Відділ к-ра Бурлаки безпосередньо перед поділом на 7 груп в рейді через Словаччину (у горах Крівань). Спереду (з палицею в руках) сидить к-р Бурлака.

Того дня, зараз після приходу відділу з нічного пос­тою в одному із поблизьких сіл, почалась в таборі жвава праця. Виставивши забезпечення та розіславши стежі, дві чоти викінчували будову землянок, маскуючи їх зверху сні­гом. Третя чота, в певному віддаленні від табору, почала будову колиби — приміщення для відбуття Свят-Вечері.

Всі інші, не зайняті працею, примістились в докінчу­ваних землянках біля влаштованих там залізних печей, від­почиваючи після недоспаної іночі-

Пізнім'ранком повернулась стежа, яка ходила із спе­ціальним завданням аж під Перемишль. Залишений нею слід привів до табору небажаних, хоч кож/ночасово споді­ваних „гостей”: ворожі большевицько-польські відділи, які того дня влаштували передбачену облаву на ліс. Йду­чи за свіжим слідом, їхні передні стежі наткнулись на одну із наших застав. Вона зустріла їх кулеметним вогнем, аляр- муючи цілий наш відділ. Поляки почали обстріл табору мінометними стрільнами, розсипаючись у міжчасі в роз- стрільну та намагаючись нас оточити.

Уважаючи недоцільним приймати бій у недокінчених землянках, Бурлака наказав відступити у поблизькі старі „австрійські” окопи. Зайнявши там становища, відділ зус­трів поляків, що наступали слідом за нами, цільним, смер­тоносним вогнем, і, після короткого завзятого бою, вони, маючи значні втрати, залишили дальші атаки. Наш відділ із приходом сумерку відв’язався від них і перейшов на ніч у поблизьке, незайняте ворогом село.

Полякам, видно, подобались наші землянки, а може за- баглося їм трохи партизанської „романтики”, бо одна їхня група закватирувала на ніч у лісі, розмістившись по 'зем­лянках. (Без сумніву, на таку думку не впали самі поляки — вони на таке завигідні; тут рішальний „дорадчий” голос му­сів мати „опікун” — „старший брат” — якийсь большевиць- кий комісар в „роґатівці”).

Другого дня ранком наш відділ, повертаючись із села, зайшов оглянути землянки, не сподіваючись застати там гостей.

Передня стежа завважила коло землянок польських стійкових, яких спершу взяла за своїх, думаючи, що це прибула сотня к-ра Крилача і закватирувала тут, не зна­ючи нічого про вчорашній бій.

Щойно, коли стійкові підняли алярм і заскочені сонні поляки почали вискакувати із землянок усіми виходами, відділ розгорнувся, в бойову лінію і відкрив по них вогонь.

І лише завдяки надзвичайній догідності терену (не диво —■ ми його добре підібрали для себе), вдалось їм спасти­ся втечею з відносно невеликими втратами, залишаючи на місці трьох убитими, два кулемети, міномет, кілька крісів та значну кількість муніції-

Про запляноване святкування Свят-Вечора в лісі годі вже було думати.

„Перешкодили нам у лісі, будемо в селі святкувати!” — сказав к-р Бурлака та видав відповідні змінені зарядження.

Щоб дезорієнтувати та „вивести в поле” ворожу роз­відку, а тимчасом забезпечити спокійне святкування Різ­два, відділ негайно вирушив у передсвяточний маскуючий рейд-маневр по селах вздовж Сяну, задержуючись на кілька годин у кожному з них та поширюючи „вістку”, що від­ходимо в „гори” (Бірчанщина — Сяніччина). Тимчасом над вечір б січня далеким форсовним маршем перекинулись на протилежну сторону Комарницько'го лісу над села, в яких задумано зустрічати Різдво.

Тут уже ждали всі запрошені нами гості-повстанці з цілого району.

Зупиняємось на краю лісу, на горі, з якої прекрасно видно всю околицю.

Безсильний мороз.

Із появою першої зірки, на землю сходить величний, традиційний Свят-Вечір.

Мов у казці, мерехтять та срібляться в місячному сяй­ві покриті снігом-інеєм дерева, кущі, збуджують хвилю но­вих споминів, мов зачаровані, срібно-золоті, живі ялинки...

Позаду нас розлогий ліс — наш вірний друг, чорний, таємничий...

В долині, під нами, розвалини спалених сіл Закерзон- ня; наліво —- старий княжий город — тепер ворожа нам твердиня — Перемишль- А перед нами, прямо на схід, у віддалі заледве кількох кілометрів, видніють українські села...

Та це вже потойбік кордону — за лінією Керзона.

Мов заворожені, вдивляємось туди, в далечінь. Думки линуть до рідних.

Чи живуть вони ще? Чи може, як мільйони інших укра­їнців, і їх знищив уже червоний московський окупант? А якщо живуть, як зустрічають вони сьогоднішній Свят-Ве­чір?...

В думках пересилаємо їм наші гарячі, найсердечніші різдвяні бажання...

Напружено надслухуємо, чи не зловить вухо дорогого звуку рідних колядок.

Та нічого не заколочує святочної тиші нашої Різдвя­ної Ночі-..

♦ *

*

Стаємо на збірку лавами, у формі незамкненого чотири­кутника. Відчитання коротких змістових святочних наказів, ряд побажань, врешті палка, бадьора, вояцька промова к-ра Бурлаки, при кінці якої він несподівано для всіх звернувся до відділу:

• А тепер, друзі, заколядуємо!

• Але так, щоб почув нас Перемишль та наші села за­кордоном — в Україні, які не можуть сьогодні голосно спі­вати та радіти, що прийшов на світ Ісус — Дитятко Боже, на погибіль клятому Іродові!

Годі описати почування, які огорнули кожного, коли із засніженої лісистої гори, з грудей двох сотень вояцтва понеслись понад зруйнованим, поневоленим, але непокоре- ним, незламним клаптиком Закерзоння, могутні слова най­старшої української колядки:

„Бог Предвічний народився”...

Таких хвилин ніколи іне можна забути!

Кожний відчував, що співає не звичайну колядку, що її століттями співає український народ. Сьогодні вона ста­ла сміливим, гордим викликом кривавому ворогові-наїзни- кові, могутньою, тріюмфальною піснею.

І співає її не скрито-боязливо якийсь відірваний гурт го­нених, зацькованих рабів, — звуки її несуться гордо й сво- бідно із вояцьких грудей вільних, свідомих своєї мети борців-повстанців, відданих Великій Ідеї боротьби за во­лю України, за її право на вільне життя.

І співають вони її не самітні.

Бо ось за хвилину відділ, закутаний у білі накидки- покривала, розгорнувшись широкою розстрільною, засніже­ними ПОЛЯМИ — сходить в долину, в село, де зі сльозами радости в очах зустрічає повстанців гостинне українське на­селення, щоб там, під охороною кулеметних застав, при спільній Свят-Вечері, ще раз спільно з Українською Роди­ною заспівати невмируще:

„Бог Предвічний народився”...

Верес