Пропаганда революційних кличів

„Воля народам і людині!” „Нехай живуть самостійні держави всіх поневолених народів!” „Смерть катам йа- родів — Гітлерові і Сталінові!” — Це гасла УПА, які стверджували, що Українська Повстанча Армія бореться за самостійність разом з іншими поневоленими. УПА заклика­ла росіян, поляків, білорусів, -народи Уралу, Сибіру, Повол- жя_; народи Азії, узбеків, туркменів, башкирів, татар і інших кидати німців і переходити в її ряди. Видано листівки, зміс­том яких була історія даного східного народу, пояснення, за що веде боротьбу український нарід.

На ці заклики відгукнулись перші ті, кого волиняки вирятували від голодної смерти в таборах. Вони покидають господарів і масово зголошуються до УПА.

Ці самі люди писали відозви до своїх братів по націо­нальності, які перебували на українських землях в окре­мих, як допоміжні німецькі, військових відділах. Відділи ці зокрема виконували службу на залізниці, як охорона проти партизанки, вони допомагали випомповувати континген­ти або ловити людей до праці. Такі відділи часто пере­ходили на сторону УПА зі зброєю, а німецьких старшин роззброювали або стріляли. Літом 1943 р. була в УПА вели­ка кількість бійців чужої національносте. Штаб УПА творить з них окремі національні відділи, якими командують їхні ж старшини. В боях ці відділи визначались особливою завзя­тістю.

По селах створено шкільництво. Діти почали знову ходити до школи. Шкільні інспектори зайнялися перевиш- колом учителів. Організовано театральні мандрівні групи. Театральні групи мали протинімецький і протибольшевиць- кий характер, що дуже подобалось селянам. Особливо таким чином ширились повстанські пісні, яких співали на­віть малі діти.

Я сьогодні від вас від’їжджаю Боронити ріднесенький край,

Може вернусь, а може загину, —

Ти за мене, дівчино, згадай ...

— співали тоді волинські села.

По селах, в пам’ять поляглих борців, сиплять могили. Селяни вкладають душу в цю працю: роблять проекти могил, вибирають місце, навозять фірманками землю, гар­но дернують, ставлять огорожу, зверху вкопують високого хреста. На могилі, звичайно, великий тризуб з написом „Слава Україні — героям слава!” В Туличові теж, серед села навпроти кооперативи, зноситься така могила. В неділю з околишніх сіл зібралось багато народу, прийшло два рої стрільців з відділу УПА, які повнять почесну варту. Свяще­ник з села Вербично служить панахиду^ співає хор. Після посвячення на могилу виходять промовці. Випав гарний день, люди вертаються додому. Стрільців комітет запро­шує на обід. У всіх веселий настрій, дарма, що на столах немає горілки₎ яка заборонена в УПА. Прощаються і г піснею:

Підемо в бій Всі якстій, —

За красу,

За нарід свій ... відходять. За ними біжать діти. На воротах, спершись стоять жінки, дівчата махають хусточками і плачуть.

Усюди по церквах відправляються служби Божі. На­рід ходить молитися. Святкують національні свята, улашто­вують академії на честь Коновальця, Петлюри, Базару й інші. Читають журнали: „Ідея й чин”, „Перець” тощо.

Після посвячення могили в селі Туличові пару тижнів було спокійно. Аж одного ранку, коли була мряка, автами приїхали до села німці. Усіх мешканців села зганяли в одне місце. Хто втікав, або ховався, того вбивали. Відібрали усіх старших віком мужчин і жінок, вивели за село, змуси­ли викопати яму — усіх постріляли і яму засипали. Дітей та людей у середньому віці позаганяли на автомашини і по­везли до Ковля. Усю худобу польські фольксдойчі зібрали в табун і погнали в Ковель. Навпроти села Радович неве­ликий загіїн повстанців з кулеметів обстріляв цих вислуж,- ників. Худоба розбіглася по полях, частину корів повстанці загнали до лісу. Німці й їх вислужники село пограбували й підпалили. Усе згоріло, не лишилось ні одного двору. Чотири дні над селом стояв дим, а на п’ятий день люди, хто остався живий, сходились на свої пожарища. Чувся плач і голосіння жінок, На кладовищі копають ями, де без трун ховають повбиваних і живцем попалених людей. Відкопали теж по­мордованих за селом. На кладовищі ями притрушують соло­мою. спускають стареньких, накриваючи рядном, і засипа­ють. Працюють до пізньої ночі, щоб усіх поховати. Вечером по селі виють голодні собаки, нявкають коти. Тих людей, що повезли в Ковель, замкнули до „ґетта”, звідки ганяли на різні роботи. Знаходились відважні дівчата і жінки, що но­сили водку німцям, й так викупляли з „ґетта”. Були й такі, що, йдучи на роботу, утікали. Моїй матері також вдалося на шостий день втекти.

Так надійшли жнива 1943 року. Людей із знищених сіл порозміщувано в інших селах. Команда УПА посилає відділи стрільців й одночасно закликає селян на призначе­ний день збирати урожай.

День і ніч пильнує варта. Скрізь розставлені стійки, на дзвіницях, «а вітряках, на високих горбах. Посланець на коні або пішки подає вістку. Щоденно зміняється кличка від одної місцевосте до другої. Зв’язкова сітка діє пос­тійно по цілому терені. Цілі села йшли на поміч загроже- ним околицям. Ті, що мали зброю, приймали бій, інші хо­вались по лісах. Якщо недалеко стояли відділи УПА, то разом робили засідки на ворога.

І ось нова вістка. Гінець на коні дає знати, що на станцію Турійськ прибула велика валка німецького вій­ська, яке їде в напрямі села Радовичі. Люди втікають, хова­ються. Німці в селі Радовичах находять старого чоловіка, кажуть щоб переказав людям вертатись і працювати, що вони нікого не будуть зачіпати. Старші віком люди стали вертатись, бо вдома зостався доробок, треба доглядати. Німці пішли далі в сторону села Туличова, перейшли спалене село, вернулись назад і попід спаленим селом роз­тягнулись фронтом від колонії Зигмунтівка аж до села Лі- тин. Покопали ями, поснували телефон, утворили оборонну лінію. Осідок їхнього штабу був в селі Радовичах на чеській колонії. На другий день зі станції Турійськ привезли парові молотарки і на полях Туличова почали молотити зібране збіжжя. Шість день молотили, Нарешті розвідка донесла, що завтра мають відвозити збіжжя на ст. Турійськ. Прибули відділи самооборони з околишніх сіл і' зайняли добре упля- новані становища. Люди з дальших околиць приїхали „по­могти” відвозити збіжжя німцям. Німці раді. Обіцяють платити, аби селяни возили. Люди їхали, наче на ярмарок. Кожний господар мав свої мішки. Німці тішаться, що збіж­жя вдасться вирвати від повстанців. Роздають людям різні відозви проти повстанців. Ґебітскомісар Каснер приобіцяв шефові цієї акції нагороду, якщо німці вивезуть збіжжя. Фірмаеки рушили в сторону Радовицького лісу. За селом почався пісок, їхати треба помалу, погоничі ідуть коло во­зів, ліс тягнеться два кілометри. І ось, при виїзді з лісу, на передню охорону німців погоничі дають кілька серій з ав­томатів, їм помагають повстанці, які вискакують з корчів. Фіри завертають на бічну дорогу. Задні німці не знають, що робиться спереду. Зв’язковий німець на мотоциклі діс­тає пару кульок. А над селом рвуться білі димки: це пов­станці з двох гармат обстрілюють збірний пункт зі збіж­жям. Зчинилась паніка. Від Літинського лісу наступають відділи самооборони. Лінія ворога, яка знаходилась за три кілометри на південь від місця бою, не покидає своїх ста­новищ, бо боїться нападу повстанців з півдня. Селяни, покинувши фірманки, зі зброєю в руках почали стрілянину, яка довго не триває. Німців розбито. Полонених німців з вермахту, переслухавши, відпускають. Німців, які мали ру­де вбрання, повбивали.

УПА на Волині

Коли на початку літа 1943 р. УПА витиснула червону партизанку за Прип’ять, нарід узявся до праці з зав­зяттям. Всі намагаються вимолотити збіжжя і якнайбільше його заховати. Німці спроваджують з Білоруси генерала СС-ів фон дем Баха, який славився як спеціяліст у бороть­бі з партизанкою. Цей генерал видає листівки до насе­лення проти ОУН й проти „бандерівців”, в яких дарує жит­тя тому, хто зі зброєю перейде до нього. Акція кінчається тим, що німці пограбували деякі села у відкритім терені, бо до лісу боялись заходити.

Волинь майже вся перебуває під володінням УПА. На північ відправляють велику кількість рогатої худоби, збіж­жя, муки. На Поліссі є великі простори лісу, де можна пере­ховати корови від ворога.

Транспорт відбувається підводами. Це виконати тяж­ко. На переїздах залізниць німці поробили бункри. Пере­їзд огороджений. Великі стовпи закопані в землю й осно­вані колючим дротом. Ворота ввечері зачиняються, щоб повстанці не їздили. Але через переїзд на залізниці Ковель- Берестя, в напрямі через село Годовичі на село Смідин, треба перегнати 200 штук корів. Провідник групи має 20 людей. Довідався від своїх зв’язкових про кількість німців в заставі. Наказав стрільцям сховати зброю у возики. На­перед виїхало 4 однокінні фірманки. За фірманками діт­ваки із села і повстанці поперебирані¹ по-сільському, женуть корови. Під’їздять до воріт, провідник злізає з фірманки, гукає, щоб відчинили. Ніхто не відзивається. Тоді провід­ник дістає велику пляшку з горілкою, гукає „шнапс” — з бункру вискакує німець, іде до воріт і торгується. Водки він потребує, але перепустити корови і фірманки не може. На цю розмову з бункру вилазить другий німець й каже, що його камрад „дум”. Можете їхати, тільки хутко. Німці пішли до бункру, а фіри й корови подались через переїзд. В тім часі побачили, що надходить потяг. Наказ, і стрільці кидаються в бункер, з якого за кілька хвилин цівки двох кулеметів скеровуються проти потягу. Провідник виходить наперед, вимахує лямпою з червоним світлом. Потяг стає. Вже більше як половина корів перейшла на другий бік. Від потягу чути запити, чому не можна їхати. Провідник відпо­відає по-німецьки, що має зараз приїхати потяг з робітни­ками, які будуть ладити залізницю. Остання корова перей­шла, останній віз переїхав, тоді провідник зі стрільцями, забравши два кулемети, рушниці й амуніцію, відійшов у напрямі, куди погнали корови.