Із рейду через Словаччину, 1947 р. — Почет відд. К-ра Бурлаки. Перший справа к-р Зенко.

силлям придержується човна, щоб, веслуючи одною рукою, підплив до берега. Він підпливає, одначе не може зблизи­тися до моєї простягненої руки. Він уже так близько мене, та враз хвилі поволі відпихають його знову на середину ріки. Я не видержую й зачиінаю голосно молитися. Одначе друг Вася не дармував. Він знайшов добрий човен і в останній момент витягнув з води непритомного Петра. Ми, покищо, врятовані. Але командир Дідик загинув таки у хвилях рі­ки.

Та не час роздумувати над болючою втратою. В не­безпеці ще одно життя. Несемо друга тепер до лісу. Він не далеко. Ситуація стає критичною, бо неможливо розложити вогонь: сірники замокли. Петро хворий на легені й в такому положенні треба числитися з його неминучою смертю. Але цього бути не іможе! Він скульптор, натхнений боротьбою УПА — він мусить ще виконати наказ Проводу. В першій мірі треба вернути йому свідомість. Ставлю його плечем до дерева і довго б’ю, б’ю! Це добре. Петро відкрив очі. Розглядаюся по околиці. У недалекій віддалі видно доми передмістя. Приходить рішення. Зайдемо в один із них, там огріємося і перебудемо день. Це одинокий рятунок. Вправді можуть нас видати, але краще згинути у боротьбі, як вмерти знеможеному у лісі.

Надворі світає. Підходимо. В одній віллі світло. Пря­муємо туди. Стукіт в двері. Відчиняють і нагло: „Ах, так це бандерівці!” Вияснюючи в чому справа, заспокоюю їх. Добре серце господарів бере верх над страхом, і вони негайно починають рятувати Петра. Напувають його вином та гаря­чою кавою, а він, відзискавши втрачену вдруге по дорозі пам’ять, переляканими очима водить по кімнаті та по при­сутніх, зривається, хапає за ППШ, хоче стріляти. Відби­раю з його рук зброю, садовлю у фотель, заспокоюю. Одер­жавши сухе білля, перебираємо його. Але це ще не кі­нець. Мусимо перебути тут цілий день. Звертаюся з прохан­ням до господарів переховати нас. Вони бояться, в місті кватирує курінь чеського війська, сотня четникіз (поліція), а крім того звечора приїхало три авта бувших партизанів- комуністів, призначених для боротьби з „фашистами”. Я заспокоїв їх та вияснив, що великої небезпеки немає, що все залежить від них, якщо вони нікому не скажуть про наше перебування, то все скінчиться якнайкраще. Це їх в деякій мірі переконало. Вони запровадили нас на стрих не­далеко обори, де ми зарилися в сіно й очікували, що при­несе нам день. Ранок пройшов спокійно. Вполудне ми чули розмову під хатою четніка з дочкою господарів. Той роз­казував дівчині про „бандитів” під електрівнею і запиту­вав, чи вона чого підозрілого не бачила-. Одержавши від- мовну відповідь, відійшов. Усміхнена господиня принесла нам добрий обід і розказала, як завзято шукають нас боль- шевицькі посіпаки. Прийшов вечір. Ми врятовані! Подяку­вавши нашим милим захисникам, відходимо в морозну, тем­ну ніч. Та вона нам не страшна. Ще лиш один крок, проско­чимо чесько-німецький кордон і ми — у вільному світі.

Б. Скала

Перші два дні за залізною заслоною

(Уривок з денника)

24. X. 1947.

Перший постій без стійки, — перший постій без ба­жання хоч на хвилину заснути.

Організм, майже до краю виснажений безперервними маршами, відпочивав,, але мозок працював, як ніколи.

Кошмарні візії з переживань під час рейду вже не му­чили нас; в нашій уяві виринали нові надії й сподівання. Розмальовували картину особистої свободи, що на її сто­рожі стоїть завжди вроджений людині егоїзм та інстинкт самозбереження. І тут же їм на зміну, немов картаюча рука вчителя, виростали перед нами образи рідних, друзів і цілого скривавленого, але незламного у своїй боротьбі, Українського Народу. Тоді все особисте відходило на даль­ший плян, і вже тільки самий факт, що ми на чужій, не своїй землі, далеко від пошуму рідних лісів, викликав нез’я- соване почуття страху.

Здавалося, що найкраще було б заснути твердим ле­таргічним сном, під час якого проминули б довгі-довгі ро­ки і створилася б інша, не така сувора дійсність.

Хоч як дуже міцні наші постанови, проте незрозумі­лий і підсвідомий страх перед завтрішнім томить, уже втомлені, наші голови.

Лежимо тихенько, не ворухнувшись, лише час до часу глибокий віддих когось із нас зраджує важкі думи.

Нагромаджена купка сухого листя й груба верства дрібних гілок дають цілющий відпочинок м’язам.

У калейдоскопі спогадів проходять чи не всі значніші події від дитинства аж по сьогоднішній день. Неначе під­рахунок з пройденого життєвого шляху.

А тим часом надворі вставав холодний, мрячний осін­ній день. Рідкий і до останньої зайвої гілллячки прочище­ний німецький ліс зразу каже нам, що тут нічого робити партизанам. З цілого кілометра віддалі видно всі наші ру­хи. Це помітно денервує нас, призвичаєних до відлюддя і буйних Карпатських лісів. І як не дивно, але найстрашніша своїм зовнішнім видом дика безрога не відстрашувала нас так, як відстрашувала поява хоч би навіть маленької дити­ни. Але, що ж, прийшов час, коли нам, нарешті, треба пока­затися на очі й тим „страховищам”, що звуться людьми!

Першим нашим вчинком, що противився всім най­елементарнішим зшадам повстанської тактики й конспі­рації, було — запалення солідної ватри!...

Гріючись, все ж таки пильно стежимо за кожним по­рухом у лісі. На появу живої людської істоти не треба було, одначе, довго ждати. Коло 9 години ранку, старим приз­вичаєнням керуючись задержуємо якогось молодого нім­ця. Він страшенно переляканий: побачивши „по зуби” озброєних людей, забув язика в роті. Поволі успокоюємо його й вияснюємо, хто ми такі. Загикуючись, він несміло питає: „Альзо, зі зінд бандеровічіс”? Так перекручено ще ніхто нас не звав. Але, бачачи, що зміст слова задержаний, з усмішкою потакуємо. Наш „полонений” поволі почав освоюватися. Ламаною німецькою мовою розпитую про околицю, поліцію, американців, тощо, ну і, врешті, про те, чи у його родинному селі нема когось із українців. Зокрема таких, що їх під час війни насильно вивезено на невіль­ничу працю у „баверів”.

Німець втішено потакує на наше останнє питання і зовсім військовим способом відповідає: „Яволь”. Став майже на струнно. Питаю, чи він часом не був в армії. Потакує.

Тоді починаю промовляти до його вояцького сумління і вговорювати, щоб не зрадив нас перед урядовими влас­тями, а допоміг сконтактуватися з 'вашими „ляндсльойте”.

Запевняє нам щиру поміч без надуми, і тому пропус­каємо його до хати. На відхіднім наш „змовник” каже, що прийде до лісу з двома хлопцями — українцями.

Після його відходу, на всякий випадок зміняємо місце постою. Через пів години на маленькім горбочку „виріс” невеличкий гущавник. Пробачте, німецькі гайові, але у ва­шому лісі партизанам далебі нема де приклонити втомлену голову і ми мусіли „посадити” собі нашу,,хату”.

Але день проходить незамітно швидко над приве­денням до сякого-такого порядку нашої одежі. Чомусь не хочеться заходити увечорі в німецьке село обірваним і брудним. Одна пристаркувата вже жилетка поголйла всі три бороди (поголила, бо мусіла), а що не було поблизу во.- ди, то гіркі сльози мусіли заступити її у звогчуванні зарос­ту. Зубчасте лезо жилетки перескакувало з волосинки на. волосинку, як пила з пенька на пеньок. А Буркун ще й до­тинав Гордому:

— Ну і чого ж ти ревеш, як дитина?... За ким? За бо­сяками? Не журись, тут демократія, а як захочеш — змо­жеш репатріюватися.

Згодом ця сама жилетка виконала ще багато функцій. Витяла ще з десяток різних нагнітків, обрізала рівненько три поли плащів, що їх ночами обшарпала тернина, випо­лола ЗО нігтів, ,ну і, врешті, пошкрябала ЗО пальців, спалених і закопчених хронічним печенням картоплі.

Про наші шлунки, що з голоду воркотіли, як совєт- ські трактори, ми неначе й забули.

**

*

А сумерк приходив поволі. Нам уже не ставало тер­пеливости виждати ще з півгодини. Виходимо, отже, на край лісу, але тут враз, як зайці, скачемо за найближчий корч, бо перед нами — особове авто. Доводиться таки пождати на нашу маму-нічку. А домовленого „змовника” не видно. Рушаємо, отже, самі, минаємо кілька самотніх хуторів (з привички обходимо їх боком) і заходимо у село Вільдеранна. Вступаємо до першої хати за розвід­кою. Нас питають, чи ми „украініше партізанен”. Прита­куємо. Дають нам молока та кусок хліба і розказують, що тут тепер мають часто таких гостей.

Розпитуємо про робітників-українців, і через пів го­дини опиняємось в просторій, порядній кімнаті. Пригото­вані на наш прихід господарі пораються біля вечері (наш „змовник” виконав таки наше доручення), а ми засипаємо* сотками питань одного з хлопців, який зразу вибіг нам назустріч. Очевидно, вже не голод був нашим паном, а без­конечна цікавість. Хлопчисько ледве встигає побіжно від­повідати на деякі з наших питань. Втім, влітає в кімнату другий хлопчина — українець, і на превелике наше здиву­вання виявляється, що він односельчанин Гордого. Віта­ються, як рідкі брати. Вони обидва із села Тисова біля Пере­мишля, в якім і ми з Буркуном дуже часто бували.

Але, чи це важно, хто звідкіля родом? Були б ці хлопці навіть зі Зеленого Клину, то все одно спільна радість не була б меншою.

Довго-довго велася між нами жива розмова, схрещу­вались питання, падали менше або більше задовільні від­повіді. Та чи ж можна розказати про події років за один короткий вечір?

Господарі-німці мовчки прислухались нашій розмові, і, здавалось, раділи з нами.

Пізно вночі ми розсталися, щоб трохи перепочити. „Ба- вер” вже приладив нічліг на горищі стодоли, а хлопці побігли телефонувати до СХС у Пассав, щоб дістати „зв’язок”.

У розмові ми довідались, що наші попередники — повстанці голосились до американських станиць і їх переби­рала МП. Але,'на жаль, після того пропадав усякий слід за ними. Люди догадувались, що наші вояки перебувають у якомусь законспірованому таборі для полонених. Але ніхто не знав, що з ними станеться, а багато говорило про можливість примусової репатріяції всіх полонених вояків УПА назад до Польщі і СССР: вони ж всі „союзники” і мають договір про зворот „власних ворогів”!

Ця парадоксальна дійсність зажурила нас дуже. Треба думати над тим, щоб не попасти в руки американців. Ви­ринають нові „перспективи” дальшого нелегального життя.

Але з доброю радою знову ж прийшли нам наші хлоп­ці. Вони розказали нам про новий закон, який каже, що цивільні втікачі з-поза залізної заслони одержують най­більше три місяці тюрми за нелегальний перехід кордону, а згодом попадають до таборів, під опіку ІРО. Одним сло­вом, найкраще сказати, що ми цивільні втікачі, і тоді не­має небезпеки репатріації.

Рішаємо, отже, за всяку ціну не попасти за дроти інтер­нованих: у крайньому випадку подати себе за цивілістів і „як Бог приказав” відсидіти тих три місяці в тюрмі. А поки­що хлопці впевняють, що зв’язкові з Пассав переведуть нас до табору в Регенсбурзі, і в цей спосіб оминемо одну і другу біду.

З надією «а щасливе закінчення нашого рейду засип- ляємо твердо на високій верстві свіжого сіна.

26. X. 1947.

Надворі вже, мабуть, давно встав осінній ранок, а на піддашші, у вічнім сумерку, все ще хропіли три — тепер уже колишні — українські повстанці.

Хлопці й господар довго кликали нас на сніданок, але коли побачили, що на горищі мертвецька тиша, рішили переконатися, чи ми часом не „здезертували”.

І, інтересно: як довго вони кликали нас, ми спали мов мертві, — нічого не чуючи, але у хвилині, коли один з хлоп­ців почав шелестіти сіном і підповзати до нас, відізвалася в нас враз повстанська чуйність. Буркун спросоння заре­петував: „Хто йде? — кличка!” Слава Богу, алярм закінчив­ся на тому, що на сіні опинилася торба з горіхами й обильне снідання. Нам було незручно сходити в хату, бо надія оминути всі „легальні шляхи” наказувала не появлятися непрошеним людям на очі.

Хлопці позвітували нам, як мається справа зв’язку із Пассав. Отже, повідомлення телефоном відібрав якийсь урядник СХС і пообіцяв після полудня вислати по нас авто, яке мало б відвезти нас до „українського міста” (як казали нам хлопці) ■— Регенсбургу.

В надії, що хоч останні кілометри нашого рейду будуть „люксусовими”, сидимо собі дальше преспокійно на сіні й читаємо „від дошки до дошки” еміграційні часописи „Час” та „Українську Трибуну”.

Раділи ми просто, як діти, коли побачили справжнім друком писане українське слово. З величезною цікавістю знайомились з виявами українського життя на еміграції.

У міжчасі не давали нам спокою хлопці, які майже ввесь час сиділи коло нас та засипали нас усе новими питаннями про Край.

Після обіду, нарешті, наспіла так нетерпеливо очікувана вістка: приїхав зв’язковий! Кажемо просити його на горище. А самим нам аж затріпоталися під сорочками серця. Це ж не хто-будь, а таки зв’язковий, і напевно про все найкраще поінформує нас, порадить. А нам таки вже хочеться знати щось конкретне, бо хлопці, постійно живучи на селі, таки слабо орієнтуються у подіях і проблемах еміграційного життя. Цікаво, яке враження зробить на нас ця, так нетер­пеливо очікувана, людина. Бо ми, звичайно, після перших рухів і слів людини старалися завжди „розкусити” її й піз­нати. Така вже наша повстанська тактика, може звичка, а може обережність.

За хвилину ч}тмо шарудіння по сіні, і Гордий іро'- нічно завважує: „Але ж він сопе!” Та важкий віддих був оправданий: перед нами стає постать не дуже то високого, але зате „широкого” мужчини. Мабуть не голодує наш на­род на чужині, — промайнуло в наших головах.

Приготовані на те, що він привітає нас нам звичним привітом „Слава Україні”, —■ підсвідомо шикуємось так, щоб нараз відповісти „Героям слава!”

Але, яке наше здивування! Товстенька постать ліниво скидає з' голови шапку, хустиною витирає спітніле обличчя, водить малими очима по наших вбраннях, як купець, що заміряє, купивши товар, зробити на ньому добрий інтерес, і цідить поволі крізь зуби:

— Окей, окей!..

Витріщуємо очі і, врешті, взагалі не маємо' поняття, що нам відповісти на те якесь дивне привітання. Зразу хочеться відповісти таким самим „окей”, але щось, наче за вухом, шепче: Не кажи слова, якого не розумієш! Здержу­юсь і рівночасно думаю над тим, що де воно за таке слово. Не порішивши нічого путнього, кажемо: ,,Добрий день”.

Доволі сильний стиск долонь каже нам думати, що це таки наш приятель. Згодом наш гість положив на сіно до­сить товстий наплечник і з кишені порядної маринарки витяг пачку цигарок. У мене засвітились очі, коли побачив на цигарці турецький півмісяць із зіркою. Гадаю, от тобі приємність: мабуть не з простим „зв’язковим” маємо до діла, коли у нього навіть турецькі папіроски. Пригадую,як ще десять років тому підкрадав татові тютюн з пачки „пшедні турецкі”. Невже це повернулись часи з-перед дру­гої світової війни?. . .

Але наш гість не дає нам довго думати. Наказуючим тоном говорить:

• Панове (так до нас не звертався ніхто вже чотири роки), тут є для вас цивільне вбраиня, будь ласка, чим- скоріше скидайте свої мундури, передягайтеся на цивілів і скоріше біжімо до автобусової зупинки, бо за 25 хвилин відходить наш автобус на Пассав.

Наказова форма нам навіть трохи подобається, але в його поведінці завважуємо якесь поденервовання, ніби брак уважности й обережности.

Щоб не подразнити нашого „ангела хоронителя”, скром­но питаю:

• А чи у вас є якісь певні документи для нас, чи може маєте якісь гарантії, що нас по дорозі до автобусу (зупинка була під самою станицею німецьких прикордонни­ків) не переловить німецька стійка?

На це наш гість з помітним зденерівуванням відповів:

• Панове, я маю перевезти вас до Пассав, і це вже моя справа, як і що я маю зробити.

Поведінка зв’язкового нас бентежить і будить недовір’я. Не сподобався нам не тільки зміст, але й форма сказаного. Ми вважали себе більш досвідченими у таких справах, і на наші запити хотіли хоч короткого пояснення.

У нас був звичай, що навіть тоді, коли командир давав певний наказ (про невиконання його не було мови), то завжди ми могли запитати його про точніші дані, чи, прос­то, просити поради.

Буркун не видержує й каже: „Дорогий пане, ми зробили не на те півтори тисячі кілометрів дороги пішком, щоб тут, на нашому останньому етапі_; попасти за ґрати. Зовсім не мусите трудитися й наражуватися, бо ми без великого тру­ду зробимо ще тих ЗО клм. пішком, щоб бути певними за наше завтра. Зрештою, як пообіцяне авто поїхало по іншу — більшу групу, яка перейшла тої самої ночі кордон Ба­варії (так оправдав зв’язковий неприїзд авта), тоді зовсім добре можемо зачекати тут до завтра.

Ми вже знали з оповідання хлопців, що всі емігранти мають документи без знімок, і тому нам було дивним, що на одне пополуднє не можна було для нас таких докумен­тів випозичити.

Але тут прийшов останній „наступ” нашого гостя.

— Мої панове, мені не зрозуміло, що ви, повстанці, які громили всіх і вся, нараз набрали страху перед безнадій­ною прикордонною сторожею. Та я, як схочу, то шапкою їх розгоню! Зрештою, якби навіть не пощастило і ви якимось чудом таки попали до „цюпи”, тоді, будьте певні, ми вас за­раз на другий день якось видобудемо. Навіть, якби треба було вас викупити, то й на це гроші знайдуться.

Що ж — наша вояцька амбіція була порушена й обра­жена в самих основах.

І, ніби дійсно: чого це ми раптом стали такими боя­гузами? Хоч тиснеться на уста відповідь: нащо ж видавати гроші иа евентуальне викуплення, як можна зовсім добре обійтись без -цього риску? Все ж таки поволі й знеохочено піднімаємося з наших лежанок і починаємо заглядати до наплечників. Зрештою, не можемо дозволити^ щоб той „відважний” зробив нам марку боягузів.

Мовчки починаємо вибирати для себе одяги. Жаль розставатися з мундурами й вдягати на себе оце лахміття. Воно хоч може й порядніше від наших знищених рейдом уніформ, проте ніяк не можна підібрати відповідної ве­личини. Одинокий Буркун може хоч частинно задовольнити свої „смаки”. А ми з Гордим крутимося над наплечни­ком. як квочка над курятами, і що натягнемо які штани, то майже колінами світимо. А з маринарок просто лікті вис- тають.

„Боже, — думаю, — як же ж німецькі стійкові не мали б пізнати, що тут „штімт вас ніхт”?...

А наш зв’язковий підганяє нас, як погонич коні, бо до від’їзду автобуса залишилось тільки 10 хвилин. Нарешті ми готові до маршу. Глядимо один на другого й самі собі не віримо, як ми змогли за тих кілька хвилин перетворитися в таких страшних цивільних покрак. Якісь неокресленого сти­лю й моди шапки поробили з нас правдивих одеських жулі- ків.

Втім, несподівано наш зв’язковий каже: „А тепер, па­нове, дайте до мого наплечника всі матеріяли з Краю, світлини і взагалі все, включно з картами теренів, бо я маю оригінальні документи і, якби вам щонебудь притрапилося, то завжди зможу все спокійно і без ризика перевезти куди слід”.

На щастя, такими наївними ми вже не були. Делікатно перепрошуємо його й кажемо, що всі матеріяли ми закопали ще у лісі й, коли він нас щасливо перевезе до Пассав і ми належно оформимо наш побут у Німеччині, тоді самі вже легально приїдемо знову сюди і все заберемо з собою.

Як громом поражений, спустив голову наш „відважний”. Такого обороту справи він не сподівався. Мабуть добре по­жалів свого труду. Та було пізно, бо ми вже самі почали принаглювати його до відходу.

Прощаємось з хлопцями й господарем і виходимо на двір під шопу. До зупинки добрих 900 метрів. А часу вже дуже мало. Не було іншої ради, як бігти з горбка до шосе полями — коротшою дорогою. Біжить з нами теж і наш „зв’язковий”.

Чому ми бігли правдивою розстрільною, сам не можу собі пояснити. Мабуть, з призвичаєння.

Автобус вже на зупинці, а нам ще треба яких три хви­лини часу. Чи зажде на нас?

Біжимо й нічого не бачимо. Аж тут нараз: „Генде гох!” От тобі й війна!.. Два прикордонники кличуть:

— Ком, ком, ком!..

А нам аж кров заціліла в жилах. Щось подібне пере­жити людям, які ніколи на протязі років не підносили вгору рук, не так просто й легко. Тим більше, що бачимо у гранич- ииків малі крісики зовсім без магазинків.

І нараз так страшно жаль нам, що закинули свою зброю й не дали доброго прочухана тим смішакам.

Та немає ради...

А наш Гордий, як бачу, навіть не думає піддаватися. Стрибками попід берег річки відступає до лісу. А ліс яких чотири кілометри від нас. — Що він таке вигадав — важ­ко передбачити. Найправдоподі'бшше, нічого взагалі не ду­мав, а тільки знав, що ми взагалі не можемо нікому під­датися. Обидва з Буркуном кличемо його, бо ситуація справді не така, як ми до неї привикли.

А „ґренцшуци” вже біля нас. Питають про документи.

Звідкіля ж їх взяти, як ми навіть не знаємо, де у наших вбраннях кишені?

Тільки одинокий „зв’язковий” почав метушитися по своїй маринарці, і через хвилину подав дрижачими руками своє ДП (що це за таке магічне слово „ДП — карта”, ми взнали аж по виході з тюрми). Користаємо з хвилини й надумуємося, що нам зараз говорити. Вже вернувся засапа- ний Гордий і тільки махнув рукою, немов би хотів сказати, що все пропало.

Нарешті починаємо підсміхатися. Було зрештою з чого. Наш „герой-зв’язковий” (я вспів у міжчасі заглянути у його ДП), славний п. К., дрижить неначе в пропасниці. Шкода, що таким не бачив його Леонардо да Вінчі, а то був би намалював з нього найславнішу свою картину, яка дістала б назву „Страх”.

А німці питають, чи він належить до нашої „компанії”? Рішуче заперечуємо, бо не хочемо з таким паном навіть си­діти за ґратами.

Яка доля ждала нас — ми вже дуже добре знали. Що ж, — подумали — три місяці не вічність. Відсидимо, відпо­чинемо, виспимось. А в тюрмі теж треба трохи побувати, щоб для комплету пізнати життя з усіх його „романтич­них сторін”.

За цей час пана К. німці пропустили і він (автобус вже давно чкурнув) майже бігом почвалав у напрямі Пассав. Навіть не мав часу бідняга оглянутись. Або, може, страшно йому було, щоб його ще раз не задержали.

По 7-ох тижнях ми вийшли на волю. Тоді ми довідались, що п. К. не був ніяким зв’язковим, а тільки через припадок відібрав телефон на станиці СХС і на власну руку, а може за чиїмись спеціяльними вказівками, вибрався проводжати нас на Пассав. Для кого він так конечно хотів здобути наші крайові матеріяли_; ще й сьогодні важко дати певну відповідь.