Курорти для лікування і відпочинку Угорщини

угорОзеро Балатон — найбільше озеро Європи, купання в нім благотворно діє на нервову систему, корисні при недокрів’ї і перевтомі.

Озеро Хевізі — друге в світі тепловодне озеро, температура 36 градусів, дозволяє купатися просто неба навіть взимку. Лікувальні грязі з дна озера лікують захворювання опорно-рухового апарату, ревматичні і запальні захворювання суглобів.

Хайдусобосло, цілорічний курорт — ось вже 75 років, це «мекка ревматиків», термальна вода температурою 75 гр. використовується для лікування хронічних запалень суглобів, гінекологічних і шлунково-кишкових захворювань, шкірних хвороб. Для відпочивальників і любителів «купальні розваг», побудований Аквапарк.

13) Рельє́ф Украї́ни досить різноманітний. 70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % — це височини і тільки 5 % — гори.

Більша частина території України відноситься до південно-західної окраїни Східно-Європейської рівнини та має рівнинний і горбкуватий рельєф; тільки на півдні піднімаються Кримські гори, а на заході — Українські Карпати. Східно-Європейська рівнина в межах України складається з піднесених і низинних ділянок, що збігаються відповідно з підняттями й опусканнями кристалічного фундаменту платформи. Серед перших найзначніші Волинська височина, Подільська височина, що простягнулися із північного заходу на півдненному сході від верхньої течії ріки Буг і верхні ліві припливи Дністра до долини Південного Бугу (висота до 471 м — гора Камула). На схід, між Південним Бугом і Дніпром, перебуває Придніпровська височина (висота до 323 м), а на лівобережжі Дніпра, у південно-східній частині республіки, вузькою смугою тягнеться Приазовська височина (висота до 324 м — гора Бельмак-Могила). З північного сходу до неї примикає Донецький кряж (висота до 367 м — гора Могила-Мечетна), на території якого часто зустрічаються терикони, кар'єри й інші форми рельєфу, що утворилися в результаті господарської діяльності людини. На північному сході у межі України заходять відроги Середньоруської височини.

Гори. Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської системи. Це молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. їх середні висоти коливаються від 1 200 до 1 600 м. Гори складаються з кількох паралельних пасом, що простягаються з північного заходу на південний схід на 270 км. Гірські пасма, які знаходяться на сході, дістали назву Зовнішніх Карпат. У їх межах виділяються гори Бескиди, Горгани та Покутсько-Буковинські. Центральну частину займають Вододільно-Верховинські Карпати з низькогірно-увалистим рельєфом, Полонинсько-Чорно-горський хребет, Рахівські і Чивчинські гори. Найвищою частиною Українських Карпат є масив Чорногора з кількома вершинами, в тому числі і Говерлою, що мають висоти понад 2 000 м. Зручними перевалами в Українських Карпатах є: Ужоцький, Верецький, Вишківський, Яблуницький. Через них пролягають основні шляхи сполучення — автомобільні і залізничні магістралі. Говерла — найвища точка України. Подолавши кількагодинний підйом, ви зійдете на кам'янисту вершину, що складена пісковиковими брилами. Це край субальпійських і альпійських лук. Там ростуть чорниця, брусниця, гірська сосна, трапляється рододендрон. Звідти відкриваються чудові панорами — краєвиди оточуючих гірських пасом. На північ від Говерли біліють пасма Горган з кам'яними розсипищами на схилах ("горгани"). На півдні видніються скелясті гребені давнього масиву Мармарош (Рахівські гори). На схід підносяться масиви Гринявських гір і Свидівця. Основну групу гір масиву Чорногора, в якому знаходиться Говерла, складають розташовані на захід від неї г. Петрос і на південний схід — гори Ребра, Гутин Темнатик, Бребенескул, Піп-Іван та ін. Вони підносяться вище 2 000 м і виділяються на фоні смерекових і букових лісів та мальовничих полонин. Звертають на себе увагу витвори давнього гірського льодовика — заглиблення у вигляді цирків, а в них — залишки льодовикових озер, які всюди в Карпатах називають "морськими очима". На схилах звиваються потоки, потічки, стрімкі водоспади. Дороги і стежки на Говерлу починаються з населених пунктів, розташованих в річкових долинах, що її оточують: в долині річки Чорної Тиси — з гірського селища Ясиня, Білої Тиси — з Рахова, Чорного Черемоша — з Верховини, Пруту з — з Ворохти. Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони простягаються з заходу на схід на 180 км. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1 200— 1 500 м, Внутрішнє з висотами 400—600 м та Зовнішнє з висотами 250—350 м. Схили пасом асиметричні: південні — круті і урвисті, північні — пологі. Це пов'язано з розмиванням м'яких порід в гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної твердості. Довгі і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом залягання стійких гірських порід — вапняків, круті схили — наслідок руйнування м'яких порід — мергелів і глин. Такі асиметричні форми рельєфу називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії утворилися зниження. Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг плоских безлісих масивів, що називаються яйлами: Байдарська яйла, Ай-Петринська, Ялтинська, Нікітська, Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруківська, Карабі-яйла. На Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір — г. Роман-Кош (1 545 м). Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні,  зсувні та вулканічні форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори, як і Українські Карпати, набули в епоху альпійської складчастості. На їх Головному пасмі є Ангарський перевал, через який пролягає тролейбусна лінія від Сімферополя до Алушти і Ялти. Глибина і густота розчленування поверхні, крутість схилів впливають на господарське використання території, прокладання доріг, планування і забудову населених пунктів, обробіток земель і вирощування сільськогосподарських культур, розташування садів та виноградників, лісосмуг тощо. (А як впливає рельєф на життя людей у вашій місцевості?) Бабуган-яйла — найвищий масив Кримських гір. Він розташований між Гурзуфом і Алуштою. Межує з Гурзуфською яйлою на південному заході, Гурзуфським перевалом сполучається з Нікітською яйлою. Саме в цьому масиві знаходиться найвища точка Кримських гір — г. Роман-Кош (1 545 м). Середні висоти тут становлять 1 000— 1 400 м. У центрі масиву розташована мальовнича улоговина, оточена хребтами. У вапнякових породах утворилась карстова шахта Бабуганська глибиною 103 м і довжиною 150 м. (Пригадайте, які умови необхідні для утворення карстових печер.) На масиві бере початок річка Улу-Узень. На схилах масиву Бабуган-яйли ростуть буково-грабові ліси, зберігається своєрідний березовий гай.

14) У географії системний підхід набув великої популярності з 60-х років ХХ століття, коли географи та екологи почали трактувати предмети своїх досліджень як системи. Система у загальному розумінні – це сукупність елементів, які знаходяться у відносинах та зв’язках між собою і утворюють певну цілісність, єдність [30, 34].

Вперше це поняття було введено в географію в 1963 р. В.Б.Сочавою [29], коли він застосував термін “геосистема” як синонім поняття “природний комплекс”. Під нею він розумів природно територіальний комплекс, який як об’єкт, що має основні властивості систем, повинен досліджуватися як система.

15) До складу Європейського макрорайону входять 13 мезорайонів: 1) Прибалтійський (Польща, Латвія, Литва, Естонія); 2) Центральний (Чехія, Словаччина, Угорщина); 3) Причорноморський (Румунія, Болгарія, Україна, Молдова); 4) Адріатичний (Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія); 5) Піренейський (Іспанія, Португалія, Андорра, володіння Великої Британії - Гібралтар); 6) Апенніно-Мальтійський (Італія, Ватикан, Сан-Маріно, Мальта); 7) Греція; 8) Франція та Монако; 9) Німеччина і країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург); 10) Альпійський (Швейцарія, Австрія, Ліхтенштейн); 11) Велика Британія та Ірландія; 12) Країни Європейської Півночі (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія); 13) Білорусь і європейська частина Росії.

16) Загальний план рельєфу України — чергування височин і низовин, наявність гір, їх висоти і напрям простягання зумовлений морфоструктурами. Більшість з них — Подільська, Придніпровська та Донецька височини. Придніпровська низовина й Українські Карпати простягаються з північного заходу на південний схід відповідно до напряму головних тектонічних регіонів. Величезну роль при цьому відіграла найдавніша структура — Український докембрійський щит. З ним безпосередньо пов'язані цокольно-денудаційні Придніпровська і Приазовська височини. Тектонічним западинам, як правило, відповідають пластово-акумулятивні низовини: Дніпровсько-Донецькій западині — Придніпровська низовина. Полтавська рівнина. Причорноморській западині — Причорноморська низовина. На дислокованій платформній основі знаходиться цокольно-пластова денудаційна Донецька височина. Зв'язки рельєфу з геоструктурою в цілому досить складні. В окремих областях маємо обернений (інверсійний) зв'язок. Прикладом є пластово-денудаційна Подільська височина, яка в основному займає Подільську монокліналь і частину Галицько-волинської западини.

Морфоструктури мають значний вплив на напрям і будову річкових долин. Великі водні артерії України: Дніпро в середній течії, Дністер, Південний Буг — протікають з північного заходу на південний схід відповідно до морфоструктурної будови території.

Ще складнішу морфоструктуру мають гірські області України. У Кримських горах панують складчасто-скидові та моноклінальні морфоструктури, які утворюють Головне, Внутрішнє і Зовнішнє пасма, на Південному березі трапляються лаколіти і вулканічні форми.

В Українських Карпатах головну роль відіграють складчасто-скидові (антиклінальні) склепінчато-брилові та вулканічні морфоструктури.

За допомогою методів дистанційного зондування земної поверхні отримано нову інформацію про геоморфологічну будову території України. За матеріалами дешифрування аеро- та космознімків виявлено новий клас геолого-геоморфологічних об'єктів — кільцеві структури, або морфоструктури центрального типу (МЦТ). До цього класу об'єктів відносять радіально-концентричні геолого-геоморфологічні комплекси, діаметр яких іноді сягає сотні й тисячі кілометрів. У розрізі МЦТ являють собою об'ємні конічні або східчасто-конічні тіла, у вершині яких на глибині — джерело активного геодинамічного імпульсу (розрядки геодинамічних напруг). Серед МЦТ виділяють вулканічні та вулкано-плутонічні, астроблеми (імпактні структури, метеоритні кратери), гнейсові та гранітні куполи й великі морфотектонічні утворення з ядерно-концентричною будовою.

До найбільш відомих і ґрунтовно досліджених слід віднести Маневицьку кільцеву структуру на межиріччі Стоходу і Стиру, Коростенську мегаструктуру (плутон), походження якої пов'язують з підняттям мантійного діапіру, Приазовську МЦТ. Найяскравіший прояв МЦТ регіонального рівня мають у гірських районах Карпат і Криму, де вони раніше картографувалися традиційними методами.

Концентричний (кільцевий) характер планового розташування елементів МЦТ найкраще відображається малюнком гідрографічної мережі. Морфоструктури ускладнені скульптурними формами рельєфу, яким належить істотна роль у геоморфологічній будові регіонів.

На території України поширені такі головні скульптурні генетичні типи рельєфу: водноерозійний і водноакумулятивний; лесові рівнини; льодовиковий і водно-льодовиковий; денудаційний; карстовий; еоловий, морської акумуляції й абразії.

Велика роль у рельєфі України належить річковим долинам, які характеризуються значною різноманітністю будови. Сучасна гідрографічна мережа почала формуватися з неогену після звільнення значних просторів від моря. Тривалість формування річкових долин і характер неотектонічних рухів зумовили наявність серії терас, їхню різну будову. Наприклад, долина Дніпра на широті Києва досягає ширини 120 км і складається із заплави, борової, лесової і моренної терас з максимальною висотою над рівнем Дніпра до 35-40 м.

Для більшості річкових долин України характерні акумулятивні тераси. Проте в горах, на Волинській і Подільській височинах, у Донбасі поширені вузькі долини з цокольними терасами. Так, у Подільській частині долини Дністра відома серія вузьких терас. Найвищі з них піднімаються до 200-220 м над рівнем річки. Вивчення річкових долин має важливе практичне значення (розміщення населених пунктів, гідротехнічне будівництво, сільськогосподарське використання, розшуки корисних копалин, будівництво шляхів сполучення).

У межах поширення лесових порід широко розвинуті балки та яри. Формуванню ярів сприяли не тільки природні фактори, а й діяльність людини (вирубування лісів, неправильне розорювання схилів та ін.). Найбільше яри розвинуті в придолинних ділянках у Придніпров'ї, на Подільській та Волинській височинах. Донецькому кряжі, південно-західних схилах Середньоруської височини. Всебічне врахування факторів, які сприяють розвиткові сучасних ерозійних форм рельєфу, є основою для вироблення заходів щодо боротьби з ерозією (агролісомеліорація, терасування схилів, обвалування верхів'їв ярів та ін.).

Лесові рівнини займають великі площі в лісостепу і степу. Геоморфологічні особливості лесових рівнин визначаються їхнім геоструктурним положенням, потужністю лесоподібних відкладів, характером підстеляючих порід, абсолютною висотою. Для придолинних частин лесових рівнин характерні яри, а для міжрічкових просторів — степові блюдця і поди, що утворюються внаслідок просідання. На Причорноморській низовині є поди, які досягають у діаметрі кількох кілометрів (Агайманський, Зелений, Великі Чаплі та ін.).

Льодовикові й водно-льодовикові форми рельєфу властиві переважно Поліссю. Вони представлені моренними рівнинами, моренними горбами і пасмами, моренно-зандровими і зандровими рівнинами, камами та озами.

Рельєф денудаційних рівнин визначається поверхнею корінних порід, яка утворилася внаслідок тривалої денудації. Відповідно розрізняють денудаційні рівнини на кристалічній основі (Приазовська височина), на осадочних відкладах, що залягають горизонтально (пластові рівнини Поділля), на дислокованих осадочних відкладах (Донецька височина).

Карстовий рельєф великою мірою визначається літологією осадочних відкладів і характером їх залягання. У Кримських горах та в Товтрах карстові форми рельєфу розвиваються на вапняках, у Придністров'ї — на гіпсах, у Карпатах та Донбасі — на вапнякових відкладах, у Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі — на крейдових.

Еолові форми рельєфу найбільше поширені на Поліссі та Нижньодніпровському піщаному масиві, на борових терасах річок. Типи берегів Чорного й Азовського морів визначаються напрямом та інтенсивністю неотектонічних рухів, літологічним складом гірських порід, характером їх залягання та сучасними екзогенними геоморфологічними процесами. Тут зустрічаються абразійні й акумулятивні береги. На узбережжі поширені тераси, коси, пересипи, зсуви.

Сучасні геоморфологічні процеси мають зональні закономірності. Кожна природна зона вирізняється переліком сучасних процесів та Їх інтенсивністю. У зоні мішаних лісів найбільше поширені водна акумуляція, заболочення, дефляція, частково карст і ерозія. Для лісостепової зони характерні водна ерозія, зсуви, частково карст, а для степової зони — водна і вітрова ерозія, суфозія, частково карст. В Українських Карпатах інтенсивно відбуваються ерозія, селі, зсуви, фізичне вивітрювання, а в Гірському Криму — карст, селі, зсуви, абразія.

Антропогенні форми рельєфу значно поширені в Україні. Це зумовлено тривалою діяльністю людини протягом історичного часу. Істотні зміни рельєфу відбуваються під впливом землеробства. На великих площах щорічно внаслідок розорювання посилюється площинна ерозія, розвиваються яри, відбуваються знос і акумуляція відкладів. Проведення меліоративних робіт на Поліссі та в степах України привело до будівництва мережі осушувальних і зрошувальних каналів. Розвиток гірничодобувної промисловості призвів до утворення териконів (Донбас, Львівсько-волинський басейн), відвалів гірських порід із кар'єрів (Кривбас, Придніпровський буровугільний басейн, Житомирщина).

Великі зміни рельєфу і процесів рельєфоутворення пов'язані з гідротехнічним будівництвом, створенням водосховищ. Тут відбуваються зміни місцевого базису ерозії, абразійні процеси, створення гребель та ін. Шляхове будівництво (залізниці, автошляхи) призвело до створення великих насипів або виїмок. При містобудівництві проводять вирівнювання рельєфу, засипання ярів і балок, намивання відкладів.

Значні зміни рельєфу пов'язані також з воєнно-оборонними подіями. На території Придніпров'я з давніх часів збереглися обороню споруди типу Змієвих валів. З часів Великої Вітчизняної війни на полях та в лісах зустрічаються бомбові лійки, рештки окопів, протитанкових та інших споруд.

Геоморфологічні рівні. Важливою характерною рисою геоморфологічної будови України є ярусність рельєфу, яка проявляється в наявності окремих денудаційних і акумулятивних рівнів, різних за походженням, будовою, віком і морфологією, а також за гіпсометричним положенням. Геоморфологічні рівні являють собою інтегральні утворення зі своїми морфоструктурними і морфоскульптурними особливостями. Кожен рівень, як правило, знаходиться в межах одного геоструктурного регіону, характеризується певними показниками амплітуди неотектонічних рухів, інтенсивністю екзогенних процесів, глибиною і густотою розчленування. У межах кожного рівня виділяють ступені, які відрізняються деталями будови. Кожен рівень має свій вік, який пов'язаний з початком континентального розвитку після регресії останнього морського басейну.

На території України збереглися геоморфологічні поверхні вирівнювання різних відрізків крейдового, палеогенового, неогенового й антропогенового періодів.

У рівнинно-платформній частині України виділяють шість основних геоморфологічних рівнів.

Подільський рівень найбільш високий, із середніми абсолютними висотами 300-350 м. Він глибоко і густо розчленований річковими долинами, а на межиріччях має вирівняну або трохи хвилясту поверхню. Подільський рівень охоплює в основному Волино-Подільську плиту. Період континентального розвитку більшої частини цієї плити розпочався після регресії неогенових морів наприкінці міоцену. В геологічній будові рівня значну роль відіграють тортонські й сарматські морські відклади, що залягають горизонтально і підняті на значну висоту.

Подільський рівень протягом пліоцену й антропогену піднявся на 350-400 м щодо рівня неогенових морів (це приблизно відповідає сучасному рівневі Світового океану) і внаслідок різноманітних геоморфологічних процесів перетворився з первинної рівнини на розчленовану пластово-денудаційну рівнину. Про це свідчить також незначна товща антропогенових відкладів, які представлені тут переважно лесоподібними суглинками. Їхня потужність коливається в межах 5-10 м, а на окремих ділянках безпосередньо на денну поверхню виходять неогенові або більш давні відклади. У межах цього рівня виділяють кілька ступенів: опільський, придністровський (терасовий), товтровий.

Бузько-Дніпровський рівень має панівні висоти 200-300 м. Його поверхня являє собою слабохвилясту рівнину, розчленовану долинами і балками. Рівних межиріч мало. На схилах річкових долин і балок відслонюються корінні породи і серед них докембрійські кристалічні. Бузько-Дніпровський рівень знаходиться в межах Українського щита, докембрійські породи якого мають безпосередній вплив на рельєф. У будові вододільних ділянок значну роль відіграють палеогенові відклади морського походження, їх перекривають відклади полтавської світи. Бузько-Дніпровський рівень вступив у період континентального розвитку раніше, ніж подільський, але висота його нижча. Це свідчить про меншу інтенсивність найновіших тектонічних рухів і виявляється в будові річкових долин і кількості терас у них. Бузько-Дніпровський рівень вирізняється і будовою антропогенових відкладів. Середня потужність їх збільшується до 10-15 м.

У межах усього рівня розвинуті лесоподібні суглинки, у східній, більш зниженій частині, під лесоподібнимим суглинками зустрічається комплекс льодовикових відкладів. Сумарна амплітуда тектонічних рухів за пліоцен-четвертинний час становить 200-300 м.

Бузько-Дніпровський рівень являє собою цокольно-пластово-денудаційну підвищену рівнину і складається з окремих ступенів. Найбільш високим є Козятинське розточчя (висота близько 300 м), де докембрійські кристалічні породи залягають високо на вододілах, а палеогенових і неогенових відкладів майже немає. Більш низький ступінь знаходиться в Придніпров'ї із середніми висотами близько 200 м. Наявність ступенів зумовлена насамперед блоковою будовою Українського щита і диференційованим характером неотектонічних рухів.

Своєрідним геоморфологічним рівнем структурно-денудаційного положення є Донецький, який займає Донецьку складчасту область. Абсолютні висоти рівня коливаються від 200 до 250 м, а деякі ділянки перевищують 300 м. За всієї різноманітності сучасної морфології рівня, зумовленої тривалою денудацією, тектонікою, літологічним складом гірських порід та іншими факторами, у рельєфі Донбасу чітко виявляється східчаста будова. В.Г. Бондарчук виділив на Донецькій височині кілька різновікових ступенів денудації.

Період континентального розвитку Донбасу розпочався в мезозої, а окремі райони вийшли з-під рівня моря в палеогені й частково в неогені. Антропогенові відклади не мають суцільного поширення і потужність їх не перевищує 5-7м. Вони представлені переважно елювіальними, делювіальними та пролювіальними відкладами. У будові окремих ступенів, крім карбону, беруть участь пермські, тріасові, юрські, крейдові та палеогенові відклади, перекриті антропогеновими верствами незначної потужності. Останнє є одним із доказів переважання позитивних тектонічних рухів в антропогені, що й сприяло подальшому розвиткові денудаційного рельєфу. Сумарна амплітуда піднять сягала 200-320 м. Як показують дані повторного нівелювання, у Донбасі і тепер тривають підняття, які впливають на напрям сучасних екзогенних процесів.

Південна частина Поліської низовини являє собою самостійний Південнополіський геоморфологічний рівень. Панівні висоти в межах цього рівня коливаються від 150 до 180 м. Поверхня Полісся — низовинна рівнина, розчленована широкими річковими долинами. На відміну від попередніх геоморфологічних рівнів, розташованих у межах однієї геоструктурної області, Південнополіський рівень охоплює структури, різні за типом і віком. Тому Південнополіський рівень складається з полігонних ступенів.

Період континентального розвитку Полісся розпочався після відступу палеогенових морів. Позитивний напрям тектонічних рухів у неогені сприяв інтенсивному розмиву палеогенових відкладів, потужність яких була порівняно незначною. Внаслідок розмиву в ряді районів також була відпрепарована поверхня крейдових (Волинське Полісся) і докембрійських (Житомирське Полісся) відкладів. Безпосередньо на їхній поверхні сформувалися антропогенові відклади, представлені льодовиковими, водно-льодовиковими, алювіальними, озерними й еоловими. Потужність їх незначна і в середньому дорівнює 10-20 м.

Корінні породи відіграють важливу роль у будові поверхні сучасного Південного Полісся. Вони великою мірою визначають особливості рельєфу, антропогенові відклади нівелюють окремі нерівності поверхні корінних порід. На деяких ділянках докембрійські й крейдові відклади відслонюються не тільки по річкових долинах, а й на вододілах. Тому поширена думка про переважне опускання Полісся протягом антропогену не підтверджується аналізом будови Південнополіського рівня. Південне Полісся не можна вважати типовою акумулятивною рівниною; у будові його сучасної поверхні велику роль відіграє денудаційний рельєф. Особливо це характерно для найвищого ступеня, розташованого на поліському блоці Українського щита, а також для ступеня Волинського Полісся, де на півдні будова рельєфу значною мірою зумовлена характером залягання крейдових відкладів. На більш низьких ступенях Південнополіського рівня, які мають терасову природу (прип'ятський ступінь), потужність антропогенових відкладів зростає, а, відповідно, значення корінних порід у будові рельєфу зменшується. Потужність сучасних алювіальних відкладів і характер їх співвідношення з давніми антропогеновими відкладами свідчать про те, що в Південному Поліссі й тепер тривають тектонічні рухи позитивного напряму. Такі самі результати дало повторне нівелювання.

Придніпровський геоморфологічний рівень знаходиться на лівобережжі Середнього Дніпра і має середні абсолютні висоти 100-150м. Це типовий акумулятивний рівень сформований алювіальною, водно-льодовиковою, льодовиковою та еоловою діяльністю. Поверхня рівня являє собою похилу до Дніпра рівнину, розчленовану його лівобережними притоками. У геоструктурному відношенні ця територія відповідає Дніпровсько-донецькій западині. Значну роль у геологічній будові Придніпровського рівня відіграють палеогенові морські відклади, які досягають товщини кількох сотень метрів.

Період континентального розвитку на більшій частині рівня розпочався після відступу харківського моря. У неогені Дніпровсько-Донецька западина пройшла складний етап розвитку, що позначилося на морфогенезі Придніпровської низовини. Незначна абсолютна висота рівня, збільшення потужності антропогенових відкладів (у середньому 20-30 м) свідчать про менший розмах найновіших тектонічних рухів. Сумарна амплітуда неотектонічних рухів за неоген — антропогену коливається від 50 до 150 м. У рельєфі чітко виділяють два ступені: більш високий — Полтавське плато і більш низький — терасовий.

Найнижчим геоморфологічним рівнем України є Причорноморський з панівними висотами 20-100 м. Широкі межиріччя являють собою плоску рівнину без великих коливань відносних висот. Цей рівень охоплює Причорноморську западину, де особливо велику роль відіграють палеогенові та неогенові відклади. Період континентального розвитку розпочався після відступу пліоценових морів. Отже, Причорноморський рівень є наймолодшим рівнем України. На палеогенових морських відкладах залягають континентальні червоно-бурі глини і потужна товща антропогенових відкладів (25-35 м), у будові яких головну роль відіграють лесоподібні породи.

Більш високим ступенем є північне лесове плато, а більш низьким південнопліоценові тераси.

У цілому платформна частина України являє собою полігонну різновікову рівнину. Ярусність рельєфу характерна також для гірських регіонів України. Поверхні вирівнювання в горах збереглися окремими масивами і чітко проявляються в геоморфологічній будові та ландшафтах. В Українських Карпатах більшість дослідників виділяють 3-4 поверхні вирівнювання. Вони мають денудаційне походження, різну морфологію, різний вік формування і свої абсолютні висоти залежно від інтенсивності неотектонічних рухів у кожній морфоструктурі. Найвищий рівень — Полонинський знаходиться на абсолютній висоті 1700-2000 м і має вигляд вирівняної горбистої поверхні. До цього рівня належать полонини Рівна, Боржава і Красна, а також поверхні вирівнювання на Свидовищі й Чорногірському масиві. Вік Полонинської поверхні вирівнювання визначають по-різному — від пізнього олігоцену до середнього і пізнього міоцену. Широко розвинуті фрагменти Бескидської поверхні вирівнювання, які збереглися на абсолютній висоті від 800 до 1400 м у Бескидах, Горганах, Покутсько-Буковинських та Вулканічних Карпатах. Її формування одні датують пізнім тортоном, інші пізнім пліоценом. Висота решток Покутської поверхні вирівнювання коливається від 400 до 750 м абсолютної висоти. Вони трапляються в Покутських Карпатах, Верховинській та Ясинській улоговинах. Вік її формування більшість визначає як пліоценовий. Лоївська поверхня вирівнювання з абсолютними висотами 350-450 м розвинута в Передкарпатті й має денудаційно-акумулятивне походження. Вік її датують як плейстоценовий.

У Кримських горах добре збереглися 3-4 різновікові поверхні вирівнювання. Рештки найдавнішої поверхні, формування якої відбувалося під час крейдового етапу, виявлено на Головному пасмі на висоті 1300-1500 м. Значні площі займає поверхня вирівнювання на висоті 900-1000 м, де панують яйлинські ландшафти. Вік її визначають по-різному — від крейди до неогену. На висоті 450-700 м знаходиться неогенова поверхня вирівнювання. Найнижчий рівень має висоту 150-250 м і утворився в антропогені.

Геоморфологічні рівні платформної частини корелюються за віком з поверхнями вирівнювання гірських регіонів України. Зокрема встановлено, що Бузько-Дніпровський геоморфологічний рівень корелюється з Полонинською поверхнею вирівнювання в Українських Карпатах і Яйлинською поверхнею вирівнювання в Кримських горах, вони всі сформувалися в олігоцені — міоцені. Подільський геоморфологічний рівень корелюється з Бескидською поверхнею вирівнювання в Українських Карпатах і Кримською поверхнею вирівнювання, що знаходиться на абсолютних висотах 450-700 м. Всі вони формувалися в неогені.