Нове геополітичне оточення Росії
Крах Совєтського Союзу був фінальною стадією поступового розпаду обширного китайсько-совєтського комуністичного блоку, який протягом короткого проміжку часу збігався з розмірами
держави Чингіс-хана, а в деяких сферах навіть перевершив їх. Однак сучасніший трансконтинентальний євразійський блок існував дуже коротко, з відступництвом Югославії Тіто та непокірністю маоїстичного Китаю, що рано сигналізувало про вразливість комуністичного табору на національні домагання, які виявилися сильнішими від ідеологічних оков. Китайсько- совєтський блок існував приблизно десять років; Совєтський Союз коло сімдесяти.
Проте геополітично навіть значнішою була загибель кількасотлітньої, керованої Москвою, Великої Російської імперії. Дезінтеграція тієї імперії була передбачена загальною економічною і політичною неспроможністю совєтської системи — хоча її нездужання здебільшого затінялося систематичним приховуванням і самоізоляцією. Тому світ був приголомшений, здавалося, до самих основин раптовим саморозвалом Совєтського Союзу. Протягом двох коротких тижнів грудня 1991 року Совєтський Союз був спочатку виклично оголошений керівниками російської, української і білоруської республік таким, що розпався, а відтак формально замінений ними на певну єдність — Співдружність Незалежних Держав (СНД), — що охоплювала всі совєтські республіки, крім прибалтійських; далі совєтський президент неохоче пішов у відставку і совєтський прапор востаннє спустили з вежі Кремля; і, нарешті, Російська Федерація — тепер переважно російська національна держава зі 150 мільйонами осіб — з'явилася як наступниця de facto колишнього Совєтського Союзу, в той час як інші держави — що налічують ще 150 мільйонів осіб — ствердили на різних рівнях свою незалежну державність.
Крах Совєтського Союзу став причиною дивовижного геополітичного замішання. Протягом лишень двох тижнів росіяни — які, взагалі кажучи, були навіть менш підготовані, ніж зовнішній світ, до швидкобіжної дезінтеграції Совєтського Союзу, — раптом відкрили, що вони вже не господарі трансконтинентальної імперії, а що кордони Росії звузилися до того рівня, де вони були на Кавказі на початку XIX ст., в Середній Азії в середині XIX ст. і — що набагато драматичніше і болісніше — на Заході коло 1600 року, одразу після царювання Івана Грозного. Втрата Кавказу відродила стратегічні страхи перед відродженням турецького впливу; втрата Середньої Азії породила відчуття втрати щодо енергії та мінеральних ресурсів регіону, як і тривогу через потенційні ісламські претензії; а незалежність України кинула виклик самій суті претензії Росії на те, що вона є богонатхненною прапороносицею спільної всеслов’янської ідентичності.
Простір, століттями окупований царською імперією і три чверті століття Совєтським Союзом, у якому домінували росіяни, тепер наповнився тузенем держав, більшість із яких (крім Росії) була ледве приготована до справжньої суверенності і розмір яких сягав від порівняно великої України з 52-мільйонним населенням до Вірменії з 3,5 мільйона. їхня життєздатність здавалася непевною, а бажання Москви постійно пристосовуватися до нової дійсності було так само непередбачуваним. Історичний шок, який пережили росіяни, посилився від факту, що близько 20 мільйонів російськомовної людності стали жителями чужоземних держав, де політично домінували, зростаючи, національні еліти, сповнені рішучості утвердити власну ідентичність після більш чи менш примусової русифікації.
Крах Російської імперії створив порожнечу влади в самому серці Євразії. Слабкими і базладними були не тільки нові незалежні держави — у самій Росії переворот теж викликав масову системну кризу, особливо тому, що значні політичні зміщення супроводжувалися одночасним намаганням зруйнувати стару суспільно-економічну модель. Національну травму погіршило військове втручання Росії в Таджикистані, викликане страхом перед мусульманським поглиненням цієї нової незалежної держави, а посилила цю травму трагічна, брутальна, економічно і політично неймовірно збиткова інтервенція в Чечні. Най- боліснішим стало те, що міжнародний статус Росії виявився значно підірваним і одну з двох надвлад світу багато хто оцінював як трохи більшу за регіональну силу Третього Світу, яка все ще володіє великим, але шораз більш застарілим ядерним арсеналом.
Геополітичну порожнечу побільшив розмах суспільної кризи в Росії. Комуністичне правління заподіяло безпрецедентну біологічну шкоду російському народові. Дуже велика частина обдарованих та ініціативних людей була вбита чи загинула в ҐУЛАҐу, число їх вимірюється на мільйони. Крім того, впродовж цього століття країна також перестраждала спустошення Першої Світової війни, вбивства затяжної громадянської війни, звірства і втрати Другої Світової війни. Правлячий комуністичний режим насаджував задушливу доктринерську ортодоксальність, водночас ізолюючи країну від решти світу. Його економічна політика була абсолютно байдужа до екології, і, як наслідок, було завдано великих збитків довкіллю і здоров’ю людей. Згідно з офіційною російською статистикою, на середину 90-х років лише близько 40 відсотків новонароджених з’являлися на світ здоровими, а приблизно одна п’ята російських першокласників страждає якоюсь із форм розумової відсталості. Тривалість життя чоловіків упала до 57,3 років, більше росіян умирало, ніж народжувалося. Соціальний стан Росії фактично був типовим для середньорядної країни Третього Світу.
Годі перебільшити жах і страждання, що випали на долю російського народу протягом століття. Мало яка російська сім’я мала можливість вести нормальне цивілізоване існування. Поміркуйте про суспільні наслідки такої ось послідовності подій:
• російсько-японська війна 1905 року, що скінчилася принизливою поразкою Росії;
• перша “пролетарська” революція 1905 року, що розпалила масове насильство в містах;
• Перша Світова війна 1914-1917 років з мільйонами поранених і вбитих та всеохопним економічним безладдям;
• громадянська війна 1918-1921 років, що знову поглинула кілька мільйонів життів і спустошила землю;
• російсько-польська війна 1919-1920 років, що закінчилася поразкою Росії;
• заснування ҐУЛАГу на початку 20-х років, з винищенням дореволюційної еліти та її масовим виїздом з Росії;
• великі чистки і терор середини і кінця 30-х років з мільйонами в’язнів у трудових таборах, понад мільйоном розстріляних і кількома мільйонами померлих від нестатків і знущань; • Друга Світова війна 1941-1945 років з мільйонами вбитих і поранених військовиків та цивільних і велетенським економічним спустошенням; • новий виток сталінського терору в кінці 40-х років, що знову спричинив масові арешти і численні страти; • сорокарічна гонка озброєнь зі Сполученими Штатами, яка тривала від кінця 40-х до кінця 80-х років і призвела в ефекті до зубожіння суспільства; • економічно виснажливі зусилля насадити совєтську потугу в Карібському басейні, на Близькому Сході та в Африці протягом 70-х і 80-х років; • деморалізуюча війна в Афганістані від 1979 до 1989 років; • раптовий розвал Совєтського Союзу, за яким ішло громадське безладдя, болісна економічна криза та кривава і принизлива війна проти Чечні. Не лише криза у внутрішньому становищі Росії і втрата міжнародного статусу були нестерпно принизливими, особливо для російської політичної еліти, але й геополітична ситуація Росії також була сильно уражена. Внаслідок дезінтеграції Совєтського Союзу болісно для Росії змінилися її кордони на заході, а сфера її геополітичного впливу драматично звузилася (див. карту на стор. 94). Прибалтійські держави перебували під російським контролем з 1700-х років, і втрата портів Риги і Таллінна обмежила й узалежнила від зимового замерзання доступ Росії до Балтійського моря. Хоча Москві вдалося зберегти політично панівну позицію у формально незалежній, але дуже зрусифікованій Білорусі, не було жодної певності, що націоналістичне мислення згодом знову не візьме там гору. А поза кордонами Совєтського Союзу крах Варшавського договору означав, що колишні сателітні держави Середньої Європи, передусім Польща, швидко почали тягтися до МАТО та до Європейського Союзу.
Найболючішою була втрата України. Поява незалежної української держави не тільки змусила всіх росіян іще раз обдумати природу своєї власної політичної та етнічної тотожності, але й стала істотною геополітичною невдачею для російської держави. Зречення більш ніж трьох сотень років російської імперської історії тут означало втрату потенційно багатої індустріальної та сільськогосподарської економіки і 52 мільйонів людей, етнічно і релігійно достатньо близьких до Росії, щоб зробити з Росії справді велику і могутню імперську державу. Незалежність України, крім того, позбавила Росію її домінантної позиції на Чорному морі, де Одеса служила Росії життєво важливою брамою для торгівлі на Середземномор’ї і в світі поза ним.
Втрата України стала геоподітично вирішальною, оскільки це радикально обмежило геостратегічні можливості Росії. Навіть без прибалтійських держав і Польщі Росія, зберігаючи контроль над Україною, могла б намагатися стати лідером упевненої в своїх силах євразійської імперії, в якій Москва могла б правити неслов'янами на півдні і південному сході колишнього Совєтського Союзу. Але без України з її 52 мільйонами слов’ян будь-яке зусилля Москви відбудувати євразійську імперію залишило б Росію саму, вплутану в затяжні конфлікти з національно і релігійно повсталими неслов’янами, — війна в Чечні це, можливо, тільки перший приклад. Щобільше, зважаючи на спад російського рівня народжуваності і вибуховий рівень народжуваності серед середньоазіатського населення, будь-яка нова євразійська єдність, побудована на чисто російській владі, без України, неминуче ставатиме з кожним наступним роком менш європейською і більш азіатською.
Втрата України була не тільки геополітично вирішальною, але й геополітично каталітичною. Саме українські акції — референдум у грудні 1991 року, що утверджував проголошення незалежності України, натиск на вирішальних переговорах у Біловежі, що Совєтський Союз необхідно замінити вільнішою спільнотою незалежних держав, і особливо раптове, схоже на переворот узяття під українське командування частин совєтської армії, розташованих на українській землі, — перешкодили СНД стати просто новою назвою вже конфедеративного СССР. Політичне самовизначення України приголомшило Москву і подало приклад, за яким пішли, хоча спочатку невпевнено, інші совєтські республіки.
Втрата Росією домінантної позиції на Балтійському морі повторилася на Чорному морі не лише через незалежність України, але й через те, що незалежні закавказькі держави — Грузія, Вірменія й Азербайджан — збільшили можливості Туреччини відновити колись утрачений вплив у цьому регіоні. До 1991 року Чорне море було вихідним пунктом для поширення російської морської сили у Середземномор’ї. До середини 90-х Росія зосталася з маленькою береговою смугою Чорного моря і з нерозв’язаними дебатами з Україною щодо права базування в Криму решток совєського Чорноморського флоту, водночас спостерігаючи з явним роздратованням спільні морські і прибережні маневри НАТО й України і зростання турецької ролі в чорноморському регіоні. Росія, крім того, підозрювала, що Туреччина надає ефективну допомогу чеченському опорові.
Далі на південний схід геополітичний переворот створив таку ж значну зміну в статусі басейну Каспійського моря і Середньої Азії в цілому. Перед крахом Совєтського Союзу Каспійське море було фактично російським озером з невеликим південним сектором, що підлягав по периметру Іранові. З появою незалежного і вкрай націоналістичного Азербайджану — зміцненого напливом спраглих західних нафтових інвесторів — і так само незалежних Казахстану і Туркменистану, Росія стала лише одною з п’яти претендентів на багатства Каспійського басейну. Вона вже не могла впевнено вважати, що зможе сама розпоряджатися цими ресурсами.
Поява незалежних середньоазіатських держав означала, що в деяких місцях південно-східний кордон Росії було відкинуто на північ більше, ніж на тисячу миль. Нові держави тепер контролювали величезні мінеральні та енергетичні поклади, які неодмінно мали викликати чужоземне зацікавлення. Стало майже неминучим те, що не тільки еліти, але й, незабаром, народи цих держав стануть більш націоналістичними і, можливо, більш ісламськими за світоглядом. У Казахстані, преширокій, обдарованій величезними природніми ресурсами країні, де близько
г::,,
^ ^‘ Л
vi' “г ‘■Л‘>‘ / ' ,+ v ? ,;; ; ' . * - ■' , Of\V^ > .к‘ „ -vvv^\“ ^ ^ к ^'f. \ » - j ‘ '
; :-: ■’. v--ï -Y—'- -Y ■ -чн: ' .*•■' ч-’л-у --ч. jY;■ v-v. ;■ .. ,;•
*■№ тш
>Л'»і,:-":-¥:
■ш
Ч'- :":- J *л>' ".'. -ї4 '.хї- ■•'; ■■ ■ -і : ' ■■. *^ÿ :;.
Щ*Шш
5:Ä%K;.;;; -у yÄÄ:Y:;
;'■■ ^ " ■ Y :v?%‘Y
' <Y:' ;
20 мільйонів населення розділені майже навпіл між казахами і слов’янами, мовні і національні тертя ймовірно посилюватимуться. Узбекистан — з етнічно значно одноріднішим населенням, що сягає 25 мільйонів, і лідерами, що наголошують на історичній славі країни, — стає дедалі наполегливішим в утвердженні постколоніального статусу регіону. Туркменистан, географічно прикритий Казахстаном від будь-якого контакту з Росією, активно розвинув зв’язки з Іраном, щоб зменшити попередню залежність від російських комунікаційних систем доступу до глобального ринку.
Підтримані ззовні Туреччиною, Іраном, Пакістаном і Саудівською Аравією, середньоазіатські держави не мали наміру торгувати своєю новою політичною суверенністю навіть заради вигідної економічної інтеграції з Росією, чого все ще сподівалося багато росіян. Принаймні деякого напруження і ворожості у стосунках з Росією не уникнути, та водночас болючі прецеденти у Чечні і Таджикистані наводять на думку, що не можна цілком виключати чогось гіршого. Для росіян спектр потенційного конфлікту з ісламськими державами вздовж усього південного флангу Росії (який, додавши Туреччину, Іран і Пакістан, нараховує понад 300 мільйонів людності) має бути джерелом поважного занепокоєння.
Нарешті, в час, коли імперія розпалася, Росія зіткнулася з новою зловорожою геополітичною ситуацією на Далекому Сході, хоч там не відбулося ні територіальних, ні політичних змін. Упродовж кількох століть Китай був слабшим і відсталішим за Росію, принаймні у політико-військових сферах. Жоден росіянин, занепокоєний майбутнім країни і приголомшений драматичними змінами протягом усього десятиліття, не може зігнорувати того факту, що Китай іде шляхом створення розвинутішої, динамічнішої й успішнішої за Росію держави. Економічна сила Китаю, поєднана з динамічною енергією 1,2 мільярда людності, фундаментально перевертає історичне співвідношення двох країн, де порожні простори Сибіру просто-таки закликають китайську колонізацію.
Приголомшливі нові реалії мусили вплинути на російське відчуття безпеки в далекосхідному регіоні, так само як і на російські інтереси в Середній Азії. Незабаром ці обставини могтимуть навіть затінити геополітичну вагу втрати Росією України. їх стратегічні наслідки добре висловив Владімір Лукін, перший посткомуністичний посол Росії у Сполучених Штатах і, пізніше, голова комітету закордонних справ Державної думи:
В минулому Росія бачила себе на чолі Азії, хоча відставала від Європи. Але відтоді Азія розвивалася набагато швидше... ми знаходимо себе не стільки між “сучасною Європою” і “відсталою Азією”, скільки на трохи дивному осередньому просторі між двома “Європами”.15
Коротко кажучи, Росія, ще донедавна коваль великої територіальної імперії і лідер ідеологічного блоку сателітних держав, що простягалися до самого серця Європи, а в іншому місці — до Південно-Китайського моря, перетворилася у проблемну національну державу, позбавлену легкого географічного доступу до зовнішнього світу і потенційно вразливою на виснажливі конфлікти з сусідами на західних, південних і східних флангах. Лише незаселені і недоступні північні простори, майже завжди замерзлі, видаються геополітично безпечними.