Р о з д і л 4. Воєнна організація України

4.1. Становлення та структура Воєнної організації України.

4.2. Перспективи державної політики військового будівництва в Україні.

4.3. Цивільно-військові відносини в сучасному українському суспільстві.

Воєнна організація держави – це охоплена єдиним керівництвом сукупність державних військових формувань воєнно-промислових військово-наукових військово-навчальних і забезпечувальних структур та органів керування ними яка створює належні умови для збройного захисту національних інтересів держави від зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз здійснення правоохоронної діяльності забезпечення захисту населення у випадках надзвичайних ситуацій

4.1. Становлення та структура Воєнної організації України. Становлення Воєнної організації України

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення у 1991 р. незалежності Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю і відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних Сил колишнього СРСР та про створення одного з ключових відомств – Міністерства оборони України.

З 24 серпня 1991 р. під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад, бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, 3 повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) і окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, а також близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 700 тис. осіб.

В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією Договору “Про звичайні збройні сили в Європі” та виконанням Ташкентської Угоди 1992 р., якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого “флангового району”. В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У короткі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних сил України, Постанова “Про Раду оборони України”, закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, Воєнна доктрина України тощо.

На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією з найбільш значних історичних подій кінця ХХ ст. Уперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 р. на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду та боєприпасів.

Становлення Збройних Сил України пройшло ряд етапів.

Перший етап військового будівництва в Україні датується 1991 – 1996 рр., коли формувалися основи Збройних Сил України. Характерними ознаками того періоду були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування. Крім того, становлення Збройних Сил України супроводжувалося значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки.

Другий етап охоплює 1997 – 2000 рр., під час якого виконувалася Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України, початково розрахована на 1997 – 2005 рр. Проте з огляду на зміни, що сталися в Україні та світі наприкінці XX ст., до названої програми були внесені корективи та в липні 2000 р. прийнята друга Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. Її виконання (2000 – 2005 рр.) стало третім етапом військового будівництва.

Упродовж реалізації програмних положень цих етапів були закладені основи нової армії України. Основні досягнення цих етапів були такі.

По-перше, відпрацьовано нормативно-правову базу військового будівництва, реформування та розвитку Збройних Сил України.

По-друге, зроблено значні кроки щодо вдосконалення структури та управління Збройними Силами. Зокрема, у процес реформування Збройних Сил був запроваджений функціональний принцип їх побудови та застосування. Функціональними структурами Збройних Сил є Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони і Стратегічні резерви. Пріоритет у формуванні функціональних структур наданий Об’єднаним силам швидкого реагування. У 2004 р. згідно зі змінами, внесеними до Закону України “Про Збройні Сили України”, започаткований перехід Збройних Сил із чотиривидової на тривидову структуру шляхом створення на базі Військово-Повітряних Сил і Військ Протиповітряної оборони єдиного виду Збройних Сил – Повітряних Сил. Це дало можливість зосередити під єдиним керівництвом усі сили та засоби виконання завдань у повітряному просторі, вдосконалити структуру, бойовий і чисельний склад Збройних Сил, привести у відповідність до їх потреб кількість озброєнь і військової техніки, підвищити ефективність системи матеріально-технічного забезпечення.

Головні командування видів Збройних Сил були переформовані у командування видів з відповідною оптимізацією їх структури та чисельності. З трьох оперативних командувань у складі Збройних Сил залишилися два (Західне та Південне), а Північне оперативне командування переформовано в територіальне управління “Північ”. З метою оптимізації системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення сформовано Командування сил підтримки. До його складу ввійшло понад 50 частин і підрозділів оперативного, технічного та тилового забезпечення Збройних Сил.

Заходи структурної перебудови Збройних Сил дали змогу підвищити ефективність управління військ (сил), вивільнити значні людські та матеріальні ресурси, створити необхідне підґрунтя для наступного етапу воєнної реформи та прискореної реалізації в Україні сучасної моделі Збройних Сил.

По-третє, проведено подальше скорочення чисельності Збройних Сил. Така тенденція характерна для всіх європейських країн. Протягом п’яти років загальна штатна чисельність особового складу Збройних Сил була скорочена майже на 171 тис. посад – з близько 416 тис. на початок 2001 р. до 245 тис. станом на кінець 2005 р. За оцінками експертів Міністерства оборони та Генерального штабу, процес прискореного, масштабного скорочення чисельності Збройних Сил за рахунок їх бойового компонента вичерпав свої можливості. Подальше скорочення чисельності Збройних Сил відбуватиметься переважно шляхом зменшення чисельності особового складу частин забезпечення та приведення їх структури у відповідність до визначених завдань (на кінець 2009 р. загальна чисельність ЗС України становила 200 тис. осіб, з них 150 тис. військовослужбовців).

По-четверте, покращено підготовку військ до дій за призначенням. У результаті здійснення протягом останніх років заходів щодо підготовки військ (сил) не відбулося відчутного підвищення рівня підготовки Збройних Сил у цілому. Проте ці заходи сприяли підвищенню вишколу особового складу, боєздатності та рівня готовності з’єднань і частин Об’єднаних сил швидкого реагування, розвиток яких визначений пріоритетним напрямом реформування Збройних Сил.

По-п’яте, здійснено подальше скорочення озброєнь і військової техніки. У межах виконання Державної програми до 2005 р. з бойового складу Збройних Сил вилучено близько 2 тис. застарілих і непрацездатних зразків озброєнь і військової техніки, ремонт або модернізація яких визнані економічно недоцільними, у тому числі: 870 танків, 380 бойових броньованих машин, 289 артилерійських систем (калібру більше 100 мм), 299 бойових літаків, майже 60 вертольотів і 28 кораблів. Утилізовано 56,3 тис. одиниць надлишкових озброєнь і військової техніки та 97,8 тис. т ракет і боєприпасів. З метою запровадження єдиної військово-технічної політики була розроблена та затверджена Указом Президента України Державна програма розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 р. Проте в ній не вдалося збалансувати потреби в модернізації техніки Збройних Сил з реальними економічними можливостями держави, внаслідок чого передбачені в цій Програмі цілі були очевидно недосяжними.

По-шосте, на 2001 – 2005 рр. припадає початок комплектування Збройних Сил за контрактним принципом і прийняття рішення про повний перехід Збройних Сил на контрактну основу з 2015 р. Якщо на кінець 2001 р. на 405 тис. особового складу Збройних Сил приходилося 34950 військовослужбовців за контрактом, то на кінець 2005 р. на 245 тис. особового складу приходилося 37650 контрактників.

Водночас через відсутність протягом тривалого часу чітко визначених воєнно-політичних орієнтирів України та завдань Збройних Сил, узгодженого механізму вирішення проблем їх розвитку, а також з причин хронічного браку фінансових ресурсів запланованого якісного оновлення військ (сил) досягти не вдалося.

Так були закладені основи національного війська незалежної держави: створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Нині Українське військо бере активну участь у миротворчих операціях. Участь України у миротворчих операціях розпочалась із затвердженням Верховною Радою України Постанови від 3 липня 1992 р. № 2538-XII “Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”. На сьогодні понад 20 тис. військовослужбовців Збройних Сил України беруть участь в операціях з підтримання миру у більше ніж 10 країнах світу.

Одночасно зі Збройними Силами формувалися основи інших складників Воєнної організації України – внутрішніх військ, військових формувань Державної прикордонної служби, військ Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Структура воєнної організації України

Структурно Воєнна організація складається з двох підсистем (компонентів): системи органів державної влади (управлінсько-регламентуючого компонента) та системи військових формувань (силового компонента).

До управлінсько-регламентуючого компонента відносять вище військово-політичне керівництво держави, до якого належать Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, керівники вищого законодавчого та вищого виконавчого органів влади – Верховної ради та Кабінету міністрів України. Президент України згідно зі ст. 106 Конституції України призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. При ньому діє Рада національної безпеки та оборони України.

Військове формування згідно із Законом України “Про оборону України” – це створена відповідно до законодавства України сукупність військових об’єднань, з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності у випадку збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій.

Керуючись таким трактуванням, можна визначити, що до складу силового компонента воєнної організації України входять: Збройні Сили України (ЗСУ), Державна прикордонна служба України, Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, військові підрозділи Управління державної охорони України, військові підрозділи Служби безпеки України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування держави.