Релігійні вірування давніх скіфів

– А інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають.

– Що ж, величезне спасибі.

Йдеться про дослідження властивого йому релігійно-міфологічного уявлення. Аспект це досить важливий, бо в ранніх етапах історії всього людства, в міфології того чи іншого народу знаходять, як відомо, специфічний відбиток властивих саме цьому народу поглядів на природу та суспільство. Виявляють реальне та практичне знання про навколишній світ, підсумовують властиве древній людині розуміння космічного та високого соціального порядку, розуміння будови світу і свого місця у ньому.

Вивчення релігійних уявлень скіфів комплексно з археологічними дослідженнями дозволяє реконструювати у межах соціальну, етнічну, культову історію скіфського суспільства.

Відомо, що релігія скіфів була міцно пов'язана з індоіранскими релігійними поглядами. Скіфська міфологія, наскільки можна судити по наявним відомостям античних авторів, археологічним даним і етнографічним паралелям, близька до міфології іраномовних народів, насамперед осетинів. Цим питанням присвячені великі дослідження В.І.Абаєва, Ж.Дюмезиля,Д.С. Раєвського та інших вчених.

Однією з основних та найцінніших джерел вивчення скіфської релігії є «Історія» Геродота. У ній є досить детальні оповідання про розмаїття скіфських богів, жертовні обряди і різні вірування.

БОГИ СКІФІВ

Скіфська сакральна культура належить до найяскравіших культур степової частини Євразії. Разом з тим знання про їхніх богів та їхні уявлення в галузі світобудови не досить повні, бо відсутні письмові пам’ятки, написані скіфською мовою. Деякі відомості про це знаходимо у працях античних авторів: у IV книзі «Історії» Геродота, в уривках з твору псевдо-Гіппократа «Про повітря, води та місцевості», в «історичних бібліотеках» Діодора Сицилійського, в деяких новелах Лукіана, в «Аргонавтиці» Валерія Флакка. Проте всі ці автори не мали змоги точно й детально розповісти про звичаї скіфів, оскільки писали з чужих слів. Досить цінним джерелом відомостей про релігійні уявлення цього народу є археологічний матеріал (в основному предмети торевтики, тобто художні вироби з металу, знайдені в похованнях), а також індоєвропейські та іранські тексти, зокрема «Рігведа» та «Авеста».

У скіфському пантеоні не можна виділити якесь одне верховне божество; пантеон очолює трійця — втілення трьох священних стихій: Табіті, Папай та Апі, носії вищого морального авторитету.

Уславлений давньогрецький історик Геродот вперше проводить паралелі між богами скіфів і античними божествами: «Скіфи вшановують тільки наступних богів: передусім — Гестію, потім Зевса та Гею (Гея в них вважається дружиною Зевса); після них Аполлона та Афродіту небесну, Геракла та Арея. Цих богів визнають усі скіфи, а так звані «царські» скіфи (які, за свідченням Геродота, вважали всіх інших скіфів своїми рабами), приносять жертви ще й Посейдону. Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс — Папай, Гея — Апі, Аполлон — Гойтосир, Афродіта небесна — Агрімпаса, Посейдон — Тагимасад».

Богиню Табіті вважали однією з іпостасей Великої богині-матері, символом жіночого начала у природі, богинею вогнища, а можливо, й вогню в усіх його виявах, в тому числі й вогню небесного.

Папай, якого Геродот ототожнює із Зевсом, як прабатько скіфів уособлював небо й водночас був громовержцем, божеством родючих сил природи, богом-творцем. Його ім’я — іранського походження й означає «батько» або «захисник». Вважається, що саме його скульптурне зображення було знайдене в урочищі Лиса Гора поблизу Дніпропетровська. Скульптура являє собою стилізоване «світове» дерево, стовбур якого зливається з фігурою чоловічого божества; від основи стовбура відходять чотири гілки з фігурками чотириногих тварин. Над головою божества зображено орла — символ Папая; хижі птахи, які сидять на гілках, — його помічники. До дерева на ланцюжках підвішені дзвіночки, круглі підвіски та «півмісяці», що символізують грім та небесні світила.

Дружиною Папая-Зевса була Апі-Гея — змієдіва, «породжена землею діва»; разом вони являли собою первісну божественну пару, джерело всього живого.

Великою шаною у скіфів користувалася Агрімпаса — божество людської і тваринної родючості.

Її ім’я означає «та, що звертає увагу на родючість» або «охоронниця худоби». Важливою її функцією було заступництво за людський рід.

У багатьох культах богиням родючості та материнства приписуються ще й войовничі риси, тобто життєдайна сила людського організму та функції захисту уявлялися древнім народам взаємопов’язаними. Еллінською богинею-войовницею була відома Афіна, тому її зображення, що іноді зустрічаються на предметах торевтики, пов’язують з образом скіфської Афродіти — Агрімпаси. Найчастіше її зображали у скіфському одязі з дзеркальцем у руці — символом сонця, родючості й жіночого начала. Так вона виглядає на платівці від головного убору, знайденій у кургані біля с. Сахновка на Дніпропетровщині.

Згадує Геродот Й Гойтосира, який, вірогідно, посідав досить високе становище і вважався охоронцем худоби, пастухом, тобто божеством, що виконувало найважливішу з погляду скіфів функцію, бо худоба була основою їхнього благополуччя. Водночас він був лучником і переможцем чудовиськ, сонячним богом, богом світла, як і його еллінський «двійник» Аполлон. Вважається, що саме Гойтосир зображений у вигляді вершника, який впольовує оленя, на пластині — прикрасі коня з кургану біля с. Гюнівка Запорізької області.

Скіфи вшановували й Геракла як бога-захисника, втілення фізичної могутності та військової доблесті, а головне — переможця чудовиськ; його зображення у вигляді античного героя часто зустрічається на предметах торевтики. Поклонялися вони й Арею — богу війни, воєнного щастя й поживи, охоронцеві скіфів. Геродот не наводить його скіфського імені, яке, вірогідно, було заборонено вимовляти; можливо, уособленням цього бога був залізний меч. Арей, як і ведійські боги Рудра та Індра, належав до божеств середньої зони, які зв’язували землю-Апі з небом-Папаєм.

Тагимасад не входив до сімки верховних скіфських божеств, його вшановували тільки «царські» скіфи. Можливо, Тагимасада ототожнювали з Посейдоном і шанували як втілення родючої водної стихії — першоджерела життя, а також як покровителя ланів, тому досить часто зображали у вигляді водяного коня, інколи крилатого, який виходить з джерела.

ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ

Досить цікавою і складною була церемонія жертвоприношення богу Арею, про яку розповів Геродот. Від кожної сотні полонених жерці відбирали для жертви одного чоловіка. Голови майбутніх жертв окроплювали вином, після того їх заколювали над спеціальною посудиною, куди стікала кров. Відтак посудину з кров’ю несли на майданчик жертовника, присвяченого богу Арею, й окропляли нею залізний меч. Внизу тим часом заколотим жертвам відрубували правиці й підкидали їх угору. Завершувався кривавий ритуал принесенням у жертву коней та рогатих тварин.

Побутові жертви та громадські жертвоприношення виконувалися, вірогідно, не жерцями, а самими жертводавцями. Вони душили тварину (так зване безкровне жертвоприношення), водночас звертаючись до відповідного божества. Відтак м’ясо жертви варили в казанах, а частку, присвячену богові, кидали на землю.

СКІФСЬКІ ЖЕРЦІ – БОЖЕСТВЕННІ ВІЩУНИ

Що нам відомо про скіфських жерців та їхні обов’язки? Досить небагато... Основні джерела наших знань — це повідомлення Геродота та псевдо-Гіппократа. Об’єднання жрецтва у масштабах усієї Скіфії, в усякому разі за часів Геродота, не було. Функції верховних жерців виконували царі; в особі царя втілювалося благополуччя всієї країни.

Рядові жерці виконували безліч обов’язків: ворожили, щоб довідатися про волю богів; брали участь у судових розглядах, відшукуючи до того ж зловмисників — винуватців хвороби царя; споруджували царські гробниці, організовували похорони царів і поминки, охороняли гробниці, лікували й, вірогідно, здійснювали важливі жертвоприношення.

Серед жерців були так звані енареї — андрогіни («не-чоловіки», «не-люди»), служителі богині родючості Агрімпаси. Це були чоловіки, які, відчувши себе безсилими у статевому відношенні (до цього іноді спричинялася верхова їзда), вирішували, що чимось завинили перед богинею, а тому присвячували себе слугуванню їй. Вони носили жіночий одяг і розмовляли своєрідною «жіночою» мовою.

О БРЯД ПОБРАТИМСТВА

У скіфів найбільше цінувалися воїнська доблесть, хоробрість і мужність у бою, відданість своєму народу і друзям. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі і почесний келих вина. Дружба у скіфів скріплювалась особливим звичаєм побратимства. Суть його полягала в тому, що в посудину з вином і кров'ю тих, хто давав клятву, занурювалася зброя — меч, стріли, сокири і дротик, після чого обидва побратими одночасно пили цей напій. Скріплена у такий спосіб дружба вважалась міцнішою навіть від родинних зв'язків.

ОБРЯД ПОХОВАННЯ СКІФІВ

Уявлення про безсмертя душі й існування потойбічного світу, поширене у скіфів, як і в багатьох стародавніх народів, породило складний поховальний ритуал, добре відомий за описом Геродота і за численними розкопками скіфських курганів.

Тіло померлого бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм строк прощання — протягом 40 днів. Небіжчика, одягнутого в розкішне вбрання, клали на візок і протягом цього строку возили по численних (в умовах родоплемінної структури) родичах покійного, де йому віддавали належну шану і виявляли скорботу. Особливою пишністю відзначався похорон скіфських царів. У цьому випадку жалобний кортеж був особливо багатолюдний. Прах царя возили по всіх підвладних йому племенах, які приєднувалися до поховальної процесії. На знак скорботи скіфи обрізали волосся, дряпали обличчя, заподіювали собі каліцтво.

Траурний кортеж прямував до місцевості Герри — найвіддаленішої окраїни скіфської землі. Тут протікала річка Герр і жив один з підвладних скіфам народів, що носив те ж ім'я — герри. На його землі й знаходився цвинтар скіфських царів, воїнів і знаті у VI—V ст. до н. е. Поховання здійснювались у великих і глибоких ямах зі збудованими в них дерев'яними склепами. Поруч з померлим клали його зброю, парадний одяг, спорядження верхових коней, посуд з напутньою їжею, зокрема ставили дерев'яне блюдо з м'ясом, амфори з вином.

Поховання воїна часто супроводжувалося жертвоприношенням молодшої дружини або наложниці. Нерідко разом з померлим клали вбитих рабів, залежне становище яких підкреслювалося розміщенням їх у ногах володаря, як правило, в скорченому положенні, без речей.

У могили вищої скіфської знаті й царів клали багато зброї, коштовних прикрас, особистого вбрання. Разом з померлими ховали їхніх слуг і верхових коней, кількість яких іноді досягала десятків, а то й сотень голів (кургани біля ст. Келермеської та Ульського аулу на Кубані). За повідомленням Геродота, особи, яких ховали разом із скіфськими царями, були не рабами, а вільнонародженими скіфами, що прислуговували їм за життя. Зверху могилу накривали дерев'яним накатом і насипали курган, намагаючись зробити його якомога вищим. Під час спорудження насипу над могилою справляли тризни.

Розкіш та багатство поховання, розміри гробниці й висота кургану перебували у прямій залежності від майнового і соціального стану померлого. Чим вище було становище небіжчика в суспільстві, тим вищим насипався курган. Слід зазначити, що скіфські кургани з самого раннього часу виступають як пам'ятки певних станових груп. Найчастіше в них ховали воїнів-чоловіків, значно рідше — жінок і дуже рідко — дітей. Багатьох членів скіфських сімей — жінок, наложниць, дітей, рабів — ховали у простих ґрунтових могильниках без курганних насипів над ними.

Через рік після поховання царя на його могилі справляли новий обряд кривавої тризни. В жертву померлому приносили п'ятдесят юних воїнів, тіла яких розміщували у позі вершників на вбитих конях навколо кургану.

У IV ст. до н. е. поховальний ритуал степових скіфів дещо змінився. Вони відмовилися від звичаю ховати на спеціально визначеній території і почали споруджувати кургани в місцях свого постійного проживання, в степу. На високих вододільних ділянках плато з'явилися курганні некрополі, що, як правило, складаються з кількох великих та багатьох середніх і малих насипів. Такі могильники належали певним родовим групам, кочові шляхи яких пролягали через ці землі.

Змінилася конструкція гробниць. Замість простих ґрунтових ям скіфи почали споруджувати підземні приміщення — катакомби, що складалися з глибокої (до 12 м) вхідної ями й бокової поховальної камери, вхід до якої закривали камінням або дерев'яною заслінкою. Підземна частина гробниць могла мати протяжність до 10 м і більше. У великих курганах насип обкладали дерном, а його основу — камінням.

Скіфські кургани IV ст. до н. е. дедалі частіше виступали як сімейні усипальниці, де у послідовному порядку ховали главу дому, одну з його дружин, дітей і т. д. Збільшення кількості жіночих та дитячих поховань свідчить про зростаючу роль сім'ї в системі родової структури скіфського суспільства.

Поховальні пам'ятки засвідчують зрослу соціальну й майнову нерівність у родових групах. Надзвичайним багатством виділяються поховання представників вищих верств родоплемінної аристократії — скіфських царів та знаті. У степовій частині Подніпров'я розташовані такі відомі своїм багатством кургани скіфських царів, як Солоха, Чортомлик, Олександрополь, на Керченському півострові знаходиться один з найбагатших скіфських царських курганів — Куль-Оба. За останні роки стали відомими поховання знатних скіфів у курганах Мелітопольському, Гайманова Могила поблизу с. Балок під Запоріжжям і Товста Могила біля Орджонікідзе під Нікополем.

У цих та інших курганах знатних скіфів знайдено розкішне вбрання — золоті діадеми, шийні обручі (гривні), намисто, браслети, розсипи сотень, а то й тисяч золотих бляшок, якими були розшиті покривала і парадний одяг; оздоблену золотом зброю і спорядження верхових коней; різне начиння: бронзовий і дерев'яний посуд, великі бронзові казани для приготування їжі, амфори, а також чаші з срібла, золота, електри, які високо цінувалися скіфами й служили своєрідним мірилом багатства та знатності померлого. Золоті прикраси, вбрання, оздоблення зброї, збруї, коштовний посуд у ряді випадків є прекрасними творами мистецтва, виконаними грецькими майстрами античних колоній.

До безцінних творів мистецтва зі скіфських гробниць належать: золотий гребінь з кургану Солоха із зображенням битви скіфів, срібна чортомлицька амфора, на фризі якої зображені скіфи, що приборкують степових коней, електровий кубок із Куль-Оби з жанровими сценами скіфського побуту. До цієї чудової серії у 1969 р. було додано срібну чашу з Гайманової Могили, на якій високим рельєфом з позолотою зображені скіфи, і знайдену у 1971 р. у Товстій Могилі золоту пектораль (нагрудна прикраса) із зображенням сцен кочового побуту скіфів.

Різким контрастом з багатими похованнями царів і знаті є могили простих скіфів. Покладене в них майно переважно складається з основних видів зброї: лука, сагайдака зі стрілами, списа та меча. Тільки в окремих випадках у могилу ставили амфори з вином та грецькі чорнолакові канфари. У похованнях простих скіф'янок знаходять невеликий набір прикрас: намиста з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала та інші дрібні речі скіфського побуту.

У могилах знатних і простих скіфів інколи знаходять залишки візків, на яких померлих підвозили до могили.