Ціною крови і життя

Літом 1947 р. Головне Командування УПА дало наказ окремим відділам, що оперували тоді на Закерзонні, перейти рейдом в західню зону Німеччини. Дорога туди йшла через Чехословаччину і тому на її території й появилися літом 1947 р. рейдуючі частини УПА. Большевики скоро зорієн­тувалися щодо напрямку й щодо цілі тих рейдів і доручили чеським комуністам ужити всіх заходів, щоб не пропустити цих живих свідків революційно-збройної боротьби україн­ського народу проти большевицько-московського наїзника поза залізну заслону. Військові частини Чехословаччини, що згідно з московсько-польсько-чехословацьким догово­ром з 28 травня 1947 р. взяли участь в великих бойових опе­раціях проти УПА на Закерзонні, виявились неспроможними загородити дорогу з півдня відділам УПА, тому чеські ко­муністи змобілізували додатково спеціяльні відділи колиш­ніх чеських комуністичних партизанів, щоб при їх доцомозі оточити на території ЧСР і знищити рейдуючі частини УПА, або бодай змусити їх вернутись до СССР. В такій ситуації було недоцільно маршувати великою групою. Тож рейду­юча частина розчленовується на невеличкі відділи і кожна з них рейдує самостійно.

Цивільне населення Чехословаччини, а головно словаць­ке, поставилось до нас дуже прихильно. Комуністична вла­да засипала свої села з літаків летючками, закликаючи в них населення до співпраці з органами безпеки у винищу­ванні „бандерівських фашистів” та погрожуючи, що за най­меншу допомогу „бандерівцям” винні будуть жорстоко по­карані, але все те не впливало на наставления населення до нас. Коли ми заходили до сіл, словаки, а також чехи радо обдаровували нас харчами, давали потрібні нам інформації й нераз переховували наших ранених і хворих, хоч за це грозила їм кара смерти. Завдяки тому ми могли щасливо виминати ворожі засідки й завдавати ворогові дошкульних ударів на його власній території.

... Наш відділ задержався на відпочинок на покритому лісом узбіччі скелястих Низьких Татр. Біля кристально чис­тих вод рвучкого гірського потічка сиділо нас сімнадцять в темнозелених одностроях, з легкою автоматичною збро­єю в руках. Кінчаємо наш відпочинок, збираючись до даль­шого маршу. Оподалік стоять в кущах стійкові, а побіч нас схилився над мапою командир Максим. Простудіював­ши мапу й записки, командир встає й поясняє нам:

— Сьогодні, дев’ятого жовтня, чотирнадцять день на­шого маршу чехословацькою територією. Досі пройшли ми кругло триста кілометрів і знаходимось тепер у підніж­жя Карлової Гори. Це досить недогідне місце, бо навколо нас оббігає шлях, що перетинає нам маршрут. Його ми мусимо перейти сьогодні, бо після вчорашньої зустрічі з нами ворог знає, де ми задержались, і буде пробувати ото­чити нас. Треба виграти на часі. Отже, маршуємо! Збільши­ти віддаль один від одного і зберігати якнайбільшу обе­режність!

Заки розрухалися, йти важко. Ноги — наче колоди. Вже третій день не заходимо до сіл, бо там скрізь повно ворожого війська, і харчуємось як середньовічні монахи —■ ягодами й водою.

Йдемо широкою поляною. Враз „шпіца” алярмує, щоб задержались. На кінці поляни скривається в кущах з деся­ток озброєних людей. Командир пильно розглядає їх у да- лековид. Так, це лише невелика ворожа групка. Підемо по­при них, бо вони й так вже побачили нас; якщо зачеплять нас, то дамо собі з ними легко раду. Маршуємо далі й ба­чимо, що ворог втікає. Продираємось через перелісок, і перед нами шосе. Задержуємось і командир уважно сту­діює в далековид терен перед нами. Он по другій сто­роні шосе засівся, невміло скрившись в кущах, ворог. Його багато. Розстрільною заляг пін вздовж шосе, скерувавши дула своїх скорострілів в напрямі нашого лісу. Нараджує­мось, що робити. Та враз долітають до нас голоси з-позад нас. Кожен миттю зрозумів, в чому справа: це, мабуть, ворог хоче „вичесати” нас з лісу й загнати на засідку вздовж шо­се. Командир подає шепотом наказ:

— Скритись добре в кущах і держати зброю напоготові. Якщо ворог відкриє нас, прориватись в протилежну від шо­се сторону!