2.3 Сучасний варіант етики воїна в інтерпретації Теуна Мареза
Теун Марез живе і працює у ПАР. Він також, як і Карлос Кастанеда, відносить те вчення, що він подає, до традиції толтеків. Проте не є його послідовником претендуючи на біль адекватну передача толтекського знання. Він не просто описує вчення толтеків, він дає його походження та начисто намагається порвати з його найменуванням – шаманізм.
У першій книзі “Повернення воїнів” Марез стверджує, що толтеки це нащадки атлантів, які змушені були розселитись по світу внаслідок загибелі Атлантиди. І власне опис історії толтеків розпочинає з появи цивілізації на Атлантиді[82, 38-75].
Але автора цікавить лише його етичне вчення. Та перед його з’ясуванням зупинюся на особливостях самих творів, способів їх подання та деяких нюансів їх змістовного наповнення. Це необхідно бо вище наведені дії розкриють видозміну одного й того ж вчення лише в різних часових проміжках.
По-перше твори написані у формі систематичного викладу вчення з потенцією на науковість, принаймні в галузі прикладної психології. Це особливо контрастує с Кастанедою, що писав у формі діалогів, найчастіше між собою та доном Хуаном. По-друге системність плану книг не зовсім відповідає системності розкриття окремих розділів, що певною мірою має наближати автора до стилю Кастанеди. По-третє, твори являють собою осучаснений варіант толтекського вчення, що має вияв у приведенні численних буденних життєвих ситуацій за допомогою яких і пояснюються всі етичні складові толтекського вчення у викладі Мареза. По-четверте, велика кількість сентенцій списана у Кастанеди, хоча автора виправдовує те, що він визнає, що належать вони одній традиції. По-п’яте модернізація стосується не лише великій кількості життєвих прикладів, що наближають вчення до звичайних рутинних споживачів літератури, але й змістовного наповнення деяких понять, що виливається у загальну тенденцію звернення до прийомів практичної психології(подання рецептів життєдіяльності) та акцентів на міжособистісних стосунках та на проблемі влаштування людини у спільноті.
Отже Марез визнає ціллю воїна свободу. Проте аж ніяк не займається визначенням цього поняття. Його суть можна прояснити лише оволодіваючи практичними техніками, які він пропонує. Та власне знову ж таки свобода та шлях воїна нероздільні поняття. Тому дослідимо саме шлях воїна у викладі Теуна Мареза.
У другій книзі автор дає доволі системний опис воїна. Зокрема визначає чотири атрибути воїна відсутні у Кастанеди, саме з точки зору системного викладу. Ними є тверезість, стійкість, відчування, сердечність. З цими атрибутами постає новий толтекський воїн, воїн що покликаний вести гарілью у нетрях урбанізованої західної цивілізації.
Тверезість являє собою акт безжальності під час якого людина не дозволяє своїм особистим почуттям завуалювати проблему, що вирішується. Тверезість тут є наслідком перемоги над почуттям власної важливості та жалю до себе. Воїн чинить так щоб не показати, що щось є важливішим за щось. На цьому класичне розуміння тверезості закінчується і виявляється здатністю тверезо оцінювати вчинки інших людей. І лише після цього називати їх позитивними чи негативними[82, 61]. Марез зводить тверезість до практичного навику у повсякденному житті. Вона є лише засобом подолання певного неврозу, тобто зводиться до психотерапії. Автор на шести сторінках на прикладі дівчини, яка не могла нормально спілкуватись з чоловіками, з-за того що в дитинстві батько любив її брата більше ніж її, показує. Що тверезість і полягає в тому, щоб побачити справжню причину своїх негараздів. Якщо для Кастанеди тверезість врешті решт засіб до адекватної оцінки своїх переживань, шлях за якого воїн вірить невірячи, приймає не приймаючи і врешті решт грає ролі приймаючи це за чисту монету, для Мареза реальна здатність об’єктивної оцінки морального життя людини. Тобто він залишається у полоні понять що виходять за рамки толтекського вчення, і більше тепер схожі на адаптацію до реалії західного суспільства. Адже врешті решт отримуючи тверезість людина виправляє свій спотворений погляд на життя[82, 65]. Що це як не визнання об’ктивності людського погляду на світ. Який треба лише виправити. Цікаво що на закінчені прикладу з дівчиною ображеною батьком, Марез, як справжній психотерапевт, дає їй рецепт як жити з цим знанням далі:” ... тепер Лінді необхідно заново навчатися спілкуванню з чоловіками, а це вона зробить завдяки техніці не діяння”[82, 66].
Далі на тому ж прикладі пояснюється, що таке усталеність( рус. устойчивость), що логічно випливає з оволодіння тверезістю шляхом перегляду своєї особистої історії, та техніки не діяння, що має змінити людину. Тут власне Марез втрачає магію абсурдності для західного вуха. Що так притаманна Кастанеді. Адже останній стверджує, що воїн знає про те що він не може змінитись, проте прагне цього досягти і досягає бо врешті решт знищує те що називається людською формою(людиною), стаючи бездоганним воїном[20, 165-166].
Отже усталеність визначається як внутрішня впевненість, що набувається з досвідом та проявляється у стійкості та в довершеній впевненості в собі[82, 66]. Далі це має вияв у тому, що людина здатна діяти самостійно незалежно від схвалення інших. Цікаво що даний спосіб діяння пов’язаний з розумінням взаємозв’язку всього живого і тому є силою справедливості у дії. Тут власне Мерез знайшов моральне виправдання та корисність упевненості в собі. Він просто змушений це робити бо самовпевненість у чистому вигляді засуджується як толтекською традицією так і західною цивілізацією у вигляді гордині. Проте виглядає це не чим іншим як моралізаторством, оскільки для того ж таки Кастанеди подібне виправдання є зайвим. Адже впевненість в собі воїна – це смирення воїна, це не знання чогось напевно, а бездоганність у вчинках та почуттях насамперед у своїх очах, це наслідки трьох перемог воїна та прийняття концепції виклику[17, 13].
Третій атрибут воїна – відчування. Воїн повинен слухатись свого серця, однак в контексті сучасного світу це важко. Власне відчування як атрибут воїна породжує техніка стирання особистої історії( стререотипів своєї поведінки, та очікувань інших від себе). Адже після того як людина вільна від спрямовуючої дії чужих очікувань, що закріплювали її стереотипи діяльності, залишається лише довіритись своїм відчуттям, які і повинні задавати напрямок руху. Власне для бездоганного воїна це єдиний можливий шлях. Існує ще намір що є найбільшою силою у Всесвіті, проте він лише засобом, яким воїн може досягнути будь чого.
Марез визначає відчування як дещо протилежне тверезості. Відчування – є здатністю брати участь у житті вільно, без обмежень, що нав’язуються логічними припущеннями. Однак тут він знову попадає в пастку тії ж таки логіки західного знання. Він загнав себе в пастку тим, що визначив тверезість, як здатність об’єктивної раціональної оцінки моральних дій людини. І тому знову виринає дилема почуттів та розуму. Вкладаючи вчення толтеків у сітку етичних пошуків європейської цивілізації, Марез стикається з протиріччями, що існували у нашому мисленні і яких не було у толтеків у викладі Кастанеди. Адже у останнього тверезість це те завдяки чому зі звичного нам світу скинуто пелену очевидності, та переведено у царину розуму, і саме тому людина вільна від хибних очевидностей та вподобань, тобто має тверезість. І маючи тверезий погляд шлях з серцем є природнім.
Марез же ж навпаки тепер змушений виправдовувати й відчування. Відбувається це через поняття плинність( рус. текучість), коли воїн розуміє, що світ не такий яким він здається і відповідно зрозуміти теперішнє явище можна лише слідуючи за ним. Йдеться про те щоб не відкидати речі, які в даний момент є незрозумілими оскільки в недалекому майбутньому вони можуть знайти своє практичне застосування. Плинність це фактично здатність слідувати розгортанню ситуації, не заперечуючи її на основі поверхового розуміння. З іншого боку відчування це здатність слухати своє серце, здатність, що може бути верифікована лише досвідом. В цьому, за Марезом відмінність тверезості від відчування. Тобто стикаючись з відомим воїн користується тверезістю, а з невідомим відчуванням[82, 74-75]. Відчування розділенне не цілком раціональне вичікування ситуації, та на ірраціональне передчуття її розвитку. Звичайно автор незабув згадати про все це на прикладі Лінди, яка має покластися на свої відчуття у спілкуванні з чоловіками, які на її думку не заслуговують на довіру.
Далі дається визначення четвертого атрибуту – сердечність чи ентузіазм. Це власне атрибут воїна що допомагає вирощувати та втілювати мрію людини. Тобто четвертий атрибут – це логічне завершення розгортання попередніх трьох. Отже людина визнає свої проблеми( тверезість), долаючи їх стає впевненою в собі, довіряючи своїм відчуттям рухається далі( відчування) і нарешті будує нове життя – свою мрію( сердечність)[82, 78].
Також запинимось на розумінні любові. Не тому що це надзвичайно важливо у вченні Мареза. Просто це доволі симптоматично для того завдання. Що стоїть переді мною й цьому розділі а саме визначенні етичних міфологем у творах Мареза. Кохання не є чимось обумовленим. Тобто, якщо є причина що викликає любов, то це вже не любов. Те що має певну причину, тобто є обумовленим і аж ніяк не пов’язано зі свободою. А любов як ніщо є безкорисливою та безпричинною. Ілюструє це автор життєвим прикладом. Батько поклада певні надії на сина і коли той їх виправдовує, батько його любить. Така реакція з боку батька викликає схожі почуття у сина. Проте це аж ніяк не любов, бо сину доводиться підтримувати стереотипи поведінки, щоб не розчарувати батька. Лише коли батько буде любити сина таким яким той є , це буде любов не обумовлена нічим. Теж саме у будь-яких відносинах. Скажімо коли дружина залишається з чоловіком лише тому, що той добра людина і не заслуговує на те щоб його кинули, то це не любов. Бо вона обумовлена сприйняттям позитивних рис певної людини, тобто має причину. Тому життя жінки у шлюбі за такої ситуації є лицемірством. Однак останній приклад є логічним для розуміння любові Марезом, але він ніколи його не застосовує. Оскільки сім’я у будь-якому вигляді є цінністю для нашого суспільства, а Марез не хоче кидати йому виклик. Якщо Кастанеду часто в інтерв’ю запитували чи є можливим шлях воїна для одружених людей, то до Мареза це питання риторичне. Він адаптує вчення толтеків саме для сімейних людей, якою б ця сім’я не була лицемірною.
Щодо розуміння любові є ще один аспект. Марез стверджує, що її може, до інших відчувати лише той, хто любит себе. Приводячи приклади він зауважує, що Лінда мала проблеми з батьком саме тому, що вважала себе за людину, що не заслуговує на любов.
Далі йдуть чотири природних вороги воїна це старість, страх, тверезість, сила. За Марезом, щоб воїн отримав силу йому треба заявити на неї права. Здолавши чотирьох ворогів воїна.
Перший ворог це страх. Страх, що має нескінчену череду личин і саме тому є небезпечним. Це страх нового знання, що суперечить очевидностям, страх змінитися і т.д.. Проте як виявляється далі під страхом Марез розуміє неврози та фобії. Бо показуючи суть страху та спосіб боротьби з ним він звертається до прикладів чоловіка, що підозрював себе у гомосексуальності і тому не ладнав з сином та жінку що комплексувала з приводу своєї зовнішності і не виходила з дому. Врешті решт рецепт подолання страхів – заглянути йому й вічі, тобто прийняти виклик. Саме таким чином вважає автор люди повинні позбавлятись від своїх фобій.
Власне подаючи вчення саме таким чином Марез практично підтверджує, що все життя людини це виклик який вона повинна прийняти та здійснити битву. Проте залишається враження, що Марез намагається все ж таки лікувати людей, а не робити їх воїнами. Тому все щ він каже перетворюється у рутину і вже того ореолу святості та романтики, що присутні у Кастанеди не залишається і сліду. Фобії знову ж таки лікуються практиками не-діяння( вчинення дій діаметрально протилежних звичним для людини) та перегляду( переживання свого життя заново від теперішнього до майбутнього з метою розуміння).
Другий ворог воїна з’являється, коли воїн переміг свій страх і перебуває у стані абсолютної тверезості – це саме тверезість, з-за неї у воїна виникає почуття непереможності. А це почуття є породженням почуття власної важливості, і вимагає від воїнами знову і знову доводити що він гідний бути переможцем. Це є пасткою людського “я”, оскільки воїн приймає виклик, вступає в битву, але не думає про наслідки битви як про самоціль, і саме тому він бездоганний та безжальний передусім до себе, тобто не ставить себе вище за інших. Наслідком підкоренню тверезості є імпульсивні дії, що взагалі не обдумуються. Тепер відвага замінює мудрість, необачність проникливість, домінуючою стає безглузда нестриманість. Воїн вважає всі свої дії непогрішними та створює свій образ істини, тобто індульгує у почутті власної важливості. Але справжній воїн, вказує Марез, не повинен забувати, що будь-який погляд на світ яким би він не видавався довершеним залишається обмеженим, якщо людина не здатна діяти незалежно від нього[82, 101]. Отже тверезість не є самодостатньою цінність він лише інструмент, який необхідно вміло використовувати.
Четвертий ворог воїна – це сила, яку він отримує після перемоги над страхом та приборканням тверезості, коли відчуває, що став справжнім воїном. Марез зазначає:” З того моменту як учень відчув свою силу, він припиняє бути учнем та стає майстром, заслуговуючим право називатися воїном. Він вже не звичайна людина, покірна волі оточуючого світу. Воїн крокує легко з повною владою та силою вождя. В цей момент в руках воїна така сила, що він може здійснити все, що побажає; однак саме в цей момент він обличчям до обличчя стикається з третім природнім ворогом – силою”[82, 107-108]. Далі виясняється, що від силою Марез розуміє насамперед владу, посередництвом якої одні люди підкорюють собі інших. І власне саме це і є помилкою та природнім ворогом воїна, оскільки воїн має справу ще з одною пасткою почуття власної важливості. Власне люди спотворюють розуміння сили і прагнуть отримати фінансову, політичну, магічну, фізичну силу для свого возвеличення. Насправді бути свободним означає бути вільним від всіх та всього, а не володіти владою над кимось. Ну і корінь такого збоченого розуміння свободи та сили полягає в тому, що люди мають почуття власної неповноцінності і саме тому змушені принижувати інших, щоб виглядати важливішими на їх фоні. Проблему Марез знову ж таки бачить через призму суспільної корисності та верифікації своїх положень через мораль західної цивілізації. Адже наслідки перемоги третього природного ворога воїна – це насамперед втрата ним почуття справедливості, тобто нездатність відрізняти правильне від не правильного і людина перетворюється карикатуру на людину сповнену підозрілості та сумнівів та недовірливості.[82, 112-113].
Перемогу над силою та контроль над нею воїн отримає посередництвом смирення. Смирення не несе в собі покірності, воно походить зі спонтанного пориву серця, покликанного до життя визнанням взаэмозв’язку всього живого.
Четвертий природний ворог воїна – це старість. Власне саме тут Марез розкривається в повній мірі, як втішальник людини. Він дає людині, що приречена на смерть цілком раціональний спосіб поведінки та знання, що примушують людину заспокоїтись та прийняти смерть, як невідворотне благо. Фактично він виправдовує світ існуючого, тобто невідворотність смерті.
По-перше не можна зупиняти природній процес старіння та рухатись до безсмертя, оскільки це хибний шлях. Таких людей Марез вважає збоченнями що потрапили у пастку безсмертя і тепер бояться з неї вийти. Справжній воїн. Що рухається по шляху свободи розуміє призначення життя, що полягає у розвитку здатності усвідомлення, і тому не бореться з долею. Власне пастка прагнення та досягнення земного безсмертя полягає в тому, що людина більше цінить ціль до якої прагне ніж сам процес її досягнення. Як каже Марез головне це сама подорож, а не її ціль[82, 121]. Він доволі розумно та прогнозовано зауважує, що досягнення людиною її цілей призводить до лінності та плекання почуття власної непогрішності та породжує надмірну впевненість. Досягаючи старості воїн обирає відпочинок а не рішучість рухатись далі. Проте одночасно воїн і противиться відпочинку та стає на шлях остаточної подорожі воїна. Воїн знаходиться на відпочинку проте він не займається тим що просто насолоджується перемогою, інакше він стане лінивим та недбалим та пограє битву, купаючись у почутті власної довершеності. Воїн слідує течії старості проте не поступається їй. Воїн для якого ворогом є лише старість, проживши ціле життя виявив у повній мірі свій потенціал. І воїн перед лицем старості починає рухатись у протилежний бік – він знову здійснює техніку перегляду всього свого життя, проте тепер під новим кутом зору. Власне тут воїн переглядає своє життя не на основі тоналя( звичної картини світу) а з точки зору свого істинного “я”. Тепер воїн бере участь у формуванні свого призначення, яке охоплює минулі і майбутні втілення. Тобто йдеться про реінкарнацію.
Отже тут воїн, за Марезом, обирає повний шлях свободи. У битві зі старінням воїн не бажає відстрочити смерть – він знає що бере участь у битві яку не виграє, проте робить це з усією повнотою бездоганності( не жаліється і не впадає у відчай)[82, 128]. Воїн любить життя і тому приймає виклик смерті. Далі Марез втішає людину тим, що смерть є входом, який повертає людину знову у потік життя і разом з тим прагне зберегти парадоксальність останньої битви, вказуючи що головним є бездоганність, а не поразка чи перемога.
Також важливо зазначити, що чотири природних ворога воїна необхідно перемогти лише раз у житті, однак для того щоб втримувати їх у покірності, вимагається практика на протязі всього життя[82, 98].
Перед тим як перейти до технік, що і є втіленням етичної концепції воїна на практиці, необхідно розглянути концепцію Мареза під назвою “повинен вірити”, яка скріплює у єдине ціле всю діяльність воїна та його переконання.
Марез зазначає:” Воїн повинен вірити так як віра є складовою частиною його єства”[82, 130]. Без віри в себе не можливо досягнути успіху та стати воїном. Автор розглядає віру як силу що творить людське життя та світ людини. І вірі що виражається в думках та почуттях є реальною дією, що обов’язково впливає на оточуючих. Знову все це ілюструється на реальних життєвих прикладах. Це може бути поганий настрій, що передається по ланцюгу, ситуація, коли людина на яку ми дивимось неначебто це відчуває і так далі. Проте головне у цьому принципі те що світ є таким яким його сприймає людина, а життя таке яким воно представленню у мисленні. Власне світ такий в який ми обрали вірити, а ми такі в яких ми також обрали вірити.
Головне тут для воїна те що за допомогою вибору можна обирати у що вірити, а значить моделювати себе та світ відповідно до свого вибору. І врешті решт все що має людина це результат іі вибору. Тобто віра це інструмент завдяки якому воїн здатен брати участь у битві, битві за свою свободу.[82, с.133]. Власне таке знання мають і звичайні люди. Думка проте, що ми є продуктом власних думок та почуттів, а обставини ми створюємо самі доволі поширена. Воїн тут відрізняється тим, що у нього немає жодного погляду на світ, проте він обирає певні погляди в залежності від їх корисності у певній ситуації. Звісно так чинять і звичайні люди скажімо заради матеріальної вигоди. Воїн чинить це для бездоганності і більше ні для чого. Хоча приклади якими автор ілюструю вчення свідчать зовсім про інше.
Звісно також зазначається, що воїном стає лише той, що позбавився свого погляду на світ. І тут є важливою саме віра оскільки учень має в це повірити. Далі людина має обрати, до чого вона прагне. І тут вже треба дослухатись свого серця. Необхідно вибрати саме те що відповідає нашому внутрішньому єству, інакше людина бореться у битві яка їй нічого не приносить. Це надзвичайно важливо бо за Марезом людина стає такою якою себе вважає – невдаха, переможець і .тд.. Для цього знову ж таки треба здійснити певні практичні техніки. Спочатку визначити чому у людини щось не виходить у її житті( перегляд власного життя) потім діяти відповідно до свого серця, на противагу минулим стереотипам( недіяння). Далі коли відомо ціль необхідно на ній сконцентруватись, тобто відігнати всі зайві думки( це техніка зупинки внутрішнього діалогу, що підтримає на плаву старий образ людського “я”).
Отже воїн повинен вірити тому що саме віри спонукає до дії на основі знання, тобто на основі достовірного факту. Однак перше у що повинен вірити воїн це у себе, оскільки без цього неможливими є будь-які маніпуляції з вірою. Власне сама вірі стає зброєю лише за умови, що людина володіє впевненістю в тому, що вона здатна на все, а отже вірити за вибором та відповідно творити себе та світ.
Тепер автор розгляне сутність технік якими повинен користуватися воїн. Це техніки перегляд, сталкінг, не-діяння, знищення особистої історії, танці зі смертю.
Почнемо з перегляду. За Марезом, та й здоровим глуздом все життя людини наповнене взаємодією з іншими людьми та емоційними реакціями. Суть цього процесу в тому, що людина, що складається з енергетичних волокон віддає частини своїх волокон іншим та привносить в себе чужі – відбувається процес забруднення. У соціальному плані це проявляється у набутті ззовні привнесених комплексів та фобій, які закріплюючись у формі стереотипів задають та творять людське життя.
Щоб їх знищити необхідно переглянути все своє життя від теперішнього до моменту народження. Причому треба не лише згадати всі події власного життя, а й заново емоційно їх пережити, лише тоді можна виявити причини сучасних негараздів.
Не-діяння нероздільне з повним та постійним наглядом за своїми емоційними реакціями, залишаючись при цьому об’яктивним спостерігачем, навіть в тих ситуаціях з якими він сильно зв’язаний. Разом з тим у якості рухаючої сили виступають емоції що притаманні людині в даний момент. Тобто важлива імпровізація, як прислухання до раніше придушуваних спонукань.
Не-діяння являє собою процес виконання вибраної в даний момент ролі, яка обов’язково суперечить чи принаймні не підтримує звичну для людини картину світу та себе. Ця техніка є логічним продовженням застосування перегляду, який виявив зовнішні для людини комплекси. Не-діяння шляхом діаметрально протилежної поведінки має знищити ці комплекси, шляхом закріплення нового способу поведінки. Наприклад, якщо людина невпевнена в собі, то вона повинна грати роль впевненої в собі людини.
Загалом сталкінг можна визначити як вистежування інших. Сталкер грає роль за допомогою якої маніпулює(вистежує) іншу людину з метою свого захисту чи допомоги цій людині. Марез роз’яснює це на прикладі людини, якій набридло, що всіх навколо прагне повчати незнайомець. Тому вона з ним балакає, розпитує, граючи роль зацікавленого спостерігача. А коли відчуває, що знайшла суперечність у його роздумах, заганяє його у пастку примушуючи визнати, що його стиль поведінки суперечить, тому чого він повчає. Звісно сталкер також має володіти уважністю та об'єктивністю, тобто він відсторонений від ситуації та зберігає контроль над своїми емоціями, що власне і дає перевагу над супротивником.
Важливим моментом сталкінгу є відношення до інших як до дзеркал, що показують нам себе. Тобто якщо ми перемагаємо догматика, то ми повинні пошукати його і в собі і також перемогти. Така позиція заснована на тому, що людина може виявляти в інших лише те, що в певній мірі присутнє і у ній самій.
Тепер автор розгляне техніку стирання особистої історії. Особиста історія являє собою образ самого себе, що виник на основі погляду людини на світ, це образ котрий людина переносить на оточуючий світ[82, 169]. Тобто це сукупність стереотипів за якими ми діємо, втілення яких від нас чекають оточуючі люди та вважаємо собою, хоча насправді це просто привнесені в нас вихованням та життєвими перипетіями способи поведінки. Саме від цих зовнішніх стереотипів ми повинні звільнитись. Проте таке звільнення можливе лише після позбавлення себе від самого погляду на світ. Для того щоб розбити очевидність звичного для людини світу необхідно зупинити внутрішній діалог. Внутрішній діалог являє собою всієї розумової та емоційної діяльності людини спрямованої на підтримку її погляду на світ. Фактично це не що інше як наші розмови про наше життя, які виправдовують світ існуючого. Зокрема людина можне розмірковувати чому їй не вигідно змінити теперішнє місце роботи на таке, що їй більше подобається, цим самим вона виправдовує своє боягузтво перед невідомим і підтримує свою думку про себе ж як про нерішучу особу. Або ж це може бути планування звичного робочого дня його проговореня та повторення, яке закріплює людину у ролі робочої сили з чітко визначеними обов’зками. Внутрішній діалог також проявляється на ззовні коли людина у бесіді з іншим роблячи звичні реакції і тим самим постійно відтворюючи свій образ, що склався у співрозмовника. Зупинити внутрішній діалог можна лише прийнявши рішення про це, коли людина це твердо вирішила і головне має намір. Об-то воїн повинен на виконання цього завдання націлити свій намір, що за Марезом є найбільшою силою у Всесвіті.
На практиці втілення даної техніки полягає у тому щоб навчитися добре відноситись до самого себе. Оскільки за Марезом сучасний світ побудований на тому, що люди миряться з тим, що вони не заслуговують нічого кращого, при цьому відчуваючи себе неповноцінними жертвами обставин.
Що ж стосується техніки танців зі смертю, то вона являє собою пригадування всього свого життя перед смертю. Тоді воїн немовби звітує перед смертю по всі свої битви виграні та програні, згадує тих з ким він вступав у битву та проти кого, оцінює всі свої вчинки, виловлює вдячність. Фактично воїн підсумовує своє життя перед тим як отримати нове втілення.
Тепер підсумуємо концепцію воїна Теуна Мареза, спробувавши з’ясувати які етичні міфологеми він намагається втілити в життя.
Отже чи присутні у Мареза власне етичні міфологеми, чи є тут міфологеми, що показують шлях до подвигу, чи насправді тут присутнє лише моралізаторство, тобто ствердження загальноприйнятого в моральному житті західного суспільства. У Мареза присутні етичні міфологеми, проте вони обґрунтовуються моральними міфами, які принаймні частково спотворюють етичні, прив’язуючи їх до стереотипних умов життя пересічної людини. І саме цим етичні міфи позбавляються варіативності їх втілення у життя конкретними людьми, які таким чином здійснюють подвиг, а це і є сутністю етичних міфів.
Тому спочатку буде виокремлено етичні міфи у чистому вигляді, а потім їх обґрунтування моральними міфами. Отже етичні міфологеми:
ціллю шляху воїна є досягнення свободи
кожна подія життя людини, яка стала на шлях воїна є викликом, який людина має прийняти
життя складається з низки битв де воїн має проявити бездоганність свого духу, програш чи поразка не мають вирішальне значення, бо воїн рухається шляхом з серцем(тобто не всупереч своїй почуттєвості.
для досягнення необхідно знищити будь-який усталений погляд на світ та на самого себе, шляхом вчинення дій що не притаманні нашим сьогоднішнім стереотипам
воїн є безжальним як до себе так і до інших, стоїть поза моральною системою відліку суспільства, вистежуючи та вступаючи в битву з тими хто захищає свої стереотипи.
людина творить своє життя сама і не повинна жалітись на обставини
Ось це і є етичними міфологемами, які спрямовують людину на етичний подвиг та роблять не лише воїном а героєм етичних битв, що рухають вперед розвиток моральності людини.
Однак далі слідує моральне обґрунтування етики воїна, шляхом складання міфів життя воїна у сучасному урбанізованому суспільстві:
у світі і існує закон взаєзв’язку всього живого, саме його постійно враховує воїн здійснюючи свою діяльність
твереза оцінка ситуації та слідування шляху серця в поєднанні з упевненістю в собі не повинна загрожувати іншим та переростати у жорстокість
відчуття сили у поєднанні з відчуттям страху та неповноцінності призводить призводить до маніакального прагнення влади
щоб добитися будь-яких звершень людина передусім повинна любити себе та вірити у свої сили, тоді вона зможе справедливо ставитись до інших, тверезо оцінюючи їх дії
смерть – є переходом у інший план існування, перед цим переходом треба звітувати перед нею про всі битви, що були у житті воїна
незважаючи, що ніщо не є головним за щось воїн використовуючи свою силу має допомагати своїм ближнім
мати тверезий розум, слухатись свого серця, вірити в себе, створювати мрію у гармонії з усім існуючим – ось ідеал людини.