,,На ліснпчівці”. — Із рейду по Словаччині, липень 1947 р. Старшини відд к-ра Бурлаки (зліва): Буркун, Сагайдачний, Марко.

Лежимо з запертим віддихом і міцно стискаємо відбез- печену зброю. Ворог наближається скоро, поодинокі голо­си зливаються з тріскотом зісохлої лісової рістні. Вже їх видно: йдуть трьома лавами прямо на нас. Та в віддалі кіль­канадцяти метрів перед нами перша лава несподівано роз­двоюється, одні йдуть вправо, а другі вліво, обминаючи густе кущовиння, в якому ми скрилися. Друга й третя лава йдуть слідом першої. Ми, наче чудом, опиняємось невик­риті позад них.

Як тільки вони зникли з наших очей, ми виповзаємо з ку- щовиння й швидко прокрадаємось навскоки, щоб добратись до шосе за кілька кілометрів від місця, де засів ворог.

Пройшли з годину лісом, і перед нами шосе. Задер­жались в ярку на короткий відпочинок. В долині чути гур­кіт авт, що підвозять нові частини ворожого війська для підсилення засідки вздовж шосе. На ліс схиляється вечір- ний сумерк. Ще трошки підождемо і, як тільки стемніє, про­скочимо шосе.

Та несподівано чуємо позад себе підозрілий тріск га­луззя. За кілька метрів перед нами забовваніла в кущах постать ворожого вояка. Він іде просто на нас.

• Стій, руки вгору!

Він задержується, кидає зброю й підносить руки вгору. Та з-поза нього вихиляється друга постать і пускає в нас серію зі свого автомата. Відрухово відповідаємо вогнем, і обидві ворожі постаті падають мертвими долі. Відгомін двох серій відбився в глибині гір, і знову нависла тиша. Але лише на мить₎ бо перервав її важкий стогін нашого друга Бистрого. Він був важко ранений. Ми зірвались до нього і тоді щойно помітили, що наш командир Максим — мерт­вий. Він лежав горілиць, а з чола у нього спливала кров. Ворожа куля поцілила його так, що він загинув, не скрик­нувши. Лише його рука стискала міцно ще й тепер автома­та.

А стрілець Бистрий спливав кров’ю і важко дихав.

• Друзі! — озвався він виразно. — У мене обидві ноги розторощені зовсім... Я вже нездатний ні до чого... Повідом­те колись мою маму, що я загинув в бою як вояк УПА і що я згадував її в останню хвилину ...

А вслід за тим гримнув постріл з короткої пістолі. Цей стріл прийшов скорше, аніж ми вспіли зрозуміти слова нашого раненого друга про останню хвилину його життя: це він, бачучи своє тяжке поранення, рішив покінчити з собою, щоб не бути нам тягарем у скрутній ситуації. Ми.

освітили стривожено його нашими електричними лямпками, та при їхньому світлі побачили вже лише останнє перед­смертне дрогнення блідого обличчя нашого побратима...

Темне небо прошила блискавка. Став падати грубими краплями дощ. Та ми не звертали на нього уваги. Вояцькими лопатками викопали ми могилу й поховали в ній на віч­ний супочинок в чужій землі двох наших друзів: командира Максима й стрільця Бистрого.

Востаннє глянули «а нєзамітну свіжу могилу і рушили в дальшу дорогу.

Схилом гори сходили ми до шосе. Каміння виривалось нам з-під ніг і з шумом котилось наділ. Та нам тепер' було бай­дуже: ха,й стає перед нами ворог, і ми в одчайдушному бою відплатимо йому за смерть друзів.

Але ворога не видно. Без перешкоди переходимо шосе. Можливо, що ворог і чув, як ми переходили, але не мав охоти встрявати в бій вночі, коли не можна бачити ні кіль- кости противника, ні його рухів.

Небезпечна перешкода на нашому шляху — обставле­не ворожою засідкою шосе — була за нами. Та цей пере­хід прийшлось нам оплатити несподівано дорогою ціною: ціною юного життя двох наших дорогих Друзів.

■ \

Кі

І ./-н*.

• М

і

АІА

о. '

/ІмЛ% Ту у***ьк*і , '