Кривава відправа

Зближалася весна 1947 р. Сонце почало вже пригрівати, але було ще дуже холодно, бо землю покривала ще груба верства снігу. Наш районовий Провід одержав наказ під­готовити збірку товщу для хворих і ранених у боях вояків УПА. Згідно з наказом, мені, як господарчому провідникові району, припадало визначити реченець відправи для кущо­вих господарників. Справа була нелегка, бо окупант, поль­ський і московський, стягнув по селах та містах багато вій­ська й поліції для облав на „бандерівців” і для пересєленчої акції, щоб придушити спротив населення й УПА. По перевір­ці терену через СБ, назначено відправу теренових і кущо­вих господарників на день 15 березня 1947 р. в районі III „Бірчанщина”, кущ ч. І, о год. 9-ій ранку.

Коротко перед відправою я стрінувся з районовим про­відником СБ і він остеріг мене, щоб я не робив відправи в районі ч. III, бо сподіваються облави збоку війська і по­ліції у зв’язку з ліквідацією кількох донощиків. По одер­жанні тих інформацій від районового провідника СБ, дру>- га Карла, я негайно пішов до друга Коваля, що в тому часі заступав районового провідника. Йому та господарникові району ч. IV д. Миколаєвичеві з’ясував я ситуацію в ІІІ-му районі згідно з інформаціями Служби Безпеки. По нараді ми постановили переночувати в районі ч. III, а рано все ж таки бути на означеному місці. Ми заночували в селі Шля­хетська Добра на хуторі „Діл”. Вночі прийшло до нас ще два районові розвідники СБ, друг Карий і друг Змій. По одержанні від них інформацій, що покищо все в порядку, ми рішили відбути відправу.

Дня 15 березня 194-7 р. встали ми дуже раненько, щоб бути на час на означеному місці в Ляхівському лісі. Марш був тяжкий, бо треба було йт,и через поля, глибокими сніга­ми в напрямі лісу, та їй ще з великою обережністю перед не­передбаченою засідкою ворога. По дорозі ми попросили в одного господаря сокири, щоб у лісі було чим нарубати дров та розпалити вогонь, погрітись, чи підсушити одіж й обуву. Прибувши до призначеного лісу, ми нарубали дров і розложили вогонь. Поставили стійку. Дехто з друзів під­стелив собі смерекового гілля та поклався біля вогню спати.

Майже всі друзі позасипляли біля вогню, а я, хоч пе^ ретомлений, не міг заснути і був дуже неспокійний, так, немов би мало щось погане трапитись. Коло год. 8. ЗО ран­ку почали сходитися друзі на відправу. Перший прибув кущовий Заяць, а потім кущовий господарник Мороз і ста­ничний Граб. По зголошенні приходу, я спитав, що нового в терені. Друг Граб подав, що в селі Шляхетська Добра є відділ ВП (Войско Польське) в силі 150 осіб. Я негайно побудив друзів, що спали смачно на гілляках біля вогню, та переповів їм новиїну, яку зголосив друг Граб.

По скромному сніданні, друг Коваль і друг Змій хотіли докинути дров до вогню, щоб краще погрітись, бо холод добирався до костей. З огляду на непевну ситуацію я не радив докидати дров, щоб ворог не запримітив диму. Але, не зважаючи на мої поради, Коваль і Змій докинули ще дров до вогню; у них був більший страх перед холодом, як перед ворогом.

О год. 9,30 розпочато відправу. Внаслідок бльокади сіл, не всі явились на відправу. Я прочитав наказ Головного Проводу про наше завдання збірки товщів та про інші справи. Друзі кущові й господарники здали звіти про стан збірок і запасів. Та хоч я й з увагою слухав звіти і нотував дещо, то,не міг забути неспокою, що мучив мене від початку прибуття на відправу; мене вперто трималось переконання, що поляки зроблять на нас облаву.

Під час дальшої відправи ми почули враз десь далеко гавкання собак. Я, для певности, дав Морозові наказ, щоб

він пішов на край лісу на розвідку. Мороз взяв автомат і відійшов в тому напрямі, звідки чути було гавкання. По короткій перерві ми приступили до праці, очікуючи однак нетерпеливо, що нового зголосить друг Мороз. По корот­кому часі повернувся Мороз із розвідки і зголосив, що він нічого підозрілого не запримітив. Мені трохи не сподобалось те, що Мороз так скоро вернувся з узлісся по таких вели­ких снігах, де вони місцями були глибші, як на метр. Це почало мене ще більш непокоїти, і я сказав це друзям. Ме­не заспокоювали, що на відправу підібрано терен, догідний для оборони або відступу, але я й далі був неспокійний.

Не довго тривало, як враз я завважив, що з тої сто­рони, куди ходив Мороз на розвідку, показався вояк, потім другий і третій- Вони посувалися у нашому напрямку. Мені зробилося гаряче. В тому моменті прийшла мені думка, що може це наші. Бо наші носили такі самі мундури й „маскеровки”, як польське НКВД, щоб легше діяти і руха­тись в терені. Коли ж я побачив, що їх показується більше і що це знані мені польські „відділи смерти” з команди Мі- хальського, я півголосом крикнув: „Друзі! Облава!...”

Ми негайно позбирали всі речі й почали відступати. Поляки запримітили інас і стали кричати: „Бандєровци, бандєровци, стуй, стуй!” — і відкрили сильний вогонь з автоматів. Ми побачили, що їх дуже багато, коло 150 вояків. А нас всього вісім. Отже нам треба скоро відступати, не ставлячи воро­гові хвилевого опору, хоч і був до того догідний момент.

Поляки побачили, що ми не ставимо опору і що нас заледве вісім людей, і намагались окружити нас, щоб поло­вити живими. Та тому, що терен був догідний до відступу і поляки зорієнтувались, що не дадуть ради нас половити, відкрили за нами сильну пальбу з автоматів. Виходу не було, і ми, зайнявши становища, почали також стріляти. В моменті, коли польське НКВД скупчилось, друг Карий використав момент і кинув між них Гранату. Роз’юшені втратами енкаведисти, яких було немов саранчі, скріпили вогонь. Наше положення стало безвихідне. Ми рішили не дати себе живими ворогові, а коли б настав критичний момент, тоді всі ті, що залишаться ще живими, мали себе постріляти. Ворог мав поважні втрати вбитими й раненими, однак його атака не слабла, бо підходили нові сили. Але наш опір почав слабнути. Друг Коваль вже був убитий, я легко ранений у ліву руку. „Папашка” випала мені з рук. Та я не втратив притомносте, підніс „папашку” правою рукою і, піддержуючи її постріленою рукою, з якої текла кров, дальше стріляв у ворога, що завзято атакував нас. Ми відступали, криючись поза густі кущі і дерева. В часі бою я, у висліді поранення, згубив торбу, в якій були документи, звіти, бандажі, йодина й організаційні гроші, а також муніція до „папашки”. Сила напору ворога кріп- шала. Не маючи ні часу, ні бандажу, я не міг перев’язати свою ранену руку. Відступаючи, я мусів сліди власної кро­ви загортати снігом, щоб не дати ворогові пізнати нап­рямку відступу. Завданням ворога було, як бачилось, хоч одного із нас зловити живим, щоб потім, на допитах, діз­натися про наші магазини- Коли я змінив своє становище, подаючись назад, побачив недалеко друга Миколаєвича, що завзято відстрілювався від ворога. Півголосом крик­нув до нього, що я ранений. Друг Миколаєвич півголосом відповів, щоб я дострелився і не попав живим ворогові в ру­ки. Бій не уставав, ворог підсувався ближче. Кров стікала, я почав тратити силу. Останками сил відступав далі. Гли­бокий сніг утруднював відступ. Враз мені прийшлось пе­рейти через відкритий горбок, де ворог мав добрий обс­тріл. Не було іншого виходу: треба було пробігти цей від­критий горбок. Я вірив, що Бог допоможе мені перейти це поле смерти. Кулі свистали з усіх сторін. Та, з Волі Всевишнього, дякуючи йому за його ласку, я вспів таки перебігти щасливо відкритий горбок і скритись за ним в гущавині, відв’язавшись від переслідуючого ворога. Щоб змилити ворога, я завернув з яру. Тут зустрів я друга Ми­колаєвича, і ми пішли вже дальше обидва разом. Відсту­пати було дуже важко з причини глибокого снігу, що на засипах доходив і до двох метрів. Ми відбивались чимраз дальше від ворога. Миколаєвич хотів дальше відступати лісом. Я порадив йому підійти якось на узлісся і зорієнту­ватись, де ворог, щоб не попасти в засідку,потім перейти через присілок „Замагура” й дістатись на Маґуру.

Я дуже ослаб із-за великого упливу крови. На мені все промокло до сорочки. Щойно тепер перев’язав я рану якимсь шматком. Ми рішили пробратись таки на край лісу і відійшли вже декілька метрів, як почули знову страшну стрілянину з автоматів і машинових крісів та чийсь крик і стогін. Бій тривав коротко, настала тиша. Ми зорієнту­вались, що наші друзі, які пішли яром, попали в оточен­ня ворога і там усі загинули. Ми завернули у ліс, прой­шли не більше, як два кілометри і щасливо дійшли на край лісу. По кількахвилинній обсервації і надслухуванні, ріши­ли йти в напрямі присілка Діл. Здались на ласку Божу. Користаючи з того, що на відкритому полі сніг був невели­кий, ми пробігли відкритий терен і зупинились на горі Ма- ґура, зарослій корчами ялівцю. Тут задержалися. Я попро­сив Миколаєвича краще перев’язати мені руку. Тому, що не було бандажу, друг Миколаєвич відпоров кусок моєї со­рочки і зав’язав ним руку. Миколаєвич хотів перебути тут до вечора, а як стемніє йти дальше. Я попросив його: „Ході­мо зараз далі!”... Я був тільки в маринарці й сорочці, що на мені замерзали, бо під час відступу усе на мені перемокло і скривавилось. Та йти далі було надто ризиковно. Ми про>- стояли тут три години, дожидаючи вечора. Я сказав Мико- лаєвичеві, що вже замерзаю й коли він не хоче йти, то пі­ду сам. Він співчутливо глянув на мене та на мою обмотану сорочкою руку, через яку кров переходила наверх. Я мусів виглядати страшно. Мій вигляд і зранена рука зворушили його і він рішився заризикувати. Поміг мені, напівскостені- лому, піднятися, піддержував мене, і так почали ми йти у нап­рямі присілка Діл. Під час цього маршу я трохи розігрівся. Мені стало краще. Ми йшли яких 15 хвилин. Миколаєвич весь час піддержував мене. Не звертаючи вже уваги ні на що, ми дійшли до хати, де попередньої ночі вечеряли. Ми­колаєвич лишився на стійці, а я постукав у двері. Господар попросив до хати. Я ввійшов і сказав: „Добрий вечір”. Ніх­то мені не відповів. „Чому не відповідаєте?” Тоді господар:

„Чи то ви, пане Кум?” — „А ви що, не пізнаєте мене?” — спитав я здивований. — „Та ж вас сьогодні в Ляхівському лісі застрілили”. І всі почали плакати. Я став заспокоювати їх, кажу, що я тільки ранений в ліву руку і д^же змінився, бо багато крови з мене стекло. Тепер мені треба знати, чи нема в селі війська. Господар відповів, що військо було, але недавно від’їхало до містечка, а частина поїхала на Ляхівку.

Я попросив у господаря чарку горілки, щоб розігрі­тись, і вийшов надвір, щоб змінити Миколаєвича на стійці, бо ж і йому треба було загрітись. Виходячи, попросив гос­подиню, щоб, якщо це можливе, приготовила нам трохи теплої страви. Через 15 хвилин Миколаєвич змінив мене на стійці. Я повернув до хати й оповів, як то поляки зробили на нас облаву і чому люди кажуть, що я упав у бою. Пого­лоска пішла тому, що в бою впав Коваль, ра-йоновий про­відник, що був подібний до мене. Надто моя торба з доку­ментами попала в руки полякам і з того й пішла поголоска про мою смерть.

Ввечері ми вислали одну жінку до села Ляхови_; щоб там докладно розвідала, хто був убитий і хто ранений. У міжчасі прийшла в хату дружина Карого і спитала мене, де її чоловік. Я знав, що він упав у бою, але не хотів перед­часно завдавати їй жалю, тому відповів, що не знаю, бо ми відступали нарізно. Довідавшись, де був бій, вона скли­кала жінок та мужчин і вони пішли туди, щоб забрати вбитих і ранених. Я мусів негайно відійти до Четвертого' Району та зголоситись там у провідника кущового про­воду, Вишинського₎ і з тієї причини не міг піти разом із ними-

Дружина Карого і його батько, віком 60 років, та інші люди пішли на місце бою і там знайшли та розпізнали тіло Карого, що лежало в крові, на снігу. Дружина Карого кіль­ка разів мліла коло тіла покійного. Батько поцілував голову сина і сказав: „Боже, Боже, змилосердися над нашим наро­дом!” Друг Карий був пострілений з „папашки” 24 рази. Недалеко нього лежали вбиті друзі-революціонери: Змій, Коваль, Заяць і Граб. Мороз, про долю якого ми дізналися

пізніше, був важко ранений і його непритомного забрало ВП до тюремного шпиталю в Сяноці.

Село Ляхова гідно похоронило своїх героїв, друзів За- яця і Граба, на своєму цвинтарі Креців. Друзів Коваля, Каг рого і Змія похоронено на Брижаві, в їх рідному селі.

Мариво ляцької помсти за участь у похороні членів ОУН не відстрашило нікого: все українське населення обох сіл, старі й малі, прийшли попроїдати своїх геройських односельчан, борців за воля Батьківщини.

Роман