Медсестри учх при упа відпочивають на поляні в Карпатах, вийшовши з підземних криївок.

своєї лемківської землі. В ході бою виявилось, що молоді вояки тримаються дуже добре. Весь цей самооборонний відділ, під командою свого інструктора підстаршини До- роша, зайняв оборонні становища на узбіччі правої сторо­ни села, вздовж шосе, що вело до с. Колыниця.

Поновлену вже третій раз атаку ворог починає силь­ним гранатометним та кулеметним вогнем. Найсильніший удар зосереджує на ліве крило сотні, тобто на чоту Граня.

Використовуючи мішаний терен, стріляючи при тому із всієї зброї, Еорог присувається все ближче становищ на­шої сотні. Загальне число М. В. Д-стів, кинених проти нас, яких — 1.200 чоловіка. Всі озброєні „до зубів”.

Коли бій став доходити до кульмінаційної точки, по­чало горіти село. Ворог запалив його запальними кулями, думаючи викликати паніку серед нас. Але повстанці лежа­ли дальше в сеоїх снігозих окопах. Крик жінок, дітей, рев худоби, скавуління собак, що доходили до наших лав із го- ріючого села, додавали ще більшого завзяття та жадоби помсти за заподіяне лихо.

Ми мали чимраз більше поранених. Ворог був на відда­лі всього кількадесяти метрів. Його крики „здавайсь, бан- дьора!” було чути зовсім виразно. Далі віддаль між воро­гом і нами ставала ще ближча. Роздалися вибухи ручних гранат. Вив’язався рукопашний бій. Ворог оточував праве крило оборонної лінії — чоту Вовка.

Третій рій чоти загрожений повним знищенням... Загар­товані в боях вояки, а з ними ройовий Сова, піднялись на останню смертельну прю.

Чотовий Вовк, поранений важко в груди, притулив свою голову до снігу так, немов би клався на відпочинок... При­тишеним голосом просить: „Брате, не лишай мене живим”... Ще прошепотів: „Україна... Мамо... Боже”... і замкнув очі на вічність . .. Був він сином золотого Поділля, села Богданівни.

Командир сотні Веселий, який був на середньому від­тинку оборонної лінії, побачивши критичне положення пра­вого крила, знаком ракетного стрільна дав наказ до відс­тупу.

Відступ, чи радше прорив з окружения нелегкий. Мос­калі побачили, що оборонна лінія повстанців подається до- заду і натискають ще шаленіше. Стрільці, повзучи по сні­гу назад, втримують при тому сильний оборонний вогонь.

Найтрагічніше те, що роєвий Сова із цілим роєм не- всилі продертися з окружения. З криком „слава” один за одним стрільці цього рою падають, підкошені кулями з ворожих автоматів.

Запасний рій роєвого Словака, що його кинено на до­помогу окружении друзям_] атакував збоку ворога, але цей труд — даремний. З рою Сови продирається тільки один, друг Ярослав, а всі інші вмирають смертю героїв, разом із своїм роєвим, другом Совою.

На лівому крилі оборонної лінії положення не було та­ке критичне. Одначе, щоб не допустити до повного знищен­ня сотні, треба було чимскорше відступати. Від сторони

лісу ворог вспів зайняти всі верхи, а це грозило оточенням цілого відділу і замкненням його в кітловині горіючого села.

* ¥

*

Оборонні лави сотні разом з кущовим самооборонним відділом, яким командував підстаршина Дорош, відступа­ли в горішній кінець села.

Через кілька хвилин перша і друга чоти сотні зайняли оборонні становища на верху, від села Смерек, ведучи без­перервний вогонь, щоб уможливити третій чоті в належ­ному бойовому порядку продертися через горіюче село до друзів. Атака ворога була й далі завзята, одначе вогонь повстанських кулеметів не допускав його до села.

Під вечір, коли останні проміння сонця освітлювали побоєвище, сотня, на наказ командира, залишила свої остан­ні снігові окопи, подаючись в ліси Бескиду.

По перевірці стану сотні виявилось, що між нами не було більше в живих 28 друзів.

Втрати ворога були великі. Як повідомили пізніше селя­ни, що їх змусили збирати з побоєвища трупи, ,ворог мав коло 150 вбитих, а ще більше ранених.

За шляхетну повстанську кров червоний хижак запла­тив дорого.

Мирон Демо