З обіймів смерти

„Там удома старенькая мати Свого сина у віконце вигляда:

Чи поверне із темного лісу Чи покращить матусі життя?”

По упадку шпитальки на Хрещатій, 23 січня 1947 р., де загинуло 17 осіб, провідник Чорнота дав мені припо- ручення підібрати місце для збудування нової шпитальки, а при тому зорганізувати харчі для хворих. Хоч Бескидські ліси над Вислоком були покриті глибоким снігом, проте нас п’ятеро, а саме друзі: Кримський, Прапор, Жук, Яр і я вибралися в терен, щоб виконати доручення. Ніч з одинад­цятого на дванадцяте березня 1947 року була ясна, мо­роз тиснув здорово, хоча був уже березень. Пішком проб>- ратися в село було дуже важко через великий сніг. Тому ми виїхали з лісу на лещатах та в білих „маскеровках”.

Чомусь важко приходилось вилазити з зимової коли- би, що її ми будували мозолистими руками цілу осінь. Див­не прочуття огортало мене, коли ми рушили в терен. В голо­ві пролетіла думка: чи повернемось знову до колиби, до своїх друзів?

Обережно з’їздили ми в село Вислик, де в ту ніч пану­вав великий спокій. Навіть гавкання собак не ворушило ти­шу. Тихцем-підсунулись до першої хати, де одержали роз­відку, що в селі немає ворога. Тут залишили лещата та пішли замовляти харчі.

Коло півночі скінчили зайняття, зайшли до хати трохи погрітися, відпочити. Стрілець Яр спитав мене, чи може піти до ворожбита, який живе тут, недалеко. Я в ніякі¹ ворожби не вірю, але, для розваги, рішився піти також із Яром. За­ходимо під хату. Яр іде перший тому, що знає тих людей, де живе ворожбит. Ворожбит дуже радо годиться поворо­жити нам. Бере карти й кладе мені першому. Говорить, що коло мене велика небезпека, а Ярові каже, що йому випадає на картах смерть. Ми ще трохи затримались у тій хаті, по­тім вернулись назад на свою кватиру.

О 4-ій годині над ранком вийшли з Вислика Горіш- ного в напрямі Явірника- Другі Кримський, Жук і Прапор ішли попереду. Яр чомусь, як ніколи, від мене не відступав. Розповідав мені, як то він хлопцем поїхав до Німеччини на роботу, потім, як прийшли американці, був в одному таборі (назви не пригадую) і там довідався, що на наших з'емлях діє Українська Повстанська Армія. В нього зродилась дум­ка поїхати додому, як поляк. Цей замір йому вдався. Тиж­день провів у хаті, потім зголосився до УПА. Розпитував, чи його люба Лемківщиіна також буде колись належати до України, бо він читав і чув, що деякі уважають нашою гра­ницею річку Сян. Розмовляючи, ми й не оглянулись, як наб­лизилися до присілка Явірника, Файтиська, що заховався між лісами і потоками. Кожний з нас був голодний і пере­мучений маршем по глибокому снігу. Почало дніти, запо­відався гарний, погідний день. Село Явірник вставало зі сну. Обережно підсуваємось до хат присілка. З одної хати вийшов господар з коновками по воду. Від нього ми дові­дались, що в селі спокійно, а до Команчі прийшла зміна польсько-большевицького війська- Заходимо до другої ха­ти, щоб обсушитися, дещо з’їсти. Господиня каже, що хліба не має, а бараболя змерзла, і пропонує нам змолоти трохи зерна на вареники, або пляцки. Стрільці радо годять­ся. Зерно було сире й тяжко мололося. Мелення протяглось коло двох годин. Аж коло одинадцятої години ми з’їли ці добре зароблені вареники. Не спавши попередньої ночі, нас огорнув сон. Для певности посилаю розвідку в село. Один держить стійку перед хатою. Решта відпочиває. Чи всі спали — не знаю, але я заснув. Пробудив мене великий лоскіт і крик друга Прапора, що ми оточені з усіх сто­рін. Збита шиба посипалась на мене. В першій хвилині я не міг зорієнтуватися, де ми, чи в Бескиді в колибі, чи

де, але страшний плач дітей усвідомив мене, що я в хаті. Із стін куриться порох, кулі прошивають дерев’яну стіну наскрізь, в хаті зчинилося пекло. Дах і повала горять. До мене підбігає друг Кримський і просить, щоб я його достре­лив, бо він тяжко ранений. Одним рухом відчиняю ташку, беру в руки пістолю, відтягаю курок, та, коли глянув на дру­га, що з ним довший час ділив долю й недолю, жаль стиснув моє серце і я не був усилі виконати останню його просьбу. За ним біжить друг Яр і кричить: „Я ранений також!” — і звалюється на землю. Наказую вискакувати з хати. Сам рішаю залишитися в хаті назавжди. По хвилині оглядаюсь, в хаті вже нема нікого. Повала почала добре горіти, чую вибухи Гранати коло вікон. Живцем горіти не хочу, пробую вийти, виставляю голову з сіней_; та на привітання мені сип- ляться з-за усіх углів хати серії з ПЛІІІ.

Бачу — перед хатою коло студні лежить троє поль­ських жовнірів коло кулемета. Думаю, що нема іншого ви­ходу, як кинути Гранату й вискакувати з хати- Так я й зробив. Перед порогом хати лежало в калюжі крови дівча. Біжу не до лісу, а в напрямі гори „Камінь”. За мною посипались густі серії і дике: „Пастой... мать бандеровску, стуй, с... сину, нема тобє вийсьця!” Прибігаю інад потічок і на велику мою радість зустрічаю трьох друзів: кущового, господар-- ника і Кримського. Але цей останній ранений важко другий раз, не може дальше йти, а живим у руки ворогові не хоче здатися. І він, і ми знаємо, що нести його під обс­трілом неможливо. Віддає торбу з матеріалами, проща­ється з нами, просить не забути його маму, дружину й ма­ленького синка. Шепче останні свої слова: „Да будет воля Твоя, як на небі, так і на землі”. Притулив зимне залізо під бороду, потиснув язичок пістолі і звалився мертвий на сніг.

Прапор, як вискакував із хати через вікно, дістав пос­тріл у самий замок і не мав чим боронитися. Відстрілює­мось лише Жук і я. Пробиваємось на гору „Камінь”. Та йти скоро не можемо, бо глибокий сніг танув і ми запада­лися в ньому майже по пояс. Кільце В. П. щораз то звужу­ється.

Я падаю майже щакрок, наступаючи на полу плаща, якого не можу скинути. Автомат мені затявся, бо набилося повно снігу у замок. Звертаюсь до Жука, може має шомпол. Він по­дав мені кусок галузки, бо з ним така сама історія. Віддаль між нами і польськими жовнірами щораз меншає. Можна вже добре бачити їх обличчя. Кулі, як рій пчіл, літають коло нас. Мені відстрелили пояс у автоматі, поцілили в ручку, одна куля обпекла мені брову. В голові товчеться лиш одна дум­ка: вирватися із того пекла на гору, а там уже ліс... Вже ми підбігали до кущів, як бачу: Жук упав лицем до землі, а зброя вилетіла йому з рук. Я хотів спитатися, що з ним, та в той момент, наче б хтось тоненьким прутом вдарив мене си­льно у правий бік. Ворожа куля досягла врешті й мене.

В голові закрутилося і я впав. Але притомности не втра­тив. Мов на екрані, пробігли в мене образи мами, сестер, братів та друзів і я подумав: чи це так умирають? В гарячій молитві до Матері Божої прошу, щоб я міг ще встати і вряту­ватися. Стріли почали втихати. Шепчу до Жука:,,Чи ти жи­вий? Бо я догоряю...” Віїн також пробує встати, але падає знову і ледве-ледве вимовляє: ,,Я кінчу також”. Та враз при­ходить до мене приплив сил і охоти до життя, і я кричу: „Жук, вставай, ще пару кроків і ми в лісі!” Але мій заклик пролунав без відгуку. Жук уже не відзивався і не пробував більше встати. Тримаючись руками за обличчя, він припав до землі, немов просив її, щоб його прийняла. Поляки під­ходили, не стріляючи вже, але, побачивши, що я встаю, від­крили знову вогонь з криком: „Довудца уцєка!” Я ж мчав, як ранений звір; добіг до кущів, хапаючися за галузки, що з них не одну ворожі кулі в руках мені обтинали. Мені зно­ву щастить. Кулі на диво виминають мене. Поміж кущі ви­дряпуюсь на гору і добираюсь до великого лісу.

Кров спливає з мене щораз більше. Рани перев’язати не можу, бо не володію правою рукою. Чую, що ось-ось впаду і вже не встану. Прямую в село Прибишів. Хоч ліс, в якому я опинився, добре був мені знаний, я зблудив у ньому і пі­шов у зовсім протилежний бік. По якомусь часі помітив свою помилку. Починаю вертатися назад. Та загибіль дру­зів Кримського і Жука, невідома доля Прапора й Яра, спа­лення хати та поранення дівчини, біль власної рани та страш­на спрага так подіяли на мене, що я не всилі був зорієнту­ватися « лісі. Мені почали привиджуватись людські постаті, але коли я до них підходив, вони все далі й далі від мене відпалювались. П,о довшому блуканні я почув ніби рубання дров. Останками сил стараюсь дійти туди. Бачу кількох се­лян, що справді зрубують дерево. Селяни запримітили мене. Мені залишилось ще перейти один, не дуже глибокий яр, та нога мені посковзнулася і я скотився вниз до потічка. Лівою рукою почав черпати воду й пити. Хотів хоч трошки поси­діти та відпочити, пам’ятаючи при тому, щоб не заснути.

На моє велике здивування я пробудився в хаті, де було повню людей. Рана була перев’язана. Я лежав на постелі. Роздивляючись по хаті, пізнав її господарів та інших селян. Це Прибишів і та сама хата, де я лежав ранений в ногу у ве­ресні 1945 р. З оповідання тих селян, що рубали дерево, довідався, як вони мене знайшли їй пізнали в тому ярі ко­ло потічка, і привезли сюди до хати.

Під вечір мене відвезли з Прибишева через ліс Буковицю в Долішній Вислик, де кватиоував підвідділ командира Граня, боївка СБ Максима і провідник Бурлака. Мною заопікувався сам п-к Бурлака. Стрільці з боївки СБ Мак­сима ще того самого вечора відвезли мене до зимової зем­лянки Бурлаки. Як Бурлака вернувся до землянки, розповів мені сумну вістку, що, крім Кримського й Жука, вбитий та­кож і Яр. Тіла їх забрали поляки до Команчі, постягали з них убрання та взуття і тільки у спідній білизні поклали з руками навхрест коло залізничої станції та зганяли наших селян з поїзду дивитися на них. Прапор, користаючи з то­го, що В. П. звернуло увагу на мене і Жука і погналося за нами на гору, залишився позаду їхньої бойової лінії і полем пішов до Вислика Горішнього. Одіж на ньому по­дірявлена від куль. Він мав особливе щастя не лише в тому бою, але і взагалі. Хата, де ми були, з цілим майном зго­ріла. Дівча було ранене в ногу.

Причиною наскоку була „всипа” сексота Гриця із села

Явірника, який підглянув, що ми зайшли до хати і там ква- тируємо. Гриць, перебраний в польський мундур, запрова­див В. П. в числі 120 вояків потоками в село. Відразу обско­чити хату вони не могли, бо біля хати стояв наш стійковий. Вони чекали на пригожий їм момент, на зміну стійки. Коли цруг Жук, що стояв на стійці, зайшов до хати по Прапора, щоб його змінити, В. П. обскочило хату. Прапор, ідучи з хати на стійку, зустрінувся з ворогом на порозі й відкрив перший по них вогонь. Які були втрати польсько-больше- вицького війська, не вдалося ствердити.

По кількох днях мого перебування в землянці, прийшов лікар д. Мельодія і дав мені відповідні застрики. Під доб­рою опікою Бурлаки, я щораз більше приходив до здоров- ля. Рана гоїлася і в місяці квітні я повернувсь назад у свій терен, до свого відділу.

Друзі Кримський, Яр і Жук, сини зеленої Лемківщини, залишились в ній назавжди. Своєю кров’ю засвідчили вони свою безмежну любов до своєї Лемківщини, невід’­ємної частини України.

с. Г. Мар