Малий івась

До бескидських гір зближався німецько-большевиць- кий фронт. Деякі відділи УПА, що вели свій вишкіл на хребтах гірського масиву Букове Бердо та кватирували в поблизьких селах над Сяном чи Волосаткою, вийшли в рейд у великі ліси східніх Карпат.

Інакше було зі сіткою ОУН. її працівники мусіли за­лишитись у своїх теренах, щоб кожночасно бути з на­селенням.

В лісах Ветлинеької полонини пришилося переходити фронт районовому провідникові Ліського повіту.

Друзі скрились у глибоких лісах і чекали, коли прой­дуть німецький і большевицький фронти. Сподівались, що коли лінії посунуться на Словаччину, вони опиняться в запіллі. У кожне прибескидське і подальші села насунула маса большевицького війська. Між ними були епецчастини НКВД, які робили розшуки за повстанцями та вишукували людей, що співпрацювали з повстанцями.

Про місце перебування друзів знала тільки одна ро­дина зі села Беріжки. Вона доносила їм харчі. Одначе постійне перебування сталінських посіпак і застій фронту утруднили постачання поживи. Зажурилися селяни, що не можуть винести стрільцям харчів. Голодували повстанці...

Маленький Івась сам додумався₎ чому зажурений його батько. Він знав, чому вечорами тато вже не виходить до лісу. Тож Івась вибрав нагоду і несміло сказав батькові: „Тату, я занесу нашим воякам їсти, як пожену пасти корову”.

— Добре, але мусиш вважати, Івасю!

• Не журіться, тату₎ я скажу, що це мої паляниці, як мене будуть допитувати і обшукувати.

Дві паляниці, що їх щоденно приносив Івась, заспо­коювали революціонерам голод. Івась теж радів, що може стрічатись з своїми повстанцями. Він знав, що мусить мов­чати, коли б большевики його зловили і допитували. Він сам почував себе повстанцем. Хоч малий і без рушниці...

Весело збігав Івась з полонини вниз, як нагло спинив його гострий оклик: „Пастой, мальчік, ти куда?” У торбині ніс він кілька принагідно знайдених грибів.

• Я гриби для мами збираю, ось вони тут у торбині — відказав сміло Івась. Та не повірили енкаведисти. Вони знали, що малі діти служать повстанцям. Почались допи­ти батьків і малого Івася. Не помогли ласі обіцянки, а зго­дом і знущання. Всі говорили одне і те саме: „Ми не зна­ємо, де бандерівці”.

За кілька днів вже і малому Івасеві важко було вирва­тись, навіть з коровою, до лісу. За ним уже слідкували. Та його відданість повстанцям придумала щось інше, щоб тільки допомогти своїм.

Звичайно обідньою порою ішов він до потоку купа­тись, а при цьому вправно ловив руками пструги. Поволі, обережно оглядаючись, крок за кроком, запускався все дальше і дальше в глибину потоку, в ліс. Коли бачив, що за ним вже ніхто не слідкує, швидко заносив рибу на означений пункт і вертався додому.

На лозовім прутику завжди ніс дві-три маленькі рибки, які мали служити йому доказом, що він справді ловив рибу.

Большевиків це переконувало. А тим часом маленький Івась більшою рибою, що її ловив, кормив повстанців, аж доки большевики не прорвали фронту і не вийшли з під­карпатських сіл.

Туча

„НЕ СКАЖУ!”

„Ні погрози, ні тортури, ані смерть не зневолять Тебе виявити тайну'”

(З „Декалогу українського націоналіста”)

Це було літом 1946 року.

Троє бійців УПА — Максим, званий Майк, бо родив­ся в Америці й лиш кілька літ перед другою світовою війною приїхав з батьками сюди, на Лемківщину, Мазепа, дебелий, двометровий лемко з Жогатина біля Березова, та Зоряний, родом з Сяніччини, колишній підстаршина Галицької Диві­зії й учасник бою під Бродами, — повертались з праці при будові підземної шпитальки до місця постою своєї частини.. Переходячи через село Гута, запримітили вони, що в одній хаті ясно світились світла і звідтам долітав веселий гамір. Заінтриговані, пішли вони туди й побачили, що це наші се­ляни прадавнім звичаєм вшановують своїх іменників Петрів і Павлів, бо це ж того дня був саме празник святих апостолів Петра й Павла. Побачивши бійців УПА, селяни запросили їх до хати й стали з радістю вгощати їх як своїх оборонців. Наші бійці були по-вовчому голодні,то й не відмовились від запрошення до смачної вечері.

Несподівано десь біля 11-ої години з’явилась у відчи­неному вікні постать польського сержанта з машиновою пістолею в руках. Скерувавши її на трьох наших друзів, він крикнув:

— Руки вгору, не рухатись з місця!

Першим скраю біля вікна сидів Мазепа. Такі несподі­ванки не були для нього .новиною. То ж, ще польський старшина не докінчив свого зазиву, як Мазепа підніс свою