Останній бій на рідній землі

Гарний весняний день 1947 року, день Святого Духа, — залишиться в моїй пам’яті назавжди. Тоді наша сотня про­щалась з прекрасними Карпатами і з українськими селами, з яких польські та російські большевики вигнали їхніх гос­подарів. Села зосталися безлюдними. Тільки головними шля­хами Лемківщини чути було гуркіт автомашин, що вивозили награбоваее майно наших селян-

Під охороною ночі повстанці вели розвідку, бо вже не було українського населення, яке допомагало їм, даючи пот­рібні відомості. Не легко було й роздобути харчі, бо ворог так щільно залляв ціле „Закерзоння”, що тяжко було діс* тавати харчі з підземних магазинів. Удень треба було пос­тійно бути в бойовому поготівлі, бо кожної хвилини можна було сподіватись наскоку.

Наша сотня оперувала в районі „Холодного Яру”. Тому, що тут не було великих лісів, ми мусіли маневрувати, раз- у-раз змінюючи місця постою.

Теплого червневого вечора, з суботи на неділю, коло 200 вояків нашої сотні перемаршували з П’ятківського лісу під село Добрянку, Перемиського повіту, і закватирували на порослому деревами горбку. По дорозі, переходячи село Добрянку, стрільці роздобули трохи бараболі. А що в тому місці були підземні магазини з м’ясом, то приготовлялись дещо й зварити. У глибокому ярі кухарі знайшли відпо­відне місце, добре його замаскували і поробили з чатиння дахи, щоб дим не виходив угору, а розходився по лісі.

Почало заноситись на день. Службовий підстаршина повідомив, що обід, вечеря й снідання вже готові, щоб рої по черзі підходили до кухні. Решта сотні була в пого- тівлі. На горбку почався рух- Деякі стрільці ще спали, інші вже були готові і з їдуїнками чекали на свою чергу. Кухарі швидко роздавали їжу. Скінчивши їсти, замаскували місця, де були вогні, і долучились до сотні.

З-за обрію висунулось велике жовте коло і своїми пер­шими променями освітило безлюдні села. Незабаром золоте проміння продерлося і до нас крізь чатиння густих ялиць.

Командир Громенко.

Дехто з вояків відмовляв молитву, інші перевіряли зброю або заводили розмови. Панував святковий настрій.

Курінний капелян о. Кадило повільним кроком пере­ходив оборонну лінію, спинявся коло стрільців і повідомляв, що сьогодні — перший день Зелених Свят. Звичайно цер­ковні й національні свята ми урочисто святкували. Робили престіл, о. Кадило убирав священичі ризи і під спів нашого маленького хору відправляв Службу Божу. Сьогодні ж у нашому таборі настрій був хоч святочний, але сумний. Не приготовляли Престолу, і о. Кадило не в ризах, а в сірій шинелі обходив бойову лінію.

Десь біля 10-ої години ранку стежа повідомила, що краєм лісу, в напрямку села Ляхови пішла мала польсько- большевицька частина. О год. 10:30 прибігли задихані стрільці й сповістили, що від села Ляхови на наш табір розстрільною йдуть поляки.

На горбку, де ми кватирували, не можна було прий­мати бою. К-р Громенко дає наказ до контратаки. Швид­кими скоками сотня відійшла на яких 200 метрів від ніч­ного постою на рівнину. Треба було займати оборонні становища, бо вже було чути ворожі голоси.

Ворог вже близько, ми бачимо, як він підсувається чимраз ближче- Вже не більше як сто метрів від нас. Мені довелось бути на лівому крилі з роєм Лози, і на нас нас­тупало вороже праве крило, на чолі з їхнім капітаном. Ви­махуючи прутиком, він подавав команду і остерігав своїх стрільців. Але його вояки голосно розмовляли та сміялись, не припускаючи, що ще кілька кроків і багатьох з них зус­тріне смерть.

Вже зовсім близько. Може 70, може 50 метрів. У кожно­го повстанця вже дрижить палець на крісовому язичку. По нашій лінії тихо перейшов наказ: Брати на мушку, щадити амуніцію! Потім ще наказ: На свисток — вогонь!

І осьрозлягся свист і рівночасно затарохкотіли автома­ти й кулемети. Ворожа лінія скошена нашими кулями. Чуємо зойки та стогони ранених. Ті, що не впали, почали втіка­ти. Але й їх зустріла доля їхніх товаришів. Переді мною, мо­же за десять, метрів, лежить убитий польський капітан — в руці стиснув він рукоятку пістолі, а збоку на кашкеті блищить у нього герб „демократичної” Польщі.

Ранені просили: „Колєдзи, не забіяйцє!”, а інші крича­ли: „Боже, за цо я умєрам!” Звичайно, знаходячи на побо- євищі раненого ворожого вояка, ми давали йому першу

поміч і забирали на санітарний пункт. Тепер першої помочі дати не було часу, бо треба було чимскорше переходити в інший ліс.

У віддалі 5-7 метрів один від одного обережно подає­мося вперед. З правої сторони доносяться голоси, — то друга польська частина поспішає на поміч своїм. Залишив­ши заднє забезпечення — одну чоту — тихо прямуємо вперед. Перед нами глибокий яр, а далі стрімка скеля. По лінії знову наказ: швидко добитися на вершок скелі і там