Складне суперництво
На традиційних Балканах Європи відбувалося чолове протистояння між трьома імперськими суперниками: Османською, Австро-Угорською і Російською імперіями. Були там також три непрямі учасники, яких хвилювало, що їх європейські інтереси зачепить перемога певного протагоніста: Німеччина боялася російської влади, Франція протистояла Австро-Угорщині, а Велика Британія воліла бачити послаблення Османської імперії, котра контролює Дарданелли, ніж вихід на арену будь-якого іншого основного суперника, який контролював би Балкани. Впродовж XIX століття ці сили намагалися утримувати балканські конфлікти, щоб не завдати шкоди чиїм-небудь життєвим інтересам, проте у 1914 році цього зробити не вдалося, і наслідки були згубні для всіх.
Сьогоднішнє змагання на євразійських Балканах також безпосередньо залучає три сусідні сили: Росію, Туреччину та Іран, хоча з часом основним протагоністом може стати Китай. Поза тим, у змагання втягнуті, хоча й більш віддалено, Україна, Пакістан, Індія і далека Америка. Всіх трьох основних і найбезпосередніше залучених суперників спонукають не тільки перспективи майбутніх геополітичних та економічних вигод, але й сильні історичні імпульси. В той чи інший період кожен із них був або політично, або культурно домінуючою владою в регіоні. Всі вони дивляться один на одного з підозрою. І хоча пряма війна між ними малоймовірна, загальний зовнішній вплив їхнього суперництва може позначитися на регіональному хаосі.
У випадку з росіянами вороже ставлення до турків межує з одержимістю. Російські мас-медії зображають турків як повних прагнення контролювати регіон, охочих підбурювати місцевий опір проти Росії (певним потвердженням чого є випадок Чечні) і здатних загрожувати загальній безпеці Росії аж до рівня, який у цілому виходить за межі реальних можливостей Туреччини. Турки відплачують тим же і бачать себе в ролі визволителів своїх побратимів від вікового російського гніту. Турки та іранці (перси) були, крім того, історичними суперниками в регіоні, і це суперництво в останні роки відродилося, тут Туреччина створює образ сучасної і світської альтернативи іранській концепції ісламського суспільства.
Хоча кожен з цієї трійці, можна сказати, шукає принаймні сфери впливу, у випадку Росії амбіції Москви мають набагато ширший розмах через порівняно свіжу пам’ять про імперську владу, присутність у регіоні кількох мільйонів росіян і бажання Кремля відновити Росію в правах найбільшої глобальної сили. Заяви про закордонну політику Москви дали чітко зрозуміти, що вона бачить цілий простір колишнього Совєтського Союзу зоною особливого геостратегічного зацікавлення Кремля, з якої слід усунути зовнішній політичний і навіть економічний вплив.
Навпаки, хоч турецькі домагання регіонального впливу зберігають сліди імперськості, однак давно минулої (Османська імперія досягла апогею в 1590 році із завоюванням Кавказу і Азербайджану, але до неї не входила Середня Азія), вони більше вкорінені в етнолінгвістичне почуття тотожності з тюркськими народами регіону (див. карту на стор. 137). Якщо взяти до уваги набагато обмеженішу політичну і військову силу Туреччини, сфера виняткового політичного впливу є просто недосяжною. Туреччина бачить себе радше потенційним лідером вільної тюркомовної спільноти, користуючись привабою своєї відносної сучасності, мовною спорідненістю й економічними засобами для того, щоб утвердитися як найвпливовіша сила в процесі розбудови націй регіону.
