Повстанський швець у відділі к-ра Крилача за працею. Осінь 1946, р. (Ліс над селом Брилинці.) Перемищчна.

скоро, бо щойно другого дня приїхало туди кілька сотень НКВД з танками і перевели акцію на ліс біля сіл Зашків — Завадів. Та день і дві ночі, що залишились нам між наско­ком і большевицькою облавою, дали нам змогу повернутись неспостережно в Рокигинські ліси і затерти за собою всі сліди.

Колгосп у Бірці Домініканській залишено після нашого наскоку вже на довший час без енкаведівської залоги. В фільварку закватировано військову частину, а за тракто­ром, що орав поле, їздив —■ важкий кулемет, що не так за­хищав трактора і тракториста, як пригадував безперервно большевикам, що вони — чужинці, в країні, де діє УПА.

2. Великдень 1946 року

Великдень 1946 р. заста.в нас ще у Рокитинському лісі. У великодню суботу прийшли до нас вислані організаційним

зв’язком дівчата й принесли приготовані для нас на Велик­день харчі. Передають осторогу сітки, щоб ми тепер до сіл не заходили, бо большевики вислали до кожного села по кільканадцять енкаведистів і зарядили поготівля своїх час­тин, сподіваючись, що на Великдень ми покажемось у яко­мусь селі і вони, заалярмовані, зможуть застукати нас об­лавою при столі. Визнаємо осторогу правильною і поста­новляємо відсвяткувати Великдень у лісі.

Ранком у неділю зібрались ми на прогалявині між ду­бами на молитву. Пан-отець посвятив писанки і харчі в ко­шичках, що принесли нам дівчата, заспівали ми тихо „Христос Воскрес” і — не одному з нас стали сльози в очах. Сотенний виголосив бадьору промову. Поснідавши з нами, дівчата вернулись до села.

В обід прийшов до нас зв’язковий з Рокитна і повідо­мив, що енкаведисти позаходили до кількох дівчат, які по­вернулись з Німеччини, і п’ють, як шевці. Сотенний Глухий зарядив збірку:

— Що ж, підемо, хлопці, й ми у відвідини.

Він розділив відділ на кілька підвідділів, призначив кожному з них село і доручив зліквідувати там всіх енкаве- стів і „стрибків”, що їм якраз сьогодні, як нас поінформо­вано, большевики роздали кріси та по 25 набоїв.

Мені припало йти з підвідділом до села Зілів, за сім кілометрів від Львова. Надівши цивільне вбрання, ми за­ховали свої машинові пістолі під плащі, заткнули за пояс під маринаркою ручні гранати і почимчикували „в гості”. На місці сконтактувались нашвидку з місцевими членами ОУН, які й дали нам потрібні інформації і вказівки.

В селі було вісім енкаведистів і дванадцять „стрибків”, зорганізованих з-поміж місцевих хлопців. Четверо енка­ведистів пішло під церкву дивитись через паркан, як дів­чата виводять гаївки. Тих ми застукали несподівано: по­чувши дуло пістолі на карку, вони без спротиву дали себе роззброїти і відпровадити за село. Решта чотири сиділи в одній хаті за столом, де дві дівчини, що вернулись з Ні­меччини, вгощали їх, шкірячи до них зуби. Ми ввійшли в

хату і наказали всім підняти руки вгору. Москалиська кину­лись до зброї, а один шпурнув у нас гранату. На щастя, гра­ната не зачепила нікого, вилетіла крізь відчинені двері і вибухла на подвір’ю, не пошкодивши нікого. У відповідь на те, ми пустили кілька серій з наших автоматів, і всі чоти­ри большевики, а з ними й обидві дівчини, зісунулись ско­шені на долівку.

„Стрибків” ми швидко повідшукували, бо мали їх спи­сок. Кожен із них, переляканий на смерть, віддав кріс і набої, присягаючись, що ніколи вже „стрибком” не буде. Згідно з тодішнім наказом, ми не повинні були ліквідувати „стриб­ків”, а тільки дати кожному з них для опам’ятання по двад­цять пять буків. Ми виконали наказ.

Наш підвідділ повернувся з „гостини” без найменших втрат. Але не всім підвідділам так пощастило. Декотрим довелось звести менше щасливі бої. В таких боях загинув один із наших друзів у селі Жорниська, а один в Лозині бі­ля Львова, кілька було важче ранених. Та за те заплатив ворог загибіллю понад тридцяти своїх енкаведистів.