7.3. Основні завдання та напрями воєнної політики України

Воєнна політика України – складова частина загальної політики держави у сфері національної безпеки яка базується на законодавчих положеннях із питань безпеки і оборони та має визначити основні цілі і напрями з підготовки й застосування Воєнної організації держави для забезпечення воєнної безпеки запобігання війнам і воєнним конфліктам створення необхідних умов для успішного протистояння та відбиття можливої збройної агресії.

Основи української воєнної політики почали складатися ще на початку 90-х рр. з отриманням країною незалежності. Їх формування пройшло три етапи. Перший етап (1991 – 1993 рр.) характеризується створенням Україною основ власних Збройних Сил, напрацюванням законодавства з військових питань, прийняттям Воєнної доктрини. На другому етапі (1994 – січень 1997 рр.) затверджено Державну програму будівництва і розвитку Збройних Сил України, прийнято Верховною Радою України Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. З початку 1997 р. почався третій етап розбудови воєнної політики України. Він характеризується початком реалізації Державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил до 2005 р. та побудови моделі “Збройні Сили України – 2010”, розробленням нової Воєнної доктрини. Із січня 2006 р. почався наступний (четвертий) етап у розвитку воєнної політики України. Він пов’язаний із прийняттям Закону України “Про основи національної безпеки України”, нової Воєнної доктрини України та Державної програми розвитку Збройних Сил України на період до 2011 р. Кінцевою метою зазначеної програми є створення професійних Збройних Сил, які комплектуються на контрактній основі.

Основні завдання та напрями воєнної політики України визначені у Воєнній доктрині України.

Виходячи з головних аспектів Воєнної доктрини України – воєнно-політичного, воєнно-стратегічного, воєнно-економічного і воєнно-технічного, – можна визначити основні напрями воєнної політики України.

Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини відображають головні принципи та пріоритети внутрішньої й зовнішньої політики України, базові цінності українського народу, які повинні бути захищені. З цього аспекту Воєнної доктрини випливають такі напрями воєнної політики України.

1. Проведення зовнішньополітичних заходів, спрямованих на встановлення відносин миру, добросусідства, співробітництва з усіма державами, що межують з Україною, та іншими країнами світу, участь у всіх процесах щодо роззброєння, які здійснюються в Європі, у світовому співтоваристві.

2. Участь України у створенні систем європейської та світової безпеки, у тих системах колективної воєнної безпеки, які вже існують у рамках ОБСЄ, ЄС, ЗЄС, НАТО тощо. Україна веде активну зовнішньополітичну діяльність у цьому напрямі. Вона активно співпрацює з ОБСЄ, ЄС, ліквідувала ядерну зброю на своїй території, підписала документи ОБСЄ про обмеження звичайних озброєнь та збройних сил у Європі, активно співпрацює з НАТО в рамках програм військово-політичного співробітництва на основі “Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору” (1997 р.), бере участь у міжнародній миротворчій діяльності. Україна веде пошук шляхів військового співробітництва з Росією – стратегічним партнером на Сході, іншими державами СНД.

3. Виконання міжнародних договорів України у воєнній сфері, у тому числі щодо заборони та непоширення зброї масового ураження і зміцнення довіри між державами.

4. Прискорення реформування Збройних Сил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері, перехід до комплектування ЗС України на контрактній основі.

5. Розвиток воєнної науки, формування науково-технічної і технологічної бази для створення високоефективних засобів збройної боротьби.

6. Впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами.

7. Забезпечення соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей, військово-патріотичне виховання громадян України, підготовка молоді до військової служби у Збройних Силах України, інших військових формуваннях.

8. Розвиток військово-політичного партнерства та співробітництва з НАТО і ЄС.

У воєнно-стратегічній сфері воєнна політика України зосереджується на таких напрямах:

• підтримання Збройних Сил, інших військових формувань у постійній бойовій і мобілізаційній готовності;

• проведення заходів з оперативної, бойової, мобілізаційної та гуманітарної підготовки військ до виконання завдань за призначенням;

• визначення та обґрунтування способів застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, сил і засобів збройної боротьби у випадку збройного конфлікту або війни;

• підготовка та застосування військових формувань і правоохоронних органів для боротьби з тероризмом у межах компетенції, визначеної законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами.

Воєнно-економічний аспект Воєнної доктрини України охоплює широке коло питань, – починаючи з формування й розвитку оборонно-промислового комплексу країни і закінчуючи фінансуванням потреб оборони. Основними напрямами воєнної політики в зазначеній сфері є такі:

• створення й розвиток оборонно-промислового комплексу (ОПК), орієнтованого на потреби Воєнної організації України та на досягнення національної незалежності у сфері забезпечення цих потреб;

• гармонічне поєднання в оборонній промисловості державного та приватного секторів виробництва з розміщенням оборонних замовлень на приватних підприємствах на конкурсних договірних засадах із фінансуванням із бюджету України;

• пріоритетний розвиток та ефективне використання критичних технологій та технологій подвійного застосування;

• збалансоване поєднання у військово-технічній сфері модернізації наявного та розроблення нового озброєння з високими якісними параметрами при раціональних витратах;

• надання пріоритетного значення розробкам у сфері високоточної зброї і засобів захисту від неї а також використанню нетрадиційних фізичних принципів у створенні засобів збройної боротьби;

• всебічний розвиток взаємовигідного міжнародного співробітництва у сфері розроблення та виробництва військової техніки та озброєння;

• визначення й формування кошторису на утримання й реформування Збройних Сил, інших військових формувань у таких розмірах, які б давали змогу здійснювати їх якісний розвиток, а також забезпечити соціальні потреби військовослужбовців і членів їх сімей на необхідному рівні.

Військово-технічна політика як напрям воєнної політики України спрямовується на підтримання у боєздатному стані, модернізацію, розроблення та оснащення Збройних Сил України, інших військових формувань системами озброєння і військової техніки, що є основою їх бойового потенціалу. Головним завданням у цьому напрямі вважається створення ефективних систем (комплексів, зразків) озброєння і військової техніки для вирішення завдань ЗС України, інших військових формувань з урахуванням реальних економічних можливостей держави. Для Збройних Сил України – це передусім створення новіших систем ППО, високоточної зброї, авіаційно-космічних систем.

Воєнна політика України стосовно держав СНД

Україна бере відповідну участь у функціонуванні окремих колективних військових інституцій Співдружності Незалежних Держав.

Основними напрямами взаємодії України і СНД у галузі воєнної політики є:

• курс на співробітництво систем ППО в межах СНД з метою узгодження порядку взаємодії, організації зв’язку й обміну інформацією про повітряну обстановку, порядку обміну планово-диспетчерською і метеорологічною інформацією, а також порядку дій чергових бойових розрахунків взаємодіючих командних пунктів ППО України і Росії за форс-мажорних обставин;

• участь у діяльності Штабу з координації військового співробітництва держав – учасниць СНД;

• участь у засіданнях Ради міністрів оборони держав – учасниць СНД;

• розвиток двосторонніх воєнно-політичних відносин з Росією, Білоруссю, Азербайджаном, іншими країнами СНД;

• участь у діяльності регіональних організацій з безпеки у регіоні СНД, передусім ГУАМ.

Співробітництво з країнами СНД здійснюється переважно у двосторонньому форматі і стосується насамперед військово-технічної сфери. Водночас Міністерство оборони у статусі спостерігача бере участь у засіданнях Ради міністрів оборони держав – учасниць СНД. У 2006 – 2007 рр. у рамках цих засідань відбувалися зустрічі Міністра оборони України з главами оборонних відомств Російської Федерації, Білорусі, Азербайджану. Протягом 2008 – 2009 рр. делегації Міністерства оборони двічі брали участь у засіданнях Ради міністрів оборони держав – учасниць СНД. Виходячи зі статусу України в Співдружності незалежних держав та у Раді міністрів оборони держав – учасниць СНД як спостерігача, підсумкові документи засідань не підписувалися.

Протягом 2007 – 2009 рр. представники Збройних Сил України брали участь у засіданні Координаційного комітету з питань протиповітряної оборони держав – учасниць СНД, у навчально-методичних зборах з командувачами військово-повітряних сил і протиповітряної оборони держав – учасниць СНД, а також у засіданні Координаційного комітету топографічних служб збройних сил держав – учасниць СНД та навчально-методичному зборі з керівним складом і спеціалістами топографічних служб.

Важливим для України є співробітництво з Російською Федерацією. Між оборонними відомствами двох країн укладені та діють близько 50 двосторонніх актів. Основними напрямами співпраці є:

• поглиблення співробітництва між видами збройних сил і родами військ;

• подовження ресурсу озброєнь і військової техніки;

• взаємодія з питань утилізації боєприпасів і компонентів ракетного палива;

• взаємодія у підготовці сил спеціального призначення та інженерних підрозділів, викладачів вищих військових навчальних закладів, миротворча та наукова діяльність.

Загальною тенденцією українсько-російського військового співробітництва стає збільшення кількості та масштабності спільних заходів, зокрема проведення коман­дно-штабних навчань, навчань видів збройних сил, у переліку яких з’явилися військово-морські. Планами також передбачається подальший розвиток спів робіт­ництва у сферах протиповітряної оборони та освоєння космосу.

Істотною проблемою українсько-російських міждержавних взаємин у військо­вій сфері залишається саме військово-технічне співробітництво сторін. Росія в ініці­ативному порядку практично ліквідувала кооперацію Києва і Москви у галузі танко­будування. По “гарячих” слідах після підписання Україною договору про продаж українських танків Т-80 Пакистану представники російського ВПК оприлюднили рішення РФ обійтися без допомоги української сторони при вдосконаленні нового ударного вертольота Ка-50 (перші зразки будувалися за участю запорізького заводу “Мотор-Січ”), при створенні найновішого комплексу ППО С-400 (Дніпропетров­ський машинобудівний завод брав участь у створенні і виробництві комплексу-попередника С-300), а також при модернізації балістичної ракети “Тополь-М” (у значній мірі технічною першоосновою ракети стала продукція дніпропетровського КБ “Південне”). Ураховуючи світові потреби у танковій продукції приблизно у 750 одиниць щорічно (загальною вартістю близько 50 млрд. доларів США), експерти прогнозують продовження українсько-російської конкуренції у зазначеній сфері.

Участь у заходах військового співробітництва в рамках СНД сприяє розши­ренню формату обміну досвідом з подолання проблемних питань і пошуку ефективних шляхів розвитку збройних сил, а також підвищенню рівня взаємо від­носин військових структур на двосторонньому та багатосторонньому рівнях.

Воєнно-політичні аспекти взаємодії України і НАТО

Воєнно-політичне співробітництво України і НАТО – напрям військово-по­літичної взаємодії України і Північноатлантичного альянсу з метою встановлення партнерських відносин, зміцнення воєнної безпеки України, посилення гарантій її суверенітету, територіальної цілісності та демократичного розвитку, входження України до структур європейської системи безпеки і оборони, реформування й розвитку Збройних Сил України за європейськими стандартами.

Умовно українсько-натовські відносини поділяються на чотири етапи:

1. 1991 – 1994 рр. – від проголошення незалежності України до приєднання нашої держави до програми НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ);

2. 1994 – 1997 рр. – від приєднання України до ПЗМ до підписання Хартії про особливе партнерство;

3. 1997 – 2005 рр. – період втілення положень двосторонньої Хартії та активна підготовка щодо вступу до НАТО;

4. 2005 р. – сьогодення. У квітні 2005 р. під час засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ (Вільнюс) започатковується новий формат відносин Україна – НАТО – інтенсифікований діалог.

9 липня 1997 р. у Мадриді Президент України та представники НАТО підписали Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору У цьому документі закріплені пріоритети у відносинах України і НАТО.

По-перше, відзначено, що країни – члени НАТО продовжуватимуть підтримувати статус України як без’ядерної держави, вбачаючи у ньому один із ключових факторів стабільності й безпеки у регіоні ЦСЄ та на континенті.

По-друге, країни – члени НАТО підтримали гарантії безпеки, які отримала Україна від усіх п’яти ядерних держав – учасниць ДНЯЗ як без’ядерна держава – учасниця цього Договору.

По-третє, сторони підтвердили своє зобов’язання повною мірою розвивати РЄАП та розширену ПЗМ, що передбачає участь України в операціях, у тому числі і миротворчих, за повноваженнями Ради Безпеки ООН або за відповідальністю ОБСЄ, а також у разі залучення до таких операцій Об’єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС), участь у них України на початковому етапі.

По-четверте, сторони визначили форми реалізації співробітництва, сфери та механізми проведення консультацій з питань запобігання конфліктам, управ­ління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій.

По-п’яте, Україна і НАТО засвідчили подальшу готовність співпрацювати у сфері контролю над озброєннями та роззброєнням, включаючи питання, що стосуються Договору про ЗЗСЄ, Договору про відкрите небо та заходів зміцнення довіри і безпеки за Віденським документом 1994 р.

По-шосте, предметом подальшого розвитку взаємного діалогу між Києвом і Брюсселем стає експорт озброєнь та супутня передача технологій.

Слід наголосити на такій обставині: Хартія передбачає, що Україна та НАТО створюють кризовий консультативний механізм для проведення спільних консультацій у будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці.

Інтенсифікований діалог спрямований на вирішення проблемних питань, які безпосередньо стосуються потенційного членства України в НАТО. Консуль­тації та співробітництво між Україною і НАТО в рамках інтенсифікованого діалогу охоплюють широке коло питань, включаючи: операції з підтримання миру та безпеки, оборонну реформу, військове співробітництво, озброєння, планування надзвичайних ситуацій, наукову діяльність, діяльність у сфері охорони навколишнього середовища.

На мадридському саміті (грудень 2008) запропоновано для України замінити “ПДЧ” планами щорічного співробітництва.

Експерти у галузі безпеки і оборони наголошують на таких факторах, що роблять вступ України до НАТО дуже корисним:

• зміниться регіональна та глобальна роль України;

• Україна ввійде до системи надійної колективної безпеки;

• вступ до НАТО – візитка для набуття Україною членства в ЄС;

• буде забезпечений прискорений розвиток демократії в Україні;

• активізується реформа силового блоку держави;

• прискориться завершення реформування ЗС України;

• реалізується створення ефективної системи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони, створюються умови для формування прозорого оборонного бюджету країни.

На початку 2010 р. розстановка політичних сил в Україні змінилася. Партія Регіонів, що прийшла до влади, робить акцент на посиленні позаблокового статусу України. Проте цей статус, що передбачає заборону вступу України у будь-який воєнно-політичний альянс, не забороняє (а навпаки, заохочує) співпрацю нашої держави зі структурами колективної європейської і світової безпеки з метою зміцнення національної безпеки.

Отже, обороноздатність держави можна охарактеризувати як ступінь її підготовленості до захисту від агресії. Воєнна політика України як складова частина загальної політики держави у сфері національної безпеки спрямована на підготовку Воєнної організації для забезпечення воєнної безпеки країни створення необхідних умов для стримування та відбиття можливої збройної агресії, підвищення її обороноздатності. Важливими напрямами воєнної політики України є посилення її військового співробітництва в рамках СНД, євроатлан­тичної системи колективної безпеки.