Повстанцям і бог помагає

Хто бував на війні й попадав у безвихідні положення, той часто мусів свій щасливий рятунок приписати вищій силі, яка кермує долею людини, — силі Всевишнього.

Таких безвихідних ситуацій, де людина просто не має вже надії на вихід, є особливо багато в збройно-підпільній боротьбі. Постійні рейди по ворогом переповненім терені, часті сутички й бої з близької віддалі створюють нераз казково неймовірні події, ЩО' їх переживало і переживає тепер вояцтво з рядів УПА чи ОУН, які дальше продов­жують боротьбу з большевизмом.

Про такі моменти висловлюються вояки УПА коротко: ,,Нас Бог врятував!!” Бо надія іна вищу поміч глибоко за- корінена в серцях українських повстанців-лицарів, які осо­бисту відвагу і посвяту тісно сполучують з вірою в Бога.

Ось кілька фактів з крайової дійсности:

Травень 1945 року.

З курінним лікарем, другом Бориславом, дістаємо пе­ренесення на іншу роботу. Відходимо від своїх сотень, які кватирували рад джерелами Сяну, в напрямі містечка Лісь- ко. По дорозі прилучається до нас ще троє друзів з ОУН.

В селі Насінному просуваємось тихенько до кладки через річку. Несподівано проти нас надходить від Берегів Горішних відділ большевицьких пограничників. Ми заля­гаємо не рухаючись і, стримуючи віддих, спостерігаємо, як біля нас проходить біля сотні „червоних” в напрямі Двер- ника.

У селі беремо зв’язкового, щоб провів нас лісом до

Затварниці, бо посуватися дорогою дуже небезпечно. Дря- паємось під гору Явірник. Поспішаємо₎ щоб зайти ще за ночі, хоч за нами вже біля 20 клм. дороги. Військовий ви- ряд, запасова амуніція, наплечник з біллям і харчами дав­лять і збільшують втому. В додатку падає сильний дощ. Розмокла дорога і липке болото. Проходимо поле і пасо­висько та зближаємось до великих Затварницьких лісів. Зв’язковий іде перший. Я третій. Ідемо стежиною - чистим полем. Нарешті здається нам, що ми вже в лісі. Ще яких шість кроків до перших дерев, і враз чуємо з підлісних кущів кілька голосів, а згодом обережне кламцання 'авто­матних замків. Відрухово, без окремої команди „долів”, займаємо становища там, де стояли.

Град автоматних, кулеметних і крісових куль посипався нам назустріч. Перших кілька хвилин лежимо, не рухаю­чись. А потім, під кулями, стрибками відступаємо угору. Ракети здержують відворот, а вогонь із приблизно пів сотні автоматів не зменшується.

Використовуємо хвилини, коли погасають ворожі ра­кети, і далі стрибками відступаємо все вгору і вгору. У грудях нестає повітря, а серце товче важким молотом. Сил вже немає драпатись під гору і тому біжимо рівнобіжно з ворожою лінією. Кулі з’їдливо джмелями гудуть дов­круги нас. Шарпають одежу, зривають шапки ...

Та ні одна із тисяч куль не звалила нікого з нас. Ніби невидиме забороло відхиляло їх від наших тіл.

Будився гарний_; погідний ранок. Сонце привітало нас з д. Бориславом над селом Насічним. Навколішках, у ти­хій молитві, під зеленими, стрункими ялицями два повс­танці складали Всевишньому гарячу подяку за неймовір¹- ний рятунок.

Квітень 1946 р. З чотирма стрільцями, що їх я мав для помочі, провів я збори з населенням села Воля Мигова, пов. Лісько. Селяни довго випитували мене прі міжна­родне та наше власне положення, а вкінці запросили пе­реночувати. Втома не дозволила нам відмовитись від при­надної, щирої пропозиції.

Вдосвіта маршуємо в напрямі Смільника. Ідемо обо­лонням понад дорогою. Надворі вже розвидняється. Гас­нуть останні зірки.

Раптом від дороги посипались на нас кулі. Це роями куль привітала нас сотня ВП (Войско Польскє), яка зай­няла становища вздовж дорюги. Залягаємо, а після стриб­ками пробігаємо до недалекого потоку. До потоку було коло ста метрів простору, рівного, як долоня. Це коштувало нам одну дорогу жертву. Лиш чвірка добилась до потоку, звідки ми своїми автоматами здержували наступ цілої сот­ні червоних поляків. А ворог розсипався розстрільяою по чистім полі і густо обсипував нас крісовими, автоматними і кулеметними стрілами. Відстрілюючись, поволі відступали ми водою вгору. Крики „стуй” зближалися до яких соро­ка метрів. Ворога, проте, стримував наш вогонь, і вони, маючи трьох ранених, боялись надто висовуватись під на­ші кулі. Спинитись, одначе, не хотіли. А тут кінчався вже потік і починалася „чиста” гора. Далі не було вже природ- ньої охорони, кущів і берега потоку.

Кожний з нас в думках прощався з життям, бо 25-30 залізних дул, які припадали на кожного з нас, вистачало, щоб посікти нас на решета.

А потім . . . Звідки взялись раптом густі клуби гірсь­кої мряки, що дуже швидко покрили майже цілу гору густою, наче димною заслоною?

Неначе піднялась з гірських шпилів рука Хоронителя, який у вогких, сивих хмарах мряки сховав докраю втом­лених повстанців перед кулями ворогів.

Зелена Хрещата стала нам каплицею, в якій зложили ми подяку Всевишньому за рятунок та помолились за по- ляглого друга.

23 травня 1947.

Перебуваємо у безлюдній Лемківщині. Вже другий місяць не бачимо селян. Взагалі немає тут цивільного на-

Командир ііідтпнка ,Лемко” — Рен.

селения. Дійсна пустеля. А ще недавно бився тут живчик нормального, працьовитого хліборобської о життя.

Лиш повстанці залишились на сторожі попалених сіл та осиротілих рідних могил.

Зв’язок між нами діє справно. Проти нас, що начис­ляли тоді на Лемківіцині до 1000 крісів, ворог кинув у саму тільки східню частину терену тридцять тисяч війська. Кожна дорога, кожний кущ були непевні, небезпечні. Во- рот тижнями лежав вздовж доріг та робив засідки по лісах.

Зі стрільцем Жарким переходжу лісами Лопінника бі­ля Балигорода, до друга Петра. Дорогою розказуємо один одному погані сни, які мучили нас цієї ночі. Ідемо вузь­кою доріжкою, що в’ється хребтом Лопінника.

Несподівано, зовсім близько, з віддалі одного метра, — закричав польський вояк і вистрілив нам попід ноги. У цьому ж моменті я падаю на землю і пускаю серії з ав­томата по кущах, де лежали польські червоні вояки. Один стрибок і я вже за зваленим буковим пнем. За мною поси­пались кулі з автоматів. У відповідь посилаю їм ще кілька коротких серій і стрибаю вниз, де я вже більш безпеч­ний. Стр. Жаркий вийшов теж цілий із тієї стрілянини, що з неї вирятуватись своїми власними засобами було майже неможливо.

Липень 1947.

Попадаю зі стр. Чорнобривим в окружения у лісі біля села Полянки. Увесь день перебуваємо у недалекій віддалі від ворога. Не раз доводиться перебувати в сутичках. Во­рожа розстрільна звужує терен нашої дії щораз більше. У цьому безвихідному положенні дряпаюся на високу, густу ялицю, а стр. Чорнобривий ховається у густий кущ. Завважую, що долом переходить одна ворожа розстрільна, а згодом друга. Старшини весь час пригадують воякам: „патшець і уважаць на йодли!” (дивитись і вважати на ялиці).

У цьому моменті, коли розум лише пригадував: „по­ляж, але не здайсь!”, над головою весело защебетав соловій.

У душу влилась надія і я, замість розпачливого само­губного поруху, заспокоєний притулився до галузки, слу­хав співу пташки, дивився у бездонне небо ... Коли опа­м’ятався, шелест кроків ворожого відділу вже губився у лісових нетрях . . .

Рейд по Словаччині. Не маючи докладної карти, над світанком зайшли ми до одного із 'парків на передмісті Мияви. Тому, що не було поблизу лісу, а день вже ось-ось надходив, вирішуємо окритися у цьому парку. Вирізуємо малі ялинки, „насаджуємо” невеликий гущавник і кладе­мось відпочивати. Всіх нас є п’ять повстанців, а один з нас, д. Давиденко, ранений у груди.

Раннім ранком наїхав на нас один, згодом другий ро­бітник роверами. Примушуємо їх лежати разом з нами. Надвечір почав падати дощ і ми, порадившись з курінним капеляном, отцем Яворенком — Радьом, відпустили робіт­ників додому, щоб принесли нам дещо з’їсти.

Але робітники повідомили поліцію і військо, які швид­ко оточили нас густим перстенем. Ми зауважили це аж тоді, коли почало вже добре вечоріти і наші стежі вий­шли, щоб оглянути шлях нашого маршу. Не було іншого виходу, як тільки пробиватись.

Ворон, Дух і я з голосним криком „слава”, викинув­ши дві гранати та густо стріляючи з автоматів, кинулись прямо на ворожу розстрільну, яка від несподіванки роз­скочилась і на малу хвилину створила вузький прохід. Ми пробились, але поза розстрільною, не маючи змоги відсту­пати стрибками, впав друг Давиденко, прошитий ворожи­ми кулями.

Тупий, пекучий біль у лівому рамені пригадав і мені, що там розгосподарилась сталь. Пробігши поміж будин­ками та юрбами цікавого населення, попрямували ми до лісів. Пройшли шосе і побачили, як вантажні машини під­возять нові ворожі з’єднання, що творять друге окружения, думаючи, що ми скрились між домами міста ...

С. Ґ. Мар