В РЯДАХ УПА

www.vk.com/public_ua_book

IN THE RANKS OF UPA

A COLLECTION OF THE MEMORIES OF FORMER SOLDIERS OF THE UKRAINIAN INSURGENT ARMY

Edited by

Dr. PETRO MIRCHUK and W. DAWYDENKO

1957

Published by the Society of Veterans of Ukrainian Insurgent Army in the United States of America and Canada.

New York

В РЯДАХ УПА

Збірка споминів був. Вояків української повстанської армії hurtom.Com уоуапіко

Зредагували д-р ПЕТРО МІРЧУК і В. ДАВИДЕНКО

Накладом Т-в б. Вояків УПА в ЗДА і Канаді Ню йорк 1957

Printed by „Dnipro”, 77 St. Marks Place, New York, N. Y.

Степан бандера

Різьба М. Черешньовського.

Тарас чупринка (роман шухевчч)

Різьба М. Черешньовського.

Вирізками з фільму можна б назвати оці спомини колиш­ніх бійців УПА: вирізками з величного і захоплюючого фільму, що ним є довголітня геройська боротьба Україн­ської Повстанської Армії проти брунатно-німецького і проти червоно^московського окупантів.

Зміст цього „фільму” величний, бо ставить він перед.на- ші очі геройську боротьбу горстки — в порівнянні з багато- мільйоновими масами гітлерівських і большевицьких орд, — безстрашних бійців УПА проти тих наїзницьких орд. Захоплюючий він безмежною відданістю членів УПА й ОУН справі оборони чести й інтересів Української Нації, одчай­душною мужністю отих незамітних, здавалось, українських інтелігентів, селян і робітників, що залишили свої бюрка, плуги чи фабричні станки і пішли „в ліс”, щоб тут з сірих „обивателів” перетворитись протягом ночі в легендарних героїв-багатирів української революції. І часто аж майже казковий зміст цього фільму: бо ж скільки то разів і з яким .„знанням справи” переконували нас різні політичні й військові „специ”, що ніякий спротив поневоленого наро­ду могутній гітлерівській Німеччині, ні тим більше, могут­ній, а ще більш безоглядній большевицькій Москві немис­лимий, бо, мовляв, жахлива військовоі-політична машина гноблення обох тих велетів розчавить кожного смільчака, що зважиться протиставитись їм; то як же ж змогли проти­ставитись їм довгі роки смільчаки, зібрані в лісах під пра­порами УПА?

А однак — який же дійсний, який правдивий цей велич­ний, захоплюючий і майже казковий „фільм” — геройської боротьби УПА! То й не диво, що, ставши чинником мо­гутнього духового переродження українського народу, чин­ником привернення та зміцнення віри у свої сили і гордого національного самопочуття своєї гідности, ця геройська боротьба стала джерелом надхнення і темою нових пісень, легенд, повістей і поем. Як кілька (віків тому геройська боротьба українського козацтва.

Але спомини — це не поеми і не повісті. Це лиш коротке, вриване передання звичайними словами того, що пережи-

вав сам учасник тієї епопеї, член якогось відділу УПА. Стиль тих споминів часто позбавлений усяких поетичних засобів; він твердий, шорсткий і простий, як тверде, шорст­ке й просте само вояцьке життя.

Хоча, — чи ж не мають якраз такі прості й безпосередні розповіді самих учасників та співтворців тієї величної епо­пеї більше чару, як поетизоване переспівування їх? А, з другого боку, не є це й строго наукова праця, пропущена через млинок наукового критицизму і втиснена в рямці наукової систематики. Хоча це не відбирає їм^ оцим спо­минам, а може якраз ще збільшує, їхню особливу вартість, як джерельних причинків до історії і як тієї канви, на якій фаховий історик ткатиме вміло свою наукову працю.

І тому ми зовсім свідомо не підмальовували цих спо­минів, не обтинали їх за вимогами науковости, не прикра­шували поетичними засобами, а намагались задержати, наскільки це лише було можливим, їхній первісний стиль, їхню форму і навіть особливості вислову кожного з авторів спомину.

**

*

Спомини укладені в збірці один по одному за вимогами хронологічного порядку. Очевидно, настільки, наскільки це можливо, бо ж спомин охоплює часто довший протяг ча­су і через те закінчується пізнішим періодом, аніж наступ­ний спомин починається. Та назагал принцип хронологіч- ности в розміщенні споминів збережений, і завдяки тому читач проходить думками окремі періоди боротьби УПА рік за роком, так, як вони проходили в дійсності. При за­кінченні лише треба пам’ятати, що це спомини тих колишніх бійців УПА, що переважно в 1947 і 1948 рр. перейшли рей­дуючими відділами на Захід, а тому й немає в цій збірці споминів з боротьби УПА після тих років, хоч відомо, що боротьба УПА не припинилась, а прийнявши дещо інші фор­ми, ведеться на Українських Землях по сьогоднішній день.

Перший спомин — „В лавах УПА на Волині” — дає кар­тину політичної, а вірніше психологічно-політичної дійсно- сти на тому північно-західньому закутку української землі, де зродилась УПА. Без усякого апріорного ідеологічно- політичного наставления, автор реєструє об’єктивно факт за фактом так, як він їх бачив, починаючи моментом розвалу Польщі у вересні 1939 року. Фотографічне представлення відносин під час приходу большевиків і під час большевиць- кої окупації Західньої України в рр. 1939^-41 помагає зрозу­міти чому то Полісся^ де за часів польської влади були до­сить замітні комуністичні впливи, в період німецької окупа­ції стало несприйнятливим на большевицьку пропаганду, во­роже поставилось до большевицької партизанки і, замість сподіваного скомунізування, стало якраз закутком, де зро­дилась Українська Повстанська Армія. Таким же способом фотографування передає автор спомину й самий процес пов­стання УПА: йому невідомі організаційні заходи ОУН, і він передає нам тільки і тільки те, що він сам, як сірий гро­мадянин, бачив.

„У відділі різунівців” та „З Карпат у Перемищину”’ — дуже нагадують своїм стилем „Анабазіс” Ксенофонта. Це неначе дослівний передрук окремих сторінок із записника боїв і походів. Ми умисне зберегли незмінним такий стиль споминів, бо він найкраще відзеркалює умовини партизан­ської боротьби: марші, бої, постої, рейди, засідки на во­рога і прориви з ворожого оточення, наступи і відступи, безупинну фізичну й моральну напругу вдень і вночі, день- у-день і ніч-у-нїч, — оту сповидну монотонність повтор- ности безлічі моментів, що з них кожен, насправді, є важким іспитом мужности й гарту духа українського пов­станця.

„Збройна зустріч з новим наїзником” — це промовиста посвідка зрілости тих, що в рядах УПА складали той важ­кий іспит мужности й гарту духа: не білими прапорами ка­пітуляції, ні тим більше рабською покорою слухняности зустрічав український нарід нового, червоно-московського окупанта, а зброєю, боєм. Велетенська числова й технічна перевага ворога неспроможна залякати загартованого в боях українського повстанця. Хресний вогонь першої зброй­ної зустрічі з новим наїзником ще більше гартує його і він, український повстанець, з ще більшим завзяттям іде на­зустріч новим боям.

„Бойове хрещення сотні к-ра Веселого” — клясичний взірець бойового хрещення, що його проходив кожний від­діл УПА. Цей спомин інтересний, крім того, принагідними згадками про найтіснішу співпрацю відділів УПА з підпіль­ною сіткою революційної ОУН, завдяки якій частини УПА, перемаршовуючи з місця на місце, не затрачували ніколи організаційного зв’язку з українським цивільним насе­ленням.

„Коли до слова прийшла „людова” Польща”, — прий- шлось Українській Повстанській Армії звернути свою зброю ще й проти червоних поляків, в обороні виселюваних з пра- дідних земель українських лемків і холмщаків. Як невідрив­ну частину єдиної України, захищали т. зв. Закерзоння укра­їнські юнаки, що народились в Галичині, на Буковині чи Наддніпрянщині, скроплюючи цю частину рідної землі своєю гарячою кров’ю. І без окремих роз’яснень, серцем відчув кожен український мешканець тієї землі, лемко і холмщак, що той, хто в його обороні готов скласти в нерівному бою своє життя, близький йому, рідний, брат. Тому молоді лем­ки й холмщаки живо відгукуються на поклик УПА і охоче стають в ряди своєї, рідної Української Повстанської Армії.

„Фрагменти гарячих днів” і „У Чорному Лісі” є стиліс­тичним протиставленням споминам „У відділі різунівців” і „Перший рейд куреня к-ра Прута”. Тут немає вже сухо­го хронологічного нотування всіх замітніших дій і при­год даної частини але, замість того, подані вибрані з за­писника тільки окремі характеристичні моменти, що, зі­брані разом, всесторонньо змальовують повстанське життя.

„Найкраща зброя партизанів” дає відповідь на часто ставлене питання, чим пояснити те, що слабі своєю кіль­кістю повстанці не лише вміли успішно протиставитись безмірно сильнішому ворогові, але й завдавали йому раз- по-раз дошкульних ударів. Це несподіване заскакування ворога було тією найуспішнішою зброєю повстанця. Перед війною мілітарні теоретики гітлерівської Німеччини та СССР легковажили собі всяку партизанку й рішуче запе­речували можливість ведення повстанської боротьби по­неволених народів партизанськими методами проти таких мілітарних потуг, як гітлерівська Німеччина й СССР. Та дійсність під час другої світової війни переконала кож­ного, що партизанська тактика, величезна рухливість і не­сподіване заскакування з сторони невеличких повстанських загонів дається безмірно дошкульніше взнаки регулярному військові, аніж важкі фронтальні наступи вдесятеро силь­ніших регулярних частин ворожої армії.

Та спомини „Невдала відпустка”, „Змінне щастя парти­зана” й „У засідці та в оточенні” пригадують, що нрихо- дилось не раз і повстанцям бути немило заекоченими. Щас­тя змінне й для борця за правду. Ворог теж використовує всі засоби. Він теж приготовляє засідки, пастки й оточен­ня. І повстанцеві треба вміти не лише самому організувати засідки на ворога, але й вириватись із ворожої пастки та засідки. Тим більше, що ворог чисельно й технічно силь­ніший.

„Несподіваний гість” вносить в одностайне повстанське життя, характеристичне безкомпромісовістю боротьби про­ти наїзника, новий момент. Питання, як оцінює боротьбу УПА та збройного підпілля в Україні українська політична еміграція, живо цікавило учасників тієї боротьби, але не становило для них ніколи якоїсь окремої проблеми, бо во­ни були завжди свято переконані в тому, що всі українці на чужині вміють належно оцінити їхню боротьбу й вико­ристати створений тією боротьбою морально-політичний капітал для української справи на міжнародному форумі. Тому, коли до рук українських повстанців попало припад­ково число видаваної в Західній Німеччині української га­зетки „Українські Вісті”, яка непристойно обпльовувала протибольшевицьку боротьбу ОУН-УПА-УГВР і тих, хто веде ту боротьбу, то їм важко було повірити, що таку га­зету видає не НКВД, але таки справді якийсь гурт україн­ських політичних емігрантів. Українські повстанці, що вмі­ли успішно відбивати всякі удари червоно-московського наїзника, мусіли знаходити в собі ще й окремий гарт духа, щоб не піддаватись моральним ударам з рук тих, від яких вони ждали щирої допомоги.

„Ой там під лісом”, ,,їх було сімнадцять” і „Я спізнився на один день” ілюструють ту жорстоку дійсність, в якій українським повстанцям приходиться вести свою бороть­бу в обороні українського народу: дійсність, в якій безог­лядний наїзник топче з глумом навіть шановані всіми куль­турними народами основні вимоги гуманітарности, морду­ючи безжалісно важкоранених і хворих, лікарів і медсестер, і по-варварськи руйнуючи дощенту шпиталі, де лікувались українські повстанці.

„Загибіль ген. Свєрчевського” і „Присмирення Кузмини” документують, що українські повстанці, хоч чисельно і під оглядом технічного вивінування батато слабші від ворога, вміли таки завдавати ворогові дошкульних ударів. Ворог відчував на власній шкурі, що за його звірства супроти українського народу треба йому дорого платити, що за неповинну смерть українського селянина впаде на голову злочинця важка караюча рука українського повстанця. Та­кої кари не уникнув і сам польський міністер, колишній комуністичний „герой” Еспансжої війни Вальтер-Свєр- чевський, що прибув на Закерзоння для особистого керу­вання військовими діями проти УПА з бутними перехвалка- ми, мовляв: за кілька днів не -стане в живих на Закерзонні ні одного українського повстанця. Українські повстанці гід- но привітали чванькуватого червоного генерала і в відпо­відь на польські перехвалки послали Варшаві свого гостин­ця — домовину з його трупом.

„До останнього набою,, і „Не скажу”, — два приклади безмежного завзяття та моральної видержливости, — за­свідчують, що українські повстанці недарма виховувались на заповідях українського націоналіста: „Здобздеш Україн­ську Державу_і або згинеш у боротьбі за неї,, і „Ні погрози, ні тортури, ані смерть не зневолять тебе виявити тайну”. Поняття „капітуляція” стало для українського повстанця зовсім чужим: він б’ється до останнього набою, а в без- виглядному положенні воліє вмерти, аніж піддатись на ласку ворога.Очевидна річ, що умовини партизанської бо­ротьби створюють часом ситуацію, в якій і український повстанець, — доведений пораненням до втрати притом­носте, або й несподівано переможений в суматосі бою так, що не стало змоги врятуватись смертю, — попадає живим в руки ворога. Але й тоді він не дає себе залякати ні по­грозами, ні варварськими тортурами садистів-катів, ні жах­ливою смертю в муках, і не пробує рятувати свого життя коштом зради місць постою частин УПА та організаційної сітки революційного підпілля. „Не скажу!” — це єдина відповідь катованого українського революціонера-повстан- ця, що нею він з погордою плює в лице кровожадного ката.

„Повстанський Свят-Вечір”, „Свят-Вечірня пригода” і „Великдень 1947” говорять про те, що навіть такі великі свята, як Свят-Вечір і Великдень, не обходяться повстанце­ві без небезпек, боїв і крайнього напруження безупинного бойового поготівля. Та, разом з тим, ці три спомини інте­ресні принагідним засвідченням, — а та принагідність ще збільшує вартість такого свідчення, — як сильно прив’я­зані всі члени УПА та збройного підпілля до української релігійної традиції і до своєї віри взагалі. Це свідчення особливо інтересне для еміграції, серед якої особливого сорту „прогресивні націоналісти” ширять „крайові” „інфор­мації” 'про те, нібито серед членства УПА й українського підпілля в Краю зобов’язує — релігійна індеферентність.

„З обіймів смерти”, „Щасливе число”, „Повстанцям і Бог помагає” та „Під її покровом” це кілька із безлічі дійсних випадків, коли щаслива втеча повстанця з обіймів смерти видається прямо чудом. Хто сам не переходив ніколи важ­ких пригод, тому може здаватись все те мало правдо­подібною вигадкою; але хто сам бував „на возі й під во­зом”, той знає, що життя більш вигадливе, аніж найбуйніша уява поетів та письменників, і різні пригоди, які, якщо б були тільки фрагментом повісти, скептичні критики вважа­ли б надто неймовірними, в бурхливих моментах дійсного життя бувають звичайною пригодою.

„Малий Івась” зворушує своїм бажанням допомагати українським повстанцям і своєю рішучістю в проводженні своєї постанови, не зважаючи на дуже серйозні небезпеки, що чигають на нього у зв’язку з цим. Івась, без сумніву, не виїмок: таким є загал української дітвори там, в Україні, де і геройські борці за свободу, і грізні небезпеки зі сторони ворога не є лише змістом повістей чи поем, але хижою дійс­ністю, яка вже змалечку формує душу тієї дітвори.

Вигадливість, а разом з тим і безмежну відданість справі українського повстанця, який, навіть зв’ялений недугою, ду­має тільки над тим, як би то ще перед смертю допомогти своїм друзям-повстанцям, презентує читачеві цих споминів повстанець Орест, що з повною погордою до смерти, з власних спонук прочищує стежку від мін, щоб зробити своїм друзям безпечний прохід на кордоні „Через долину Смерти”.

Коротенький спогад про рейд УПА восени і зимою 1947-48 рр. „Від Сокалыцини до Східніх Прус” звертає ува­гу на те, що пропаґандивні рейди, залюбки практиковані в УПА, скеровувались не тільки на південь і захід, а й на пів­ніч та схід, і не тільки більшими збройними загонами, а й зовсім невеличкими відділами. Бо сама вже поява бійців УПА, незалежно від їх кількости, викликала затривоженая у ворога й піддержувала на дусі поневолюваних.

Спомин „На Закерзоінні зимою 1947-48” розкриває нам таємницю того, як це могли українські повстанці пробути щасливо важку зиму на руїнах і згарищах Закерзоння, серед виселених з українського населення сіл, в терені, де безупи- ну сновигали ворожі військові і поліційні стежі та засідки, шукаючи, мов гончі собаки, повстанчих слідів.

„Одинцем у підпіллю”, в чужому терені і серед чужого, ворожого оточення^ приходилось зв’язковому українського підпілля виставляти себе весь час на не менші небезпекщ аніж повстанцеві в одвертих боях.

Спомини ,»Ціінюю крови і життя” та „Один крок до свобо­ди” змальовують нам труднощі і небезпеки рейду на захід і переходу через залізну завісу. А „Перші два дні за залізною завісою” дають читачеві цього спомину пізнати, яке вражен­ня зробила на рейдуючих членів УПА перша зустріч з на­шою емігрантською дійсністю.

Чи участь у незвичайно важкій боротьбі УПА й ОУН бе­руть тільки мужчини? Ні, і ще раз ні¹! „Зв’язкова Тетяна” такий же неустрашимий член українського революційного підпілля та УПА, як і її друзі-мужчини. Якої ж це відваги, якої холоднокровности і нерівоївої видержливости потрібно молодій дівчині, щоб, несучи в кишені важливу організа­ційну пошту, з виразом найбільшого спокою на обличчі про­ходити попри зграю насторожених агентів НКВД, „Смершу” і всіх польських та чеських філій мооковсько-большевиць- кого НКВД, прокрадатись поміж пазурі тих кровожадних звіїрів, проходити з підфальшованими пашпортами, або просто прокрадатись „на-зелено” через кордони! І скільки ж то таких зв’язкових ОУН і УПА, молодих українських дів­чат, відомих тільки з псевда, загинуло, виконуючи відпо­відальні завдання, геройською смертю, не видавши нічого й на жорстоких допитах!

Особливе враження робить на кожного читача спомин молодої жидівської інтелігентки, д-ра Стеллі Кренцбах, „Живу ще завдяки УПА”. Який простий і невишуканий стиль цього спомину і яке сильне враження викликає він якраз своєю простотою, щирістю й безпосередністю! Молода жи- дівочка оповідає лише про свої власні переживання, подає тільки свої власні враження, вона нічого не пропагує, ні словом не заторкує суто політичних проблем. А однак, по прочитанні цієї коротенької щирої розповіді, в кожного читача мимоволі виринає питання: Яка ж це сила пориву і яка віра в справедливість своєї боротьби мусіла жевріти в душах членів УПА й українського революційного підпілля, коли вони, ніби нове об’явлення, зуміли полонити душу молодої інтелігентної жидівки, вихованої батьком-рабіном на чужій, а то й ворожій українству духовості жидівсько­го талмуду.

Розповідь д-ра Стеллі Кренцбах про те, як ставились до неї та до її одновірців в критичних моментах члени УПА і й ОУН, це переконливе свідчення перед світом про те, що проголошений українськими націоналістами клич про рівність і братерськість усіх свободолюбних народів — „Свобода народам і людині!” —це не пропаґаедивна фра­за, а окроплювана кров’ю українських націоналістів-револю- ціонерів істина, що мусить стати основою морального від­родження людства й основою нового, справедливого ладу в світі.

А всі ці спомини дають, бодай частково, образ тієї рево­люційно-збройної боротьби УПА і збройного підпілля, що вже в часі свого тривання створила героїчну традицію, на якій виховується там, на Рідних Землях, молоде покоління українського народу. Ця традиція революційно-збройної боротьби українського народу під прапорами УПА стає так частинкою духовости українського народу. А тому, якщо українська еміграція хоче зберігати духову єдність з україн­ським народом на Рідних Землях, то мусить і сама сирий' мати до своєї духовости цю традицію, і своє молоде поко­ління виховувати на тій традиції, на якій виховується моло­де покоління українського народу в Україні, — на традиції геройської боротьби УПА.

Цьому завданню повинні служити й видані на еміграції оці спомини колишніх бійців Української Повстанської Армії.

Д-р Петро Мірчук