На Волині

Посуваємось на південь. Надворі мороз. Дні погідні. Пролітає дрібний сніг. Коли їхали лісом, чути було, як недалеко стукав кулемет. Проводир оповідає, що тут не­далеко цієї ночі большевики грабували селян. Дійсно, по­бачили в корчах селян, які, розложивши вогнища, грілись. Були там жінки і діти. Довідались, що до їхнього села пішло багато наших стрільців виганяти червоних. Є надія, що, може, попадемо на наші терени. Надходять погані віст­ки по зв’язку: на Володимирщині й Ковельщині неспокій­но. Перетинаємо дві залізниці¹ й приходимо в село Сьо- маки. Тут відпочиваємо і знову в дорогу. Одягнені в корот­кі кожушки, чоботи, білі плащі, холоду не боїмось. Коман­дир Гонта на збірці повідомив нас, що наша група іде в свої терени. Хоч між нами були стрільці з Галичини, Бі­лоруси й з Великої України, але я ці терени зву нашими, бо звідси походимо я і Гонта.

Перейшли залізницю в напрямі Смідин. Увечорі пізно добиваємось до села Мирович. Стрільці розміщені по ха­тах недалеко один одного. Добрий дядько А. незадовго справився з розміщенням стрільців. Прийшов і зголосив, що хлопці розміщені, а двоє, що кашляють, будуть спати

Старші кадри ...

у нього на печі. Жінка його готовить вечерк^ переварює мед з горілкою для хворих. Стрільці, що мали лізти на піч, перед тим змінили білизну, щоб не напустити „нужі”. Дядько А. вміє лікувати. Запевняє, що на другий день від його ліків „як язиком злиже”. Переказує новини.

Недавно був випадок на передмістю Турійська. Ярмо- лович Микола прийшов на Різдво у відпустку з відділу, де він був військовим інструктором, до своєї родини. Хтось про це доніс червоним, які оточили будинок. ЯрМОЛОіВИЧ відстрілювався з автомата, але червоні підпалили будинок, з якого Микола і його жінка вискочили, пробуючи утікати, його раненько разом з жінкою зловили і недалеко села Дольська під лісом обох замучили. Закопали й затоптали місце, щоб ніхто не знав, де спочивають їх тіла. Люди, які жили на хуторах, чули крики мордованих, що лаяли чер­воних бандитів, закликали темну нічку, щоб почула і пе- дала братам про їхню смерть. На другу ніч тіла мучеників відкопали, перевезли на передмістя Турійська й поховали на кладовищі.

Новина ця болюче вразила нас, бо усі ми знали Ми­колу як відважного старшину, який мав щастя з Закарпат­тя вирватись живим. Згадували за його брата Василя, що був у містечку Матієві комендантом поліції, як він тужив за своєю дружиною, яку большевики вивезли на Сибф, як О. К. пішов у ліс, де його убив один з його стрільців сексот-комуніст. Коли поліція пішла в ліс, німці забрали, як закладників, з Турійська Ярмоловича Івана, його жінку, Бартка Юрія і багато інших та розстріляли їх.

Водохрищі святкуємо в селі Кустичах. У школі від­правляється служба Божа, зараз же недалеко, на озері від­бувається водосвячення. Багато людей. Пускають голубів. Стріляємо з автоматів. Люди просять на обід.

Переночувавши, над ранком, вирушаємо в дорогу, один за другим, гусаком. Йдемо в напрямі до села Осса. В цім селі отримуємо інструкції і відомості, що робиться в те- рені. Вирушаємо до села Мокович. Терен скрізь загроже- ний. Зв’язковий подав відомості, що за нами іде великий відділ червоних партизанів і поляків. По селах мало людей, усі повтікали туди, де кватирують відділи УПА (в селах Ізютичах, Твердинях, Осмиговичах, Свічів, Могильно, Хво- іростів). Цей відділ, який ішов нам по п’ятах, проривається в селі Осса, через застави відділів УПА, іде через шосе Володимир-Луцьк на Завидівський ліс. По дорозі грабує, убиває населення. Зі¹ сходу большевики натискають на нім­ців, які відступають. По селах вештаються німецькі дезер­тири. На шосі Ковель-Луцьк великий рух. Командир Гонта зі своїм відділом відходить на північ. Я зостаюсь в селі Во- роцчені, де маю завдання. УПА приготовляється до перехо­ду за фронт. По відділах ідуть перевишколи. Німецькі вій­ська все прибувають, їх всюди повно.

Треба маскуватись, переодягатися в цивільну одежу Маємо багато роботи. Між Волинню й Поліссям діє пос­тійний зв’язок. До цього вибирається відважних, провіре- них юнаків, жінок, дівчат і старших людей, які ідуть в різ­них напрямках. Я знаходжусь в селі Береськ, де маю домів­ку. На північній схід — село Ворончин. Я кожного дня му­шу відвідати це село, де також маю домівку. Наша розвід­ка приносить туди вісті й грипси. Одного разу, коли я прийшов до села Ворончина, там було вже большевицьке військо. Вони прийшли уночі_; захопили в полон чимало німців. Господареві, де я мав домівку, казали приготовити на двадцять осіб обід.

Скрізь по хуторах теж большевики. Господар і госпо­диня перелякались, коли мене побачили. Я, свобідно бебе почуваючи, носив дрова, підстеляв корів, бо коней забрали большевики. Мого вороного вони теж забрали. Господар закликав мене в комору і передав грипр що його я прочи­тавши спалив. Оповідав мені господар, що совєтське вій­сько питало людей, чому на хатах написано: „Смерть Гіт­леру — смерть Сталіну!”

— Гітлеру, то так, а зачем Сталіну?

Дійсно, по селах на хатах невідомі малярі смолою по­написували:

•„Слава борцям за волю України!”

„Смерть московським та німецьким імперіалістам!” „Хай живуть самостійні національні держави усіх на­родів Европи і Азії!”

„Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!” „Слава українським повстанцям — месникам і бор­цям за волю України!”

„Смерть Гітлеру і Сталіну!”

Мушу відходити. Господар дає мені з 15 кілограмів жита до мішка. Цілуюсь з господарем, а господиню цілую в руку. Виходжу з комори, кажу голосно, що піду молоти на жорнах. „Тільки не барись!” гукає господар. Вже більш у нього я не був.

Іду назад в напрямі села Береськ. Два рази совєтські вартові спиняли мене, не радили іти, бо можуть німці зло­вити. В селі Береськ пробув два дні. Далі тут також не можна було бути, прощаюсь з господарем і відходжу в напрямі на захід. Мандрую через засніжені поля, — від се­ла до села. Справа Киселиський ліс. Дороги не тримаюсь, іду через поля. Стрічаю патрулюючі німецькі панцери. Один з них зупинився. Питають, звідки іду і куди. Відпо­відану що втікаю від большевиків. Пропускають. Виходжу на шосе Володимир-Луцьк. Тут іде і їде багато німецького війська і цивільних людей. Керуюсь до села Микулич, де ночую. На ранок приходжу до села Бискупичі Руські, — тут маю знайомих. Дістаю домівку. В селі спокійно, є повно біженців з сіл, спалених поляками.

По кількох днях вирушаю на розвідку, переходжу в селі Микуличах шосе, іду через Хворостів і Свічів до села Могильно. Там довідуюсь, що з Гонтою зв’язок перерваний. Взагалі з Полісся не приїздять зв’язкові. Большевицька ар­мія недалеко цього села за річкою Турія. В селах Могиль­но, Свічів, на хуторах розташовані відділи УПА. На зв’язку в селі Могильно договоривсь, де мене шукати. Відходжу назад. В селі Бискупичі Руські розташовані відділи УПА. Я помагаю господареві по хазяйстві, щоб дарма хліба не їсти. Помагаю біженцям₎ буваю з ними по селах, просити харч для коней і для людей. Сніг потроху став розтоплю­ватись, уночі морозець, а вдень тепло. Подуває весняний вітерець. З близького лісу чути цвірінькання птахів, які звіщають прихід весни. Кілометрів 20 на схід стоїть фронт, вісток з-за фронту ніяких. Німців прибуває щораз більше. Вони знають, що в Бискупичах Руських є відділи УПА.

Одного дня приїздять автом німецькі офіцери. Наша застава край села каже їм стати, питають, що німці собі бажають. Німець в ранзі майора говорить до стрільця, що хоче говорити з командиром, йому кажуть заждати. Да­ють знати про приїзд німців. Командир з німцями не го­ворив, а говорив уповноважений від команди УПА.

Мова була про червоних партизанів у Горохівському повіті в Завидівськім лісі. Розмови не дали в »сліду, бо провід Організації й команда УПА з німцями не входили в ніякі переговори. Був наказ, що за переговори з німцями буде кара. Були випадки, що деякі командири йшли на такі переговори, як, наприклад, Антонюк-Сосонко-Кліщ.

За зговорення з окупантом суд засудив його до найвищого виміру кари — розстрілу. Присуд був виконаний.

Німців прибуває щораз більше. В околицях Тувинсь­кого лісу місцеве населення, під примусом, робить укріп­лення, копає окопи. Одночасно селянин не дармує. Землю треба обсіяти, посадити картоплю. В домівці місцевої СБ отримую грипе, що маю доносити про німців₎ які за пару днів займуть це село. Дуже втішений цією роботою, укла­даю план майбутньої праці. Договорююсь з одним з чле­нів (псевдо Мамай), що буду присилати до нього звіти. Уночі відділи УПА вийшли з села, а ранком другого дня прибула перша штурм-ґешіц батерія. Наказано виготовити спис населення. В селі мають право жити тільки мешканці села, а інші мусять виїхати хто де хоче, або до Німеччини на роботу. Мене і інших, таких як я, записали, як мешкан­ців села. До моєї домівки прийшло шість німців телефоніс­тів. З ними знайомлюсь, услуговую їм, щоб здобути сим­патію, приніс соломи, води. В селі люди мусять працювати. Щоранку сходяться усі чоловіки до означеного місця, і їх автами возять копати окопи. Мені також довелося разів з сім їздити до роботи. У командира цієї танкової батерії є полонений росіянин на ім’я Коля, працює „пуцером”. Коля знає німецьку мову. З цим хлопцем знайомлюсь, випиває­мо по чарці, заводимо дружбу. Від нього у вільний час до­відуюсь, які є накази і про що розмовляють німецькі стар­шини.