Несподіваний гість

При кінці березня 1946 р. через Вислок Великий пере­їздила польська погранична застава, понад сто вояків. Вони пограбували селян і грозили, що як будуть вертатися, то спалять село й виб’ють населення. Затривожені вислочани, знаючи, що погроза може здійснитися, постановили шукати рятунку й оборони в УПА.

Над селом Вислок у лісі Буковиця кватирувала тоді чота командира Граня із сотні Дідика, де був також сотенний політ.-виховник Бойко. К-р Грань і політ.-виховник Бойко вислухали уважно звідомлення й прохання делегації з Ви- слока і негайно написали про ситуацію до сот. Хріна, що кватирував над селом Даровом і мав зв’язок із сотнею ком. Мирона, яка прийшла до нас із-за Сяну. Командир Хрін не дав довго ждати на відповідь: зараз звечора прибув на до­лішній кінець села Вислок, де вже чекали на нього Грань і Бойко. Вслід за сотнею Хріна прийшла й викликана к-ром Хріном сотня Мирона. Стрільці розійшлися по кватирах. Населення, бачучи, що нас так багато, не скривало свого вдоволення. Мужчини вернулися додому зі своїх сховищ.

Коло год. 2-ої вночі к-р Хрін скликав відправу, на якій, крім сотн- Мирона, політ.-виховника Бойка і к-ра Граня, були теж чотові з обох сотень, провід місцевого ОУН і двоє по­важних селян.

„Погранична застава”, яка переїздила через Вислок Ве­ликий, належала до тих польсько-большевицьких спец, від­ділів, які цілу зиму палили наші села та вбивали невинних людей і робили наскоки на малі групи УПА. їх завданням бу­ло дати охорону погран. заставі із села Яселко₍ що не могла там вдержатися і мала переїхати в Команчу.

Відправою проводив ком. Хрін. Ще нині стоїть мені пе­ред очима його постать. В одній руці держить мапу, другою показує на село Яселко:

• Тут це кубло, про долю якого, друзі-старшини й під- старшини, будемо рішати!

По точному обговоренні ситуації, рішено досвіта зроби­ти акцію на погран. заставу в селі Яселко, де закватирувався й польський спец.-відділ, що проходив через Вислок Вели­кий. К-р Хрін закінчив відправу словами:

• Не можемо, друзі, позволити на те, щоб на наших очах мордували невинних дітей, жінок, мужчин, палили наші церкви й села- Завтра йдемо «а Яселко, відтак на вороже ку­бло Команчу, знищимо станцію і залізницю й поїдемо на Щавне, Загір і Сянік. Дальше ворогові безкарно гуляти не дамо. Що ви, друзі-командири, на це?

Перший взяв слово сот. Мирон, що своєю постаттю та поведінкою звертав на себе увагу, його слова були ко­роткі:

• Так, друже командир Хрін, ідемо!

Сотенний політ-виховник Бойко сказав:

• Золоті ваші слова! Не можемо спокійно пригляда­тися, щоб на наших очах мордували невинне населення та палили села.

При тому він подав теж останні вістки з терену, що були дуже сумні: там спалили живцем, там вибили стільки то мужчин і дітей, знасилували жінок і т.д.

Останнім відозвався старий і заслужений чотовий Грань, родом зі східніх земель України:

• Хай ваші пляни будуть успішні. Я голошуся до най­важчого завдання у завтрішніх боях.

Не в моїй силі описати того настрою й враження з від­прави! А з присутніх селян, старший віком, сказав до мене, майже крізь сльози:

• Бог нам післав тих командирів! Хто був би нас обороняв в такі тяжкі часи, які навістили наш нарід? Куди було б звертатися за поміччю, якби іне було наших оборонців по лісах?

О 3-ій годині по півночі сонні ще стрільці виходили на

збірку коло школи, а відтак стрілецьким рядом рушили в сторону села Яселко.

Попереду йшла чота Граня. її завданням було замкнути горішню частину села від полудня. За чотою Граня йшла сотня Хріна, що мала наступати від сходу й півночі, а від заходу пішла наступати сотня Мирона- Пробоєва група, зло­жена з сотні Хріна, на чолі якої стояв відважний, молодий поручник Вітер, має замкнути дорогу, якою, як ми сподіва­лися, погран. застава буде пробиватися. Знаком до наступу буде червона ракета і три постріли з гранатомета. Під се­лом, в ясельському лісі, відділи розходилися за своїм при­значенням. Панував спокій, де-не-де з шумом посипався із дерев сніг.

Чота Граня мала ще шмат дороги до місця свого при­значення. Хоч приходилося продиратись через лісову гущу та докучав глибокий сніг, стрільці зносили усі невигоди мовчки. Можна було зауважити добрий настрій, що дуже важне перед акцією. Ще не світало, як ми прибули на го­рішній кінець села, де зайняли становища край лісу.

Якось поволі проходили хвилини, на голову насували­ся різні думки. Що буде за хвилину?..- В селі, по хатах, сві­тилося й було чути скрипіння воріт, чаркання відер, курли­кання когутів. Від друзів Прапора й Коника я довідався, що касарні в горішньому кінці села і ми не дуже далеко від­далені від них.

Почало світати. Було вже видно ціле село, хати, покриті снігом. З коминів котився клубами дим і підносився високо вгору. На обрії погасли зорі. Кожний з нас, хоч добре таки змерз, не ворухнувся, щоб ворожі стійки не запримітили якогось руху. Коло касарень було видно багато підвод та рух війська. Перед нами простягалося відкрите поле. Я по­думав: буде гаряченько, якщо ВП ставитиме сильний опір.

Раптом у повітрі блиснула червона ракета, що луком пролетіла понад селом, і тишу ранку прорізав пронизливий рев стрілів із гранатометів- По лінії пробіг короткий на­каз:

— Наступ!

В ту ж хвилину обізвався кулемет, а йому завторували стріли з ПШ та з крісів. Коло касарень зчинилась велика метушня. Чота Граня вийшла на чисте поле, прямуючи просто на касарні. Нас починають обстрілювати, кулі, як оси, пролітають понад головами. Покищо втрат не маємо. Ком. Грань говорить до мене, що ВП стріляє нецільно, а це є доказом паніки серед них. З усіх сторін видно наступаючі лави нашого війська, чути оклики „Слава!”, що часто пе­ремінюються в один, могутній гомін стрілецтва: „Ааааааа”, немов тим стрілецькі наболілі серця хочуть висказати всі заподіяні ворогом кривди.

Ніхто з нас не залягав під час наступу. Кулеметники, пе­ревісивши кулемети, летіли, немов тигри, вперед. Бій щораз більше розгорявся. Чути вистріли нашої протипанцерної гарматки. Обізвалися ворожі гранатомети, але їх стрільна падають позаду нас. Сполошені коні бігають по полі, а синій дим простелився над селом. Недалеко касарень заго­рілися хата й оборіг. Чути зойки, плачі та крики:

— Брацє, не стшеляй, мам жоне і дзєці!

З наших рядів хтось викрикнув: — Тепер „не стшеляй”, а палити села та вбивати безборонних людей, то ви, герої, вміли, що?

Наше кільце щораз звужується. Долішній кінець села зайнятий. Чота Граня віддалена від касарень вже тільки яких 20 метрів. Стрільці готують гранати, насувають багне­ти на кріси.

Хоч мені приходилося брати участь в неодному бою, я ще не бачив такого запалу і рішучости знищити ворога, як сьогодні!

До ком. Граня прибігає зв’язковий з команди з нака­зом, щоб уважати, бо пробоєва частина пор. Вітра вже в касарнях. Дійсно, стріли в касарнях почали втихати, а на домах появились білі хустини. Ми, знаючи усякі підступи ворога, задержуємо обережність. Чути виразні крики: „Ми здаємось” і з дверей касарень виходять польські жовніри з піднесеними руками- Прийшов наказ здержати вогонь. Ком. Грань, політ-виховник Бойко, Коник, Прапор і я йдемо до касарень, де вже прорвались наші стрільці з пробоєвої ча­стини поручника Вітра.

На подвір’ю лежали вбиті та ранені. Неприємний запах долітав з горішнього оборога: це там, як пізніше ми дові­далися, 20 жовнірів В.П. заховалися були в солому, висадили туди кулемета і стріляли звідтам. Наші зауважили гніздо кулемета й пустили в оборіг кілька стрілів з гранатомета та ППР. Оборіг загорівся і всі, що були заховані в соломі, згоріли.

Бачу, ведуть полонених, між ними старшин і підстар- шин. На подвір’ю стоїть багато возів, наладованих муніцією та іншими речами, між тим дві пересувіні радіостанції.

На місце прийшли к-р Хрін та к-р Мирон. Хрін, по­бачивши мене, зажартував: „Нині Макаренко поставить не самогону, але тую„слівовіцу”, що її дістав із Словаччини”. Почали виходити із пивниць застрашені селяни й несміло підходити до нас, говорячи: — „Бог їх скарав за нас, не можна було витримати через зиму”. Село ожило, жінки приносили хліб і молоко для голодних стрільців. А один старий сивоволосий селянин підійшов до гурту стрільців і сказав:

— Браття, я маю для вас один подарунок, але тому, що я вже старий, то не міг його принести, ходіть зі мною.

Кілька стрільців пішло з стареньким дідом, а за хви­лину принесли скоростріл „Дехтяра” й дві скриньки набоїв.

Наші втрати мінімальні. Ранені з пограничної застави дістали першу поміч. Ком. Хрін дав наказ солтисові, щоб за­раз їх відставили на словацьку сторону й передали слова­кам. Не обійшлося і без того, щоб деякі стрільці не ВИ­МІНЯЛИ собі при цій нагоді зброю, черевики й плащі.

Перед полуднем прийшов наказ вирушити до лісу. Чота за чотою маршували в сторону Бескиду. Полонених було 79, з того 10 старшин. В лісі закватирували ми недалеко ліс- ничівки, в якій примістився наш штаб. Над полоненими ні­хто з наших не знущався і не насміхався- По обіді відбу­лося переслухання усіх полонених і суд над ними. Між ними було багато злочинців, які з насолодою вбивали наших не­винних селян та священиків в селах: Команча, Карликів, Воля Вижня.

Проти кого з них були достатні докази їх вини, тих засуджено на смерть; іневинних випущено на волю. На зіз­наннях вояки з погран. застави „сипали” один одного. 20 полонених випущено на волю. Старшин ком. Хрін передав Службі Безпеки. Між ними був шеф штабу 34. полку з Кра­кова, який приїхав на інспекцію. Характеристичне те, що деякі старшини не мали середньої освіти, а згаданий шеф штабу закінчив лише 7. гімназійних кляс. Зате кожний з них був членом ком. партії- Родинам упавших та засудже­них на смерть з погран. застави наш Червоний Хрест ви­слав відповідні повідомлення.

Почало вечоріти, як відділи Хріна, Мирона, Грайя та боївка місцевої сітки ОУН рушили в сторону Вислока на кватири. Кущевий господарник Кримський видав на ве­черю подвійну порцію м’яса для перетомлених стрільців. Не забув я слова Хріна та й тую „слівовіцу”, яку ми зі смаком скоро спорожнили. На-добраніч к-р Хрін, на бажання усіх присутніх, заспівав сольо свою улюблену пісню: „На покинутих згарищах сумно віють вітри.”

Другого дня по полудні усі згадані відділи вирушили в горішній кінець села Вислок, що був віддалений від до­лішнього 10 клм. йшли через село почотом, у відповід­ній віддалі. Полева жандармерія вела полонених, а за ними їхали табори. Кожна чота співала. Права сторона була віль­на, кудою герцював на коні к-дир Хрін, вимахуючи рукою, що в неї він був ранений в бою на Перемищині. Населення виходило з хат і з радістю споглядало на своє військо- Старші віком виносили ікони й благословили нас.

В горішньому кінці села Вислока відділи закватирували. Вислано розвідку в Команчу й Сянік. На другий день при­ходить до мене зв’язковий і каже, що за мною шукає якийсь мужчина, який кілька днів тому приїхав із Німеччини. Я ДУ‘ же радо пішов на стрічу. Як виявилось, цей мужчина був сином одного, добре мені знайомого господаря з села Чи- стогорб. Він дійсно приїхав із Німеччини, з Мюнхену, до прикордонного села по словацькій стороні, в якому мав сестру, що вийшла там заміж. Границю перейшов пішки. Оповідав про життя українців в Німеччині, що для мене було надзвичайно цікаве. На мій запит, чи чув про УПА, він сказав, що так, але з його говорения вийшло, що дуже мало зорієнтований в цій справі. Щойно тут, від свого бать­ка, довідався він ширше про нас.

При відході він дав мені пакунок і сказав: „Це для вас”. Я розпаковую, а там новий, чорний дощовик і завинуте щось в газету. Відразу звертаю увагу на газету бо вона — українська. Питаю, чи може має ще якісь українські газети з Німеччини. Каже, що ні, хіба, каже, подивиться до валізки, може там щось завинуте в газети. В газеті була білизна. Я подякував йому і він відійшов відвідати своїх товаришів з його села, які були у відділі.

З великою цікавістю й пошаною беру українську газету в руки; вже третій рік не читав і не бачив української газети. Читаю: „Українські Вісті” з Нового Ульму. Читаю уважно все і враз очам своїм не вірю, ще раз приглядаюсь до за­головка, щоб впевнитись, чи це справді українська газета. А може Новий Ульм лежить в совєтській зоїні Німеччини?... Іду скоро до свого тіточного брата Бойка, що є політ- виховником в сотні Дідика, а тепер в чоті Граня. Розказую йому справу, і вдвійку йдемо на кватиру ком. Хріна.

Ком. Хрін читає статтю, що оплюгавлює нашу УПА, відтак відкладає газету, хвилину думає, хитає головою й каже:

— Це вільна українська преса в Західній Німеччині так пише про нас в той час, як ми стоїмо в важких боях з окупантом! Нічого, друзі, не переймайтеся тим.

Але по ньому було видно, що він це глибоко пере­живає.

В міжчасі повернулася розвідка, яка подала таке:

Одному воякові з Яселка, перебраному в цивільний одяг, вдалося втекти до Команчі і там, серед польсько-боль- шевицького війська, він викликав велику паніку. Зараз, над ранком, каманда погран. застави, міліція та управа во- лости залишили Команчу й відійшли до Смільника, під сло­вацький кордон. Повтікала теж міліція зі Щавного й За­гір’я. В місті Сяноці проголошено вийнятковий стан, пови­возили з тюрми політичних в’язнів та почали евакуювати шпиталь. Частини В.П. (польського війська) лежали як день, так ніч довкола міста. Польське радіо з Варшави й преса подали, що велика сила „бандерівців” прийшла із-за кор­дону й наступає від містечка Яслиська на полуднє. При тому названо різні місцевості на Лемківщині, що їх ми, нібито, зайняли-

У повітах Сянік і Лупків перестали їздити поїзди. Са* перські частини ком. Хріна знищили залізничні мости та колію. Спалено багато вагонів, призначених на вивіз на* шого населення до СССР.

За кілька днів сотня ком. Дідика вдарила на погран. сторожу в селі Лупків.. Розбитки втекли на Словаччину. Настав час, як ми назвали „самостійности”. Ворог довший час не показувався в ці райони.

В квітні, або в травні, точно собі не пригадую, були спроби В.П. з Сянока, що дістало підмогу большевиків, здобути опанований нами терен, але сотня Хріїна розбила їх у селі Кожушина. Майор-москаль, бачачи безвихідне положення, повісився в придорожній каплиці.

Сотні Хріна й Дідика понищили військові укріплення й залізничну станцію в Команчі. Наші втрати в боях 1946 р. були дуже малі. Ком. Хрін, заохочений цим, плянував іти на Сянік, але командування ВО УПА не дало згоди на це, оща­джуючи сили повстанців для майбутніх боїв.

Рубач

„ОЙ, ТАМ ПІД ЛІСОМ...”

В ночі з 23 на 24 липня 1946 р. в невеличкому лісі над присілком Явірника Руського — Загути, розташувався курінь УПА „Холодний Яр”. В склад куреня входили від­діли Громенка, Бурлака і Крилача. Командири забезпечили свої відділи сильними заставами, щоб ворог не міг їх застукати несподіваним наскоком.

Втомлені бійці лягли відпочивати, але так, щоб у кож­ній хвилині могли прийняти бій. Одні заснули зразу, інші, зібравшись у невеличкі гуртки, оповідали різні пригоди, жартували-

Коли зійшло сонце, в поле повиходили селяни на пра­цю. Були це переважно жінки. Чоловіки ховалися і в селі не ночували. Перед полуднем, коло 10-ої години, дівчата пові­домили нас, що в село Явірник Руський прийшло польське військо. Точної скількости не могли сказати, бо вибігли з села, як тільки появилися перші ворожі стежі. Ворог вислав одну сотню в село на розвідку, а дві сотні розташував у Делягівському лісі, направивши на село важкі кулемети. Які були наміри ворога, ми не знали. Він або думав гра- бити село, або готовився до наступу на наш курінь. Це був відділ КБВ („Корпус Безпеченьства Вевневтшнеґо” — Корпус Внутрішньої Безпеки). Командний склад нашого ку­реня зібрався на нараду. Рішено прогнати ворога, поки він зачне грабити село. Кожний командир дістав своє призна­чення. Громенко мав наступати від південного сходу, коман­дир Бурлака з півдня. Оба відділи мали творити клин. Тим часом Крилач мав обійти ворога лісом і загородити дорогу із заходу. В міжчасі ворожа розвідка вийшла з села і при­єдналася до частини, що стояла в лісі. Але про це ми не знали. Після короткої наради командири зібрали свої відділи

Вояки із сотні к-ра Крплача. Весна, 1947. р. Перемищина,

і дали завдання чотовим і районовим. Наступ мав початися в 2-й годині. Перший вирушив із своїм відділом командир Кри* лач, що мав найбільш віддалений відтинок наступу. В год- 12-й вирушили Громенко і Бурлака, пересуваючись через присілок Загути, Нетрепку, Рибне. Громенко просувався лісами і потоками. Селяни із сльозами в очах зустрічали повстанців, бажаючи їм перемоги.

Полуднє. Сонце стояло високо і пражило золотистий лан хліба. Глибокими яругами, поміж збіжжям, використо­вуючи природне прикриття, мов ключ журавлів, просува­лися стрільці. Ніхто не відчував утоми, хоч була невиносима жара. По обличчях тонкими струмками спливав піт. Ось-ось настане хвилина, в якій ми зустрінемось з ворогом і від­платимо за кривду та знущання над народом. Хоч кожний те знав, що, може, прийдеться і нині згинути та назавжди попрощатись із своїми друзями, одначе це нікого не при­гноблювало. Гордо, твердим кроком йшли вперед- Липне­вий вітер клонив до наших стіп жита. Всі мовчали. Лише

часом по ліїнії проходив приспішений запит: „Котра го­дина?” — ,,Пів другої” — відповів хтось. — „Ох, ще довго!”

О 2-й годині зупинились ми на віддалі 400 метрів від села. Дві сотні розгорнулися в бойову лаву і бойовим ладом пішли вперед. Час від часу по лінії пересовуються з нака­зами зв’язкові. Вже видно село! — весело відізвався хтось.

Нараз у Делягівському лісі відізвались кулеметні серії. Мабуть командир Крилач „напоровся” на ворожу заставу.

• Бігом, вперед! — лунає наказ.

Мов леви, скочили повстанцу щоб не дати ворогові часу зорієнтуватись, і вдарили несподівано на його тили. Ворог, розташувавшись у лісі на догідних позиціях, відкрив по нашій лінії сильний кулеметний вогонь.

• Стрибками, бігом вперед! Щадити амуніцію! — пе>- редається по лінії наказ командира.

Ворог уже у віддалі п’ятисот метрів. Під градом куль, стрибками один за одним, просуваються наші вперед. В лісі бій не втихає. Ось і село! Воно немов завмерло. Хто не втік, той заховався від ворога по льохах або криївках. Щоб не дати нам опанувати села, ворог посилає одну чоту в наступ збоку. К-р Громенко зорієнтувався і дає наказ: „Праве кри­ло, вперед, вдарити з флянґу!” Хлопці скочили миттю і взяли ворога в шах так, що він не міг рушитися ні назад, ні вперед. Вперед не можна було, бо тут були наші кулемети, а позаду — чисте поле; до лісу далеко, відступати неможливо. Ті, що пробували втікати в ліс, гинули від наших куль. Залиша­лось— здаватися в полон. Так здався в полон польський по­ручник з 14-ма вояками. Кілька із них були ранені. Коман­дир дав наказ забрати ранених у село, до санітарного пункту.

Ворог попав у безвихідне становище. По першій нев­дачі, побачивши, що його частина, яка пробувала вдертись в село, вже зліквідована, він знову старається прорвати сере­дину нашої лінії. Одначе і цим разом зазнав поразки. Силь­ним обстрілом наших кулеметів та крісових Гранат злікві­довано ворожий протинаступ. Частина втекла у ліси, а деякі зайняли оборонні становища у віддалі 30 метрів від нашої лінії. Щоб скоро зліквідувати спротив ворога, командир середнього відтинку, Б., гукнув:

— Хлопці! Гранати!

Вмить, мов грім із ясного неба, на ворожі становища впало кількадесят гранат. Ворог відповів також граната­ми, але вони нас не разили, бо наш вогонь не давав змоги ворогові піднести голови, і він стріляв зовсім навмання. Наше праве крило, що вже було у лісі, почало обходити ворога- Він зорієнтувався, що йому грозить, і на його тилах поча­лось велике замішання. Під сильним обстрілом, ворог від­ступив у глибину лісу, залишаючи на полі 48 вбитими. Ранених забрав з собою.

Селяни Явірника Руського зголосили, що, крім 48 вби­тих, ворог мав там 55 ранених. По нашім відмаршу- ванні привезли їх до села і зробили їм перев’язки. Як ба­гато було важко ранених -— невідомо, бо їх негайно відвезе­но до Бірчі.

В бою, що тривав три години, наші відділи здобули багато зброї, муніції та інші військові трофеї. Зрозуміло, що прийшлось заплатити за перемогу своїм життям і деко­му з бійців УПА; між ними був і командир чоти поручник Чайка. Кільканадцять бійців УПА було ранених.

Відступаючи, беремо в селі Явірнику Руськім декілька підвод, на яких веземо з собою на збірний пункт усіх уби­тих і ранених та провадимо полонених. В лісі всіх ранених розміщено по замаскованих санітарних криївках. Полоне­ним, після переслухання, тереновий провідник Старий роздав літературу й відозви до польського війська та на­селення, а ввечорі, згідно з наказом та інструкціями Про­вод}', відпущено їх додому. Кількох полонених вояків, які виявили бажання вступити в ряди АК, відпроваджено до командира АК. Від полонених ми довідались, що в бою проти нас стояли карний відділ КБВ і підстаршинська шко­ла під командою полковника Вигнанського, большевицького вислужника, який вже від 1918 р. перебував в СССР. Тепер большевики вислали його до Польщі на команданта полку. За акції проти українського населення його відзначено різ­ними орденами. Вночі відбулися похорони поляглих дру­зів. їх поховано у збірній могилі коло с. Волі Володської- У похоронах взяло участь українське населення, яке своєю присутністю ще раз підтвердило свій нерозривний кровний зв’язок з українськими повстанцями. Курінний капелян о. Кадило у супроводі хору відправив панахиду, після якої кожний командир відділу коротким вояцьким словом про'- щав поляглих бійців, що впали на полі слави. А цілий ку­рінь „почестю крісом” вшанував їх пам’ять. Під час за- сипування могили хор відспівав пісню „Ой там під лісом, під темним бором!” ...

Після панахиди відділи розійшлися в свої оперативні терени.

М. Макаренко