Союз з Османською імперією

Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. В середині березня 1669 році в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз був затверджений у Корсуні.

1669 Року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку.

Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;

Війна з Польщею

Петро Дорошенко як санджакбей турецького султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі полковником Михайлом Ханенком. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могильов, Вінницю.

Потім розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. Українсько-турецько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір.

Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. Замість скиненого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, якого було проголошено гетьманом всієї України.

У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

Зречення гетьманства

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, внаслідок чого 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. Розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін козаків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою (тепер село Московської області Росії; 135 км від Москви), яке було віддано йому в спадкове володіння. Там він, бувши вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, , яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер 19 листопада 1698 року.

Вшанування пам’яті

Похований на сільському кладовищі. Там є кам'яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Каплицю на могилі було поновлено на кошти російських благотворчих фондів, та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

Висновок

Гетьманові Дорошенку довелося жити і боротися в жорстоку епоху Руїни. Безумовно, цей період став трагедією для України та її мешканців. Це був розпад держави і втрата незалежності, занепад звичаїв і зниження цінності людського життя, загибель цілих міст, удар по економіці, культурі й освіті. Наведемо слова знаменитого українського історика, автора монографії «Руїна» Миколи Костомарова: «Українська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надії, і люди втратили віру у свою справу, у свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через це пропадала воля і терпимість. Слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки і жертви здавалися марними. Особисті приватні інтереси переважали над усіма чесними і патріотичними поривами. Своє власне домашнє горе для кожного ставало непомірно важким… Людські душі дрібніли, ставали вбогими, розум притуплявся під тягарем важкого пошуку шляху до порятунку». На цьому тлі особистість Дорошенка здавалася тому ж Костомарову однією з найбільш привабливих. Історик пропонував звернути увагу на «видатну людину», щиро віддану «ідеї незалежності і самобутності своєї Батьківщини», гарячого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу оцінку гетьманові дав інший наш видатний історик Михайло Грушевський, який казав: «Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України, і приймаючи булаву з рук ханських, повертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною…»

Радянська історіографія відзивалася про Петра Дорошенка вже зовсім в іншому дусі – як про авантюриста, зрадника національних інтересів Батьківщини. Величезний внесок у вивчення діяльності гетьмана зробив його нащадок, один з борців за незалежність України в другому десятилітті XX сторіччя історик Дмитро Дорошенко. Перебуваючи в еміграції, він написав велику наукову працю «Петро Дорошенко», яка на сьогодні є найповнішим дослідженням з цього питання.

Природно, після розпаду СРСР тональність, принаймні українських істориків, щодо Петра Дорошенка змінилася. Найчастіше його діяльність оцінюється позитивно, і, навіть визнаючи неоднозначність його рішення прийняти протекцію Османської імперії, українські дослідники й далі вбачають в його діях спосіб реалізації благородної мети – досягнення єдності і як наслідок – посилення та незалежність України.

На мою думку, існувало кілька чинників і ряд факторів, які зумовили подібне ставлення до постаті Петра Дорошенка і до його діянь. По-перше, Дорошенкові доводилося діяти у період, коли козацька Україна перебувала в стані внутрішньополітичної боротьби, яка супроводжувалася масовими репресивними діями проти супротивників. Коли точилася боротьба між Ханенком і Суховієм, між Дорошенком і Лівобережним гетьманом, то жертвою цієї боротьби ставали прості українці. Цілком зрозуміло, що цей чинник не міг не позначитися на історичній пам’яті місцевого населення. По-друге, Петру Дорошенку доводилося, у боротьбі за збереження Української держави і в боротьбі за її об’єднання опиратися на зовнішню політичну, і військову силу. Спочатку цією силою були татари, пізніше – турки. По суті, союзниками були татари, але специфіка тогочасної трагічної долі України полягала у тому, що її терени, де проходив кордон, вважалися підпорядкованими Дорошенку, а територія поза межами Козацької України вважалася територією Польщі, тобто ворожою. Таким чином, місцеве населення тої частини України постійно ставало об’єктом нападу татар. Коли Дорошенко здійснював походи на ці землі, в його війську були й татари. Тому населення цієї частини нашої держави вважало його причетним до трагедій і драм їх особистого життя. Відомі випадки, коли люди підтримували польську сторону в боротьбі проти татар. Внаслідок цього коли гетьман прагнув здійснити те, що не вдалося Хмельницькому – приєднати до Правобережної Гетьманщини Західну Україну, то місцеве населення підтримало не його, а польського короля Яна Собеського. До того ж, ми часто забуваємо, що тогочасні українці жили у своїх світоглядних, сказати б, концепціях, настановах, міфах і по іншому дивилися на ті речі, які ми зараз обговорюємо. Татари і турки для українця XVII століття – це мусульмани, жителі Сходу, які приносили біду на його поріг. Панівною на той час ставала ідея протистояння християн і бусурман. Очевидно, останні зображувалися тільки з негативної точки зору. Тому орієнтація Дорошенка на Османську імперію не знаходила підтримки у більшості населення. Одна справа, що еліта підтримала його політику, але люди ставилися до цього або байдужо, або ворожо. Населення Правобережної Гетьманщини було знищено. Тому можна сказати, що пам’ять про політику Дорошенка не було кому винести. А козацька старшина почала переїжджати на Лівобережжя. Грубо кажучи, не було носіїв пам’яті. Ось такі основі чинники того, що українцям про Петра Дорошенка мало що відомо. В історіографії, пам’ять про нього починає відроджуватися приблизно з другої половини XIX століття. А українці знають про гетьмана лише те, чому їх навчила радянська історіографія: був такий зрадник Петро Дорошенко, який продав інтереси України туркам. Більшість фундаментальних історичних праць про Дорошенка нам невідомі. Є книга Дмитра Дорошенка, яка вийшла у США наприкінці 1980-х років. А прості люди знають те, що він був.