Їх було сімнадцять

Не раз ми з братом розпитували батьків_; що то за вежа_; що її так добре було видно з нашого „Верха”, над масивом південно-західнього лісу Хрещата. Нам розкаь зували, що це дуже великі ліси, положені над Команчею, а цю вежу збудували під час 1-ої світової війни. Вона дуже високо і з неї видно Перемишль. Ми не раз вибирались піти пішки до тієї вежі, але наші пляни так і лишилися нездій­снені.

Так минали роки за роками, аж прийшов 1943 рік, коли на наших землях кривавились два наїзники України, а наші рідні ліси стали пристановищем українського підпільного війська. Без довгої надуми я з двома старшими братами опи­нився в рядах УПА. Колишні наші мрії стали дійсністю. „Для нас, повстанців, нема кордонів, немає перешкод.”

По великому рейді з Лемківщини у Станиславівщину та по переході німецько-большевицького фронту, Провід скеровує нашу групу із Станиславівщини назад на Лемків- щину. По довгій мандрівці, багатій в різні перешкоди, наша група добилась на Лемківщину, і то у моє рідне село Б.

По всіх наших селах в той час кватирувало багато большевицького війська. Дії нашої групи були неможливі тому, що це була друга большевицька фронтова лінія. Нам прийшлося законспірованим чекати на зв’язок з Переми- щиною.

Пізньою осінню фронт посунувся на захід, а на Лемків­щину прийшов командир Зенко, провідник Осташ і госп. референт Хома. Тому, що на Лемківщині майже усі зв’язки, з причини фронту, були зірвані, нашу групу розчленовано і нас, трьох братів, теж розлучено. Найстаршого брата Ва­силя призначено в „Трикутник”, середущого Степана від­ряджено вишколювати „Самооборону”, а мене приділено як військового референта до повіту „Говерля”, до якого на­лежали дооколичні села Хрещатої.

В 1946 році середущий брат „Сніг” захворів на запа­лення суставів, на яке був хворий ще в 1939 р., повернувши з Берези Картузької. Нелегка це справа в підпільних умо- винах лікуватися. Стан його здоров’я щораз то гіршав і це змусило Надрайоновий Провід звільнити його з обов’язків та дати йому вільну руку щодо місця перебування.

Впродовж кількох місяців він перебував під лікарським доглядом д-ра Шувара та фармацевта друга Ореста. Його здоров’я покращало. У жнива 1946 р. він вибрався від­відати мене в районі „Говерлі”. Коли прибув у район „Говерля”, в той час були там великі облави- Він долучив­ся до боївки Цока, де йому прийшлося, під час облав, ви­конувати цілоденні марші, чи зводити бої з ворогом. Прий­шовши до мене у Бескид, над Вислик Великий, був дуже виснажений і на третій день захворів знову.В мойому тере- ні пролежав аж до зими. Не зважаючи на опіку, яку я міг йому дати, і дружню поміч санітара з боївки, друга Гуцула, його стан здоров’я не кращав.

В місяці грудні 1946 р. я дістав наказ від провідника Мара перевезти брата до підпільного шпиталю на Хрещату. Над ранком щасливо заїхали під Хрещату в село Смільник, в якім дістали зв’язок до мого провідника Чорноти. Місце постою провідника ми застали порожнім. В секретному місці наш зв’язковий знайшов штафету перестороги, що на Хрещатій відбулася облава. Не легко було нам їздити з хворим. Ми рішили залишитися на місці, зайняли стано­вища і чекали.

Хоч була пізня зима, на Лемківщині в 1946 р. на латин­ські Свята снігу ще не було, а для нас, повстанців, це було особливе благо.

Серед лісової тиші долетіли до нас тріщання галузок та людські голоси. Прибігає наш стрілець, що був на під- слуху і зголошує, що у нашому напрямі, в розстрільній, з

Сніг Д. Г., один із 17, що згинули в шпптальці на Хрещатій 1949 р.

білими опасками на руках, іде польсько-большевицьке вій­сько.

Я підійшов до воза, на якому лежав брат, і сказав йому це. Він почав мене просити, щоб я забрав стрільців і від­ступив, а його залишив самого.

Цю пропозицію я подав стрільцям, але всі відмовилися його залишати. Друг Жук сказав твердо:

— Не годиться нам, воякам Української Повстанської

Армії, залишати хворого друга в небезпеці. Краще усі заги­немо, а його не залишимо!

Розстрільна ВП наближалась. Було вже виразно чути вигуки й голос команди.

Нараз, у другому кінці лісу зчинився кулеметний вогонь. Розстрільна, яка прямувала на нас, затрималася і завер­нула в напрямі бою. Ми відразу зорієнтувались, що це йде бій із сотнею Хріна. Ми буди врятовані.

Вечером прийшов до нас провідник Чорнота й подав зв’язок до шпиталю. Другого дня райком ми рушили даль­ше в дорогу. Коло полудня виїхали на гору Хрещату, де стояла та велика вежа, про яку колись розпитували батька. Ідучи тим верхом, було добре видно східню Лемківщину й моє рідне село.

Образ був страшний! Там, де колись стояли села, чорні­ли згарища та обідрані дахи церков. Також було видно наше поле „Верх”, з якого ми, малими хлопцями, дивилися на ліси Хрещатої й на ту високу вежу. Я глянув у далеко- вид. Мені добре було видно долішній кінець села, але на­ша хата не біліла більше стінами: вона була також спалена.

Я бився з думками, чи сказати братові, що видно звідси село, в якому наша мама, не у своїй вже хаті, вижидає нас, повстанців. Та чи міг я закрити цей образ перед бра­том? Я підійшов до воза і сказав йому про все. Він підніс руку, щоб затримати коні, і сказав себе піднести. Я його підніс, а друг Ярий приложив далековид до його очей. Він мовчки, довго дивився, немов у думках прощався зі своїми рідними горами, лісами, полями, де колись, малим хлопцем, безжурно гуляв та з насолодою слухав оповідання батька про Визвольні Змагання 1918-го року, про Команецьку Рес­публіку. Не відозвався до нікого ні словом. Відтак махнув рукою, щоб його положили. Він ніколи не нарікав на свою долю, тільки жалував, що став тягарем для інших.

За годину ми були вже на зв’язковому пункті, де на нас чекало троє санітарів. До самого шпиталю ми його не від­ставляли в зв’язку з конспірацією. Як уже перебрали його санітари, він попрощався з всіма друзями, нахилився до ме­не, поцілував і промовив: „Дякую тобі, брате, за все”. Між нами запанувала якась дивна тишина. Аж друг Прапор пе­рервав цю тишину запитом: „Чи можна розкласти вогонь, бо холодно?”

Надвечір ми рушили в дорогу, до свого терену. Без особливих пригод повернулися щасливо в Бескид.

На наш Новий Рік, 14 січня 1947 року, я одержав від брата штафету, в якій він писав, що почувається значно краще.

Тому, що впав перший сніг і було видно сліди, ВП пожвавило свою діяльність. Я зі своєю групою відійшов на зимовий постій до півземлянки у Бескиді.

Дня 26 січня 1947 року, коло 10-ої години ранку за- алярмував нас стійковий і зголосив, що двоє людей на ле­щатах у білих „маскеровках” прямують до нас. У боевому поготівлі ми вийшли надвір і зайняли становища, а троє стрільців з одним кулеметом вийшли їм назустріч. Коли во­ни наблизилися, ми пізнали їх: це були стрільці з боївки СБ Цока. Ми повернулись назад до півземлянки. Ці два друзі увійшли слідом за нами і, навіть не поздоровивши нікого, посідали на лаві. Бачучи таку поведінку стрільців, я поде- нервовано спитав: „Що сталося, чи маєте яку пошту для мене?” Друг Жук відповів: „Так, є пошта”, але мені її не дав. Тоді я знову спитав: „Що нового в терені? Чому ні­чого не говорите, що сталося?” Друг Жук тихо промовив: „23 січня в годині 2-ій пополудні впав шпиталь, де згинув ваш брат і решта всі, що там були. А було їх там сім­надцять” ...

Я довго потім роздумував над його смертю. Думки за думками снувалися в голові. Мимохіть пригадалися літа йо­го молодости, інші члени нашої рідні і мама. Боже, як мама довідається, що один з її синів уже склонив голову, якраз в розквіті свого життя? Як вона переживе таку сумну віс­тку? Вона вже не дочекається його повороту. Він відійшов у вічність.

Богдан Мельодія-Крук