Німецько-большевицька війна

Одного гарного ранку почули ми гудіння літаків, да­лекі сильні вибухи в сторону Луцька, Володимира й Ковля. Незабаром₎ піднісши голову, можна було бачити великі з’єднання літаків, які летіли в напрямі на схід; на них вимальовані поламані хрести. Нарід зрозумів, що поча­лась війна. Не один з полегшею перехрестився. Що буде далі? Селяни скупчуються під повітками, хочуть від когось почути новину. Поспішаючи, вертаються люди з роботи на укріпленнях, оповідають, що вже війна. Недавно сюди прибуло багато війська, моторизованих частин, вихваля­лись, що „будем біть врага на єво тєріторії” — раптом усе завертає і утікає. Вечорами приходять озброєні червоно- армійці, старшини, просять дати їм цивільний одяг. Зостав- ляють зброю, ідуть далі на схід. Актив села і голови сільрад утікають.

В Ковлі НКВД на в’язничному подвір’ї, пустивши в рух мотор вантажного авта, убиває в’язнів. З луцької в’яз­ниці вдається декому спастися.

Один в’язень оповідав, що коли німецькі літаки збом- бардували Луцьк, по коридорах в’язниці почулись крики.

„Ми знали, що вже війна, що людям прийде воля, а нам усім буде смерть. Мене і моїх дванадцять друзів виганя­ють з камери, кажуть іти до виходу. Виходимо на в’яз­ничне подвір’я. Навколо високий мур, починає світати, стелиться холодний туман. Прощаємось, бо знаємо, що нас чекає. На подвір’ї в’язнів щораз більше. Один з в’язнів підійшов до НКВДиста, впав на коліна, просить дарувати йому життя: „У мене двоє дітей, жінка”. Це не помагає. Кат вийняв наган і стрелив нещасного. Почали з автоматів стріляти і в нас. Крики, прокляття. Помалу приходжу до себе. Чую на собі якийсь тягар, нічого не розумію. Про­бую рухати ногами. Не болять, тільки отерпли. Хочеться пити. Немає повітря. Тяжко дихати. На мені лежать мої постріляні друзі. Пробую підвестися. Це мені вдається... Побачив ясне сонечко, купу трупів, між якими я лежу. Щось сильно кольнуло в грудях — це рана. Трохи полежав. Чую крики, бачу, на подвір’я вибігає енкаведист, другий, третій — чоловік з десять. Усі озброєні, щось нараджу­ються. З муріу посипались стріли, посіпаки бігають по подвір’ю, як в клітці. Вийшов німець з автоматом, щось кричить. Енкаведистів німці роззброїли, поклали під муром і з автомата усіх постріляли.

Боюсь рухнутись. Лежу до вечора і, як стало смер­кати, вилажу з-під трупів, тримаючись за стіну, хитаючись іду до в’язниці. Далі коридором до виходу, брама відчине­на, я — на волі”.

По селах, містечках, містах організується самооборо­на проти банд, які вночі грабують людей. Село ожило, а ще більше ожило, коли від села до села пронеслась вістка про проголошення самостійної України. Ніхто не працює. Немаё^- колгоспів, немає бригадирів. Святочно повбирані люди ідуть до маєтку, де був колгосп. Повідомлено, що будуть розбирати інвентар, коні, корови, свині, — усе здане до колгоспу. За два роки багато різного реманенту понищилось, проте, розбираючи майно, кожний відшуку­вав своє. Не сварились, а тішились, як діти. Вибрано ко­місію зі старших віком людей, яка має ділити між насе­ленням посів. Німців не видно. Чорна хмара пронеслась боками.

Сільська самооборона має своє авто, — тягарівку на газ. Пов’язується з іншими селами, з районом в місті Ту_г рійську, де є Українська Військова Команда і Український Комітет.

Маємо різного роду зброю, від пістоля до гранати. Виловлюють по лісах місцевих большевицьких активістів. Багато командирів і червоноармійців переховали селяни під час відходу червоної армії. Ці люди живуть у господа­рів і разом працюють.

По проголошенні самостійности ЗО червня 1941 р., на Волині творяться українські уряди і міліція. Закликається населення стати до відбудови краю.

У Ковлі на чолі уряду стоїть Антін Шарунович. Ба­гато народу по установах полагоджують свої справи. Скрізь написи, що мова урядова — українська.

На подвір’ї в’язниці в Ковлі знайдено спільні могили помордованих большевиками. Сюди з’їжджаються люди за 60 - 100 кілометрів. Коли відкрили першу спільну могилу, побачили чорні, напівзогнилі трупи. У деяких руки були зв’язані назад телефонним дротом, або звичайним дротом. У багатьох обличчя покалічені, — без вух, носа. Пізнавали найчастіше по одежі, по сорочці вишиваній. Підраховано кілька соток трупів. У день коли тлінні останки помор­дованих мали віднести «а міське кладовище, з’їхались до Ковля тисячі людей. В українській церкві проти Воло- димирської вулиці правиться Богослуження. У всіх на обличчях сум, в очах сльози. Мліють жінки, матері, при­падають до трун ... Труни несуть на плечах. На чолі похо­ду піднявся жовтоблакитник прапор, перев’язаний чорною стрічкою. На кладовищі викопана великим півколом спіль­на могила. Нахмарило, став накрапати дощ. Одна по одній спускають труни .. .

В місті Холмі, в таборі воєннополонених большевиць- кої армії люди вимирають з нужди, голоду і холоду. Роб­ляться заходи, щоб їх рятувати. Голови сільських самоу- прав, районів, усі українські установи складають прохання до німців. Волиняки прямували до Холма, щоб ніби ряту­вати своїх дітей. Коли хтось кричав з-за дроту: Мамо! — до нього бігла жінка. Тату! -— до нього по болоті біг старший дядько. Кидались в обійми, хоч ніколи один одного не знали. Але для німців так стверджувано, що це син, і такого відпускали.

Нова вістка пролетіла по Волині, що німці обурені проголошенням самостійної України. Наказують Прово­дові зректися проголошення державности. Але проголо­шення не відкликано. Почалися масові арешти.

Не зважаючи на арешти, розстріли та інші форми ні­мецького терору, Організація Українських Націоналістів створила самооборону і перейшла до наступу. Вислідом цього було поширення організаційного апарату та пок­риття території організаційною сіткою. Провід Організації у грудні 1942 року видає наказ тереновому проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні від­діли для широкої боротьби народу. З кінцем грудня 1942 р. зорганізовано першу сотню УПА.

Зимою 1942 р. українська поліція повідомила з району Турійська по селах, що має приїхати відділ жандармерії, який буде виловлювати людей на роботи до Німеччини. Хлопці і дівчата усього Турійського району поховались. Надворі мороз до ЗО ступнів. Жандарми наїхали до сіл Боблів, Соловичів і інших. Ходили від хати до хати, але нікого не знайшли, хіба старенького дідуся або бабусю. Тоді німці арештують кількадесят старих людей, яких відвозять в район, наказуючи, щоб сини і дочки зголо­шувались до району, бо в противному разі закладники будуть розстріляні. Ніхто не приходив і не зголошувався. Арештовані ж були під охороною своєї поліції і голови району Тимчука, які подбали, щоб вони не зазнали кривди.

На господарів німці накладають великі податки: збіж­жя, гроші, м’ясо, молоко, полотно. „Зондерфюрер” або „крайсляндвірт” ходили по господарях і самовільно заби­рали з комори все, що їм подобалось. Наказано здавати кожухи, вози, коні, сани. Молоти можна лише за дозволом „крайсляндвірта”. Якщо в районі був „штатсґут” (за со- вєтів звався „радгосп”), господарі сіл, віддалених до 5 кі­лометрів, мусіли їздити кожний день відробляти панщину. В разі непослуху „зондерфюрери” били або й убивали людей.

Почалися розстріли жидів. Жиди мусіли носити жовті кружки спереду і ззаду. Часто жидів переховували україн­ці, хоч німці за це суворо карали, стріляючи родину гос­подаря.

Тим часом з Білоруси на північну Волинь перекидають червоних партизанів, які сильно грабують місцеве насе­лення. Приходячи до села, вони починають стрілянину. Нарід утікає до лісу, а червоні кидаються по хатах грабу­вати. Від часу до часу підміновують залізницю. За кожний такий саботаж німці роблять акції по селах, поголовно вимордовуючи людей, що й було метою акції партизанів.

Восени 1942 р. німці вистріляли на Поліссі майже всіх свідомих українців. Большевицькі банди в бої з німцями не входили. На Поліссі постійно панувала нужда. Поліщуки ходили на Волинь на польові роботи. Вибух війни, що стався якраз у жнива, не дав використати сезон заробіт­ків. Тож на початку 1942 р. харчовий стан Полісся був катастрофальний. Коли німці визначили нові контингенти на хліб і м’ясо, стало ясним, що таких контингентів німцям не прийдеться від поліщука дістати. Революційне Полісся дало рішучу відповідь. В грудні 1942 р. була зорганізована перша поліська сотня Української Повстанської Армії під командою поліщука сотенного Коробки Перегійника, яка розпочала боротьбу проти большевицьких партизанів і ні­мецької жандармерії. Збройні відділи оборони мали бути стягнені на Полісся, як на випадову базу.