобілізації через вибухове зростання населення й урбанізацію. Цей стан стає ще зловіснішим через обсяги виготовлення зброї в Азії. У 1995 році регіон став — згідно з висновками Міжнародного інституту стратегічних досліджень — найбільшим у світі імпортером зброї, випередивши Європу та Близький Схід.

Коротко кажучи, Східна Азія клекотить динамічною активністю, яка дотепер спрямовувалася в мирних напрямках швидким темпом економічного зростання регіону. Але запобіжний клапан у якийсь момент можуть розтрощити розперервні політичні пристрасті, як тільки їх пустить у дію навіть порівняно незначний спалах. Потенціал такого спалаху присутній у великій кількості спірних питань, кожне з яких сприйнятливе до демагогічного використання і тому потенційно вибухове:

•  Незадоволення Китаю самостійним статусом Тайваню посилюється, оскільки Китай набирається сил, а дедалі успішніший Тайвань починає загравати з формально незалежним статусом нації-держави. •  Через Парасельські і Спратлі острови у Південно- Китайському морі існує ризик зіткнення між Китаєм та кількома південно-східними азіатськими державами за доступ до потенційно вартісних енергетичних ресурсів на морському дні, де Китай по-імперськи розглядає Південно- Китайське море як свою законну національну власність. •  Змагання за острови Сенкаку між Японією і Китаєм (суперники — Тайвань і материковий Китай — однієї думки з цього питання) та історичне суперництво за регіональну вищість між Японією і Китаєм наповнює цю проблему також символічним смислом. і

г-в

ЯІ

Еіііі

Ул

ч

ґЧ

^ А       

.Чу-Г'і

'«лЛц

^

щд       

’. Нй§5Ій!£.. .

Е т      шшй      океам      :

у®

Г|

:<В

Прикордонні територіальні суперечки у Східній Азії

© .

ШУшШт

ш

ч^чги

її

І

Китайські претензії

Індійські претензії

Китайські претензії

Китайсько-в’єтнамські

прикордонні тертя

Парасельські острови

Острови Спратлі

Острови Пратас

Острови Сен каку —

Дяо-Ю-Таї

Скелі Лянкур

Демаркаційна лінія

Північні території

№

- : / V Я :г£л      ^

&

ГЧ І

^я»

ш²⁶

к?

деіМ*

ж лй«а ^ І' •. **" "*’

V. 1       ■      <•

ІНДІЙСЬКІ ОКЕАН

.. і'-'.'Х ?.-      =      -г      .

з* '

-;ч-

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

•  Проблема найпівденнішої гряди Курильських островів, односторонньо захоплених у 1945 році Совєтським Союзом, продовжує паралізувати й отруювати російсько-японські стосунки. •  Інші латентні територіально-етнічні конфлікти стосуються проблем російсько-китайських, китайсько-в'єтнамських, японо-корейських і китайсько-індійських кордонів; етнічного неспокою в провінції Сіньцзян; і китайсько-індонезійських суперечок за океанічні межі (див. карту вгорі). Розподіл влади в регіоні також незбалансований. Китай, з його ядерним арсеналом і великими військовими силами — явно домінує як збройна сила (див. таблицю на стор. 156). Китайський флот уже прийняв стратегічну доктрину “прибережної активної оборони”, намагаючися здобути впродовж найближчих п’ятнадцятьох років океанічну потугу на “дієвий контроль над