Питання і завдання для самоконтролю

1. Які проблеми становлять зміст предмета воєнної політології?

2. Визначте основні історичні віхи становлення воєнної політології як науки.

3. Охарактеризуйте основні закономірності, що вивчає воєнна політологія.

4. Розкрийте систему методів воєнної політології та її основні функції.

5. Яке, на Ваш погляд, методологічне значення воєнної політології для соціальної і професійної діяльності військових кадрів?

Література

1. Актуальні проблеми воєнної політології: підруч. для слухачів ВВНЗ ЗС України / за заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – Вінниця : Нова книга, 2002. – С. 10 – 32.

2. Васильченко И. Ф. Военная политология : курс лекций / И. Ф. Васильченко, Н. К. Рыжов, М. П. Требин. – Х. : ХВУ, 1994.

3. Демчук П. О. Основи воєнної політології / П. О. Демчук. – К. : КВГІ, 1997. – С. 5 – 24.

4. Корф Н. А. Связь военных наук с общественными. Общее введение в стратегию / Н. А. Корф // Этюды по философии военной науки. – СПб. : Тип. шт. Отд. корп. жандармов, 1897.

5. Леер Г. А. Опыт критико-исторического исследования законов искусства ведения войны. Ч. І / Г. А. Леер. – СПб. : Печатня В. Головина, 1869.

6. Рєзніков В. О. Воєнні аспекти курсу політології : навч. посіб. / В. О. Рєзніков, Г. В. Бондарєв. – Х. : ХІТВ, 2000. – С. 2 – 10.

7. Цюрупа М. Проблема інституювання воєнної політології в структурі політологічного знання [Електронний ресурс] / М. Цюрупа // Український центр політичного менеджменту 2003 – 2004. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua

8. Huntington S. The Soldier and the State / S. Huntington. – New York: Harvard University Press, 1957.

Р о з д і л 2. Питання воєнної політики в історії політичної думки

2.1. Воєнно-політична думка від Античності до початку ХХ ст.

2.2. Воєнно-політична думка ядерної епохи.

Вивчення воєнної політики сучасних держав, воєнних аспектів їх національ­ної безпеки передбачає дослідження воєнно-політичних поглядів, ідей, концепт­цій, доктрин, що відображали уявлення про війну, армію і збройне насильство, їх роль у досягненні певних політичних цілей у різні історичні періоди.

2.1. Воєнно-політична думка від Античності до початку хх ст.

Центральна проблема воєнної політології – дослідження діалектичного взаємозв’язку війни і політики, а також вивчення місця і ролі воєнної організації у вирішенні політичних завдань певних соціальних сил і інститутів суспільства.

Перші уявлення про причини, джерела війн, характер взаємозв’язку між війною та політикою зароджуються ще в античному світі. Стародавні греки та римляни обґрунтовують ідеї про “всезагальність” війни, її вічність і необхідність. Виявилися три точки зору, які потім розвилися у самостійні концепції.

Перша з них розглядає війну як своєрідне космічне явище, загальний закон природи, тому її причини лежать у витоках буття всесвіту, а сама війна відіграє роль генератора будь-якого руху. Наприклад, грецький філософ-діалектик Геракліт стверджував, що війна – батько всього, мати всього, все виникає і руйнується через війну.

Друга точка зору засновується на ідеї “природної” ворожості людей один до одного. У подальшому в історії політичної думки виникло багато вчень, що пояснювали причини та сутність війн природою людини і її інстинктами, агресивністю, потребою боротьби за виживання.

Третя точка зору пояснює причини та сутність війн “практичною необхідністю”. Наприклад, Платон стверджував, що війни – це природний стан людства, вони дають рабів, без яких суспільство не спроможне існувати. Аристотель також розглядає мистецтво війни як мистецтво придбання рабів.

У добу Середньовіччя причини війн пояснювалися з позиції релігійного світогляду. Один із відомих теологів того часу А. Августин вважав війну необхідним злом, без якого не може бути блага християнського миру і справедливості. Він стверджував, що мир є вище благо: проводячи політику війни, всякий здобуває мир, укладаючи мир, ніхто не прагне війни [1].

У Новий час італійський мислитель Н. Макіавеллі також займався теоретичним обґрунтуванням проблем війни і миру. Він вважав, що мир веде до застою суспільства. Чеснота породжує мир, мир породжує бездіяльність, бездіяльність – безлад, а безлад – загибель. На його думку, мир є лише моментом історичного кругообігу, тому війни неминучі [13].

На думку Макіавеллі, держава не повинна спрямовувати свою діяльність на досягнення вічного миру, оскільки він не можливий. Її завдання полягають в іншому – зробити політику ефективним засобом захисту своїх інтересів. Виходячи з таких міркувань, Макіавеллі вважав, що держава не пов’язана з ніякими обмеженнями у прийнятті рішень про війну. Він стверджував, що війна справедлива для тих, для кого війна необхідна [14].

У період раннього індустріального суспільства ідеї взаємозв’язку війни та політики, війни та миру отримують більш наукове та детальніше обґрунтування, особливо в наукових працях Гуго Гроція (1583 – 1645 рр.), Томаса Гоббса (1588 – 1679 рр.), Шарля Луї де Монтеск’є (1689 – 1755 рр.).

Гуго Гроцій вважав, що війна не може бути доцільним способом вирішення політичних завдань держави через непередбачувані наслідки, що її супроводжують. У зв’язку з цим у всіх випадках, коли цього вимагають обставини, голландський мислитель радив прагнути до миру, наскільки це можливо. Особливу увагу він приділяв додержанню правил та норм, що стосуються використання військової сили у відносинах між державами. На його погляд, звернення до війни повинно бути детально регламентовано правилами та нормами міжнародного життя, щоб війна не була інструментом сваволі з боку будь-яких держав.

Вихідне положення концепції Гроція полягає у вимогах утримуватися від застосування воєнної сили з метою зміни політичних ситуацій. Він постійно підкреслює, що воєнна сила – не єдиний спосіб боротьби за державні інтереси. У праці “О праве войны и мира” мислитель підкреслює, що війни не слід починати з приводу будь-якого роду правопорушень, оскільки не за всяку вину закони визначають відповідне стягнення [9].

Гроцій, аналізуючи досвід політичних відносин, наукові праці філософів, юристів та релігійних авторитетів, розглядає значний перелік критеріїв щодо політико-правової характеристики міжнародних збройних конфліктів.

Значну увагу Г. Гроцій приділив аналізу проблем необхідності застосування військової сили в умовах воєнної загрози з боку потенційного противника. Саме по собі побоювання могутності сусідньої держави або держав не дає права на застосування сили. Мислитель підкреслює, що для того, щоб самозахист був справедливий, він повинен бути необхідним [9].

Водночас Гроцій не мав сумніву у справедливості війни для відбиття зброй­ного нападу. Мислитель також висловлювався за надання допомоги іншим народам під час воєнного насилля. З ім’ям Гроція справедливо пов’язується нова велика сторінка у розвитку науки про міжнародне право війни та воєнних конфліктів.

Англійський філософ Томас Гоббс знаходив у природі людини три основні причини війни: суперництво, недовіра, бажання слави. Гоббс вважав, що війни пов’язані також з недостатністю місця на землі внаслідок постійно зростаючої маси людей. Він засуджував війни як засіб вирішення проблем та протиріч між народами, але підкреслював, що якщо війна вже почалася, то будь-яка людина зобов’язана в силу природного закону захищати під час війни всіма силами ту владу, від якої вона сама одержує захист у мирний час [6].

Великий французький мислитель Шарль Луї де Монтеск’є вважав, що мир є першим природним законом людини. У політичному аспекті він пов’язував походження війн із формою правління, політичним режимом держави, відмічав, що деспотична держава частіше за інших загострює міжнародні відносини та прагне до війни. І це, як вважає Монтеск’є, цілком зрозуміло і логічно: хто вороже ставиться до свого народу, той не може гуманно ставитися до інших, чужих народів. У зв’язку з цим дух монархії – війна і поширення території, дух республіки – мир і помірність [15].

У Новий час проблема війни, миру та їх взаємозв’язку з політикою держав широко подана в працях видатних представників німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, а також німецького воєнного теоретика К. Клаузевиця.

І. Кант (1723 – 1804 рр.) в одному зі своїх найбільш відомих трактатів “К вечному миру” проголосив проект договору про умови встановлення миру між народами. Згідно з цим проектом держави повинні проводити відкриту, чесну політику добросусідства. Кант висловлює свою позицію щодо права народів самостійно обирати шлях свого політичного розвитку, суверенітет і рівність держав, за позбавлення від постійних армій, які сприяють підозрі й побоюванням з боку сусідів. Кант підкреслює особливе значення відмови від насильницького втручання у політичний устрій і правління інших держав. Перспективи вічного миру він пов’язує з установленням у кожній державі республіканської форми правління, тому що вона відкриває більш широкі можливості впливу громадян на політику уряду [11].

Видатний німецький філософ-діалектик Г. Гегель (1770 – 1831 рр.) досить близько підійшов до розуміння війни як інструменту політики. В одній зі своїх філософських праць він пише, що війська використовувалися для досягнення особливих цілей політики.

Для мислителя не існує необхідності виправдання причин або доказу справедливості чи несправедливості будь-якої війни. Філософ підкреслює, що для абсолютного духу не існує поняття справедливості і несправедливості. Всесвітня історія права абсолютна. Через це виправдана і війна як її прояв.

Гегель не згоден з ідеями І. Канта про можливість і необхідність вічного миру між народами. Навпаки, він висуває тезу про моральну необхідність війни. Філософ зазначає, що високе значення війни полягає у тому, що завдяки їй зберігається моральне здоров’я народів. Подібно тому, як рух вітру не дає озеру загнивати, що з ним обов’язково сталося б під час довготривалої відсутності вітру, також і війна охороняє народи від гниття, яке, безумовно, стало б наслідком довготривалого, а тим більше вічного миру [8].

Діалектика Гегеля вплинула на воєнно-теоретичні погляди К. Клаузевиця, який намагався усвідомити взаємозв’язок війни і політики. Клаузевиць зазначав, що війну неможливо розглядати окремо від політики, що війна – частина цілого, а цілим є політика. У праці “О войне” він пише, що війна – це продовження політики іншими засобами, вона є не тільки політичним актом, але й дійсним знаряддям політики, продовженням політичних відносин, здійсненням їх іншими засобами. Те, що залишається в ній своєрідного, належить лише до своєрідності її засобів.

Досить значний внесок в обґрунтування проблем сутності війни, взаємозв’язку війни і політики зроблено марксизмом. В основу воєнно-політичної доктрини марксизму покладено принцип класового підходу. Аналізуючи походження та джерела війн, К. Маркс (1818 – 1883 рр.) і Ф. Енгельс (1820 – 1895 рр.) вказують на такі головні чинники, як виникнення приватної власності, формування антагоністичних класів та класової боротьби. Згідно з їх висновками війни є способом, за допомогою якого пануючі класи захищають свої інтереси. За Ф. Енгельсом, панівні класи знають тільки один засіб врятування – війну, щоб відстрочити наступ революції.

Як продукт класово-антагоністичного суспільства війни виникають і ведуться задля реалізації політичних інтересів певних класів, які застосовують збройне насилля. Ф. Енгельс підкреслює, що акт насилля – акт політичний.

Виключення війни із життя людства вони пов’язували з подоланням класових антагонізмів та будівництвом суспільства на комуністичних засадах.

У ХХ ст. у нових соціальних умовах, коли капіталізм різноманітно і глибоко розшарував суспільство на різні класи і соціальні групи та стосунки між ними різко політизувалися, марксистські воєнно-політичні ідеї одержали свій подальший розвиток у працях В. І. Леніна (1870 – 1924 рр.). Аналізуючи соціальну сутність війн, Ленін також спирається на класовий підхід. Він підкреслює, що війна є продовженням політики іншими, насильницькими засобами, що такою була завжди точка зору Маркса, Енгельса, які кожну війну розглядали як продовження політики даних, зацікавлених держав – і різних класів всередині них – у даний час. Тобто Ленін наголос переносить з політики держави на політику класів. У подальшому послідовниками марксизму-ленінізму в цілому небезпідставний класовий підхід в аналізі сутності та характеру війни був піднятий до абсолюту, а якоюсь мірою – до абсурду.